Громадські освітні ради як гарант якісної освіти

Громадсько-державна форма управління освітою стала світовим трендом, бо державно-бюрократична машина вже не здатна організувати освіту молоді на рівні вимог глобально вільного інформаційного світу. Здавалося б, і нам, в Україні, треба братися та впроваджувати, адже без якісної освіти неможливі ні рух уперед, ні розвиток. Але не все так просто. Перехід від постіндустріального типу економіки до її інноваційно-інформаційного варіанту потребує зміни ієрархічної моделі управління на громадсько-державний її антипод, що передбачає дієву мережу горизонтального взаємовигідного партнерства.

Останнє вимагає високої правової культури населення, а з цим у нас великі проблеми.

Головна причина проблем у тому, що в диполі "влада - закон" влада наділила себе безконтрольністю. Якщо в умовах демократичних порядків влада вбачає свою місію в забезпеченні верховенства закону, то в нас, де демократія лише імітується, це зовсім інакше. Сотні країн світу вже давно живуть так, що забезпечення законності є функцією, сенсом і, головне, межею повноважень влади будь-якого рівня. У нас влада почувається владою лише тоді, коли вона, і тільки вона може вирішувати, до кого закон застосовувати, а до кого - ні. Наша влада вважає, що все потрібно вирішувати індивідуально, і саме в цьому вбачає свою суспільну "цінність". Причому на всіх рівнях, між якими задля цього зберігається вертикальна ієрархічна залежність.

Звісно, для наших чиновників, які базуються й відтворюються на такому політичному підґрунті, громадсько-державна форма управління освітою є кісткою в горл. Але влада ризикує втратити обличчя, тому застосовує систему пустопорожніх "правильних" декларацій про громадський контроль та створення імітаційних "громадських рад при …". Для становлення по-справжньому ефективного громадсько-державного управління потрібна влада, яка б йому відповідала своєю внутрішньою сутністю. Це - наше завдання на майбутнє, адже радянська влада внутрішньо керувалася принципом, що злочинність перемогти не можна, а тому її потрібно очолити. Пострадянська українська історія рухається в тому ж руслі. І, хочемо чи не хочемо, починати виконувати це завдання потрібно зі школи. Адже життєвий досвід партнерської взаємодії, отриманий у стінах школи, творить відповідні загальносуспільні цінності. Такий шлях пройшли і проходять сотні країн світу. Ось деякі приклади.

Альтернатива

На території кожної громади в цивілізованих країнах світу є державні школи, що відкриті для всіх дітей. Зазвичай тільки поодинокі сім'ї не хочуть скористатися їхніми послугами. І такі відразу потрапляють у поле зору місцевого самоврядування. З ними працює інспектор поліції/міліції/тощо, але не вчителі школи, як у нас. Функція вчителів - забезпечення навчального процесу, а не контроль за неблагополучними сім'ями. Таку схему відповідальності надійно підтримує громадянська спільнота. Тому, приміром, французькі чи алжирські педагоги або адміністратори не розуміють, коли ми їх запитуємо: "Як ви дієте, якщо учень ухиляється від навчання?" З різних вуст завжди звучить однакова відповідь: "Всі до 16-ти років обов'язково ходять до школи".

Крім того, за кордоном не тільки вчителі звільнені від традиційної для нас безглуздої імітації "високих матерій", а й керівники освітніх закладів. Так, директор і його заступник (зазвичай там він один) у багатьох країнах не зобов'язані:

- відвідувати уроки вчителів (окрім проблемних випадків);

- готувати багатосторінковий, як у нас, річний план роботи закладу, бо досить і навчального плану;

- писати окремий план виховних заходів, бо досить розкладу неурочних занять учнів, екскурсій,

традиційних фестивалів, конкурсів та зустрічей із гостями закладу;

- забезпечувати ведення класних журналів, заповнення додатків та видачу атестатів, бо підсумки навчання фіксуються загальнодержавним незалежним від школи реєстром;

- проводити свята першого та останнього дзвоника чи випускний вечір із гулянкою батьків;

- обліковувати для фінансування такі дрібні функції, як перевірка зошитів, завідування кабінетами, заміна уроків, позаурочна військово-патріотична та спортивно-масова робота тощо. Адже посадовий оклад тамтешнього вчителя не тільки покриває специфіку діяльності кожного, а й підтримує високу конкуренцію серед претендентів;

- тощо, яких лічити - не перелічити.

Принагідно зазначу, що тамтешні освітні системи не розвалюються від такої "вседозволеності", а, навпаки, стабільно розвиваються і йдуть у ногу з часом. Саме завдяки дії принципу відкритості закладів до громадськості. Громадські ради, і не тільки освітні, саме для того й потрібні, щоб оберігати населення від влади, бандитської за своєю прихованою сутністю, і перший засіб проти цього - інформаційна відкритість суспільних систем. Всі інші демократичні цінності та реалізація справжньої пронародної політики додаються як продовження зазначеного первинного базису. В освіті зокрема.

Наприклад, фіни (колишня провінція Росії) стали великими майстрами формування якісної освіти методами вільного самоаналізу результатів навчання учнем, учителем та закладом. Робиться це завдяки відкритій базі вибіркових зрізів рівня компетентності учнів, яку постійно оновлює незалежна експертна національна агенція. Остання нікого не перевіряє, не карає й не нагороджує. Її завдання - об'єктивність вибірок щодо інтегральних підсумків навчання по регіону та країні, а заклади і громада самостійно оцінюють себе, порівнюючи свої показники з наведеними, і роблять необхідні висновки стосовно діяльності своїх учнів, учителів та керівників закладів. При цьому рішення про додаткове фінансування приймається саме освітньою радою громади і надається лише під нові ініціативи закладів чи вчителів та учнів, які обіцяють кращі результати навчання.

Чи є в Україні люди, котрі знають про ці та інші відмінності світової шкільної практики від звичного нашому старшому поколінню радянського шкільного зразка? Звісно, що є, і чимало. Наприклад, вихідців радянської школи вражає, що навіть продавці чи таксисти, скажімо у Швеції або Фінляндії, Кореї чи Мексиці, вільно володіють англійською, на відміну від членів наших офіційних делегацій, котрих посилають за кордон для вивчення досвіду.

Автору цієї статті випало працювати в чужинських ліцеях, потім долучитися до формування українського новітнього ліцею при університеті, вже третє десятиліття поспіль прямо спілкуватись із закордонними батьками учнів, самими учнями та їх учителями, завучами ліцеїв та їх директорами, а також із інспекторами і деякими мерами міст Франції. Наш херсонський ліцей, завдяки запозиченню досвіду закордонних колег-друзів, має високий авторитет серед батьків та учнів, але (увага!!!) вороже сприймається керівництвом галузі та вчителями чи не кожної міської школи, бо ж "забирає їхніх дітей до ліцею". Правда, до моменту, коли у них власна дитина або внук досягає ліцейського віку.

До речі, вдумаймося в наш шкільний лексикон: контингент, накази, табори, лінійки, журнали обліку, догани та попередження, дошка пошани та досягнень, класний керівник і староста тощо. Запитаймо себе, чи все це нормально. Що і хто для кого: діти для школи, чи школи для дітей? Чи всі учні та їхні батьки настільки цілеспрямовані, щоб з усім цим правильно розібратися? Чи не є формування сучасної моделі освіти дітей громади - обов'язком місцевої влади?

Проектні наДІЇ

А тепер уявімо, якщо ми ліквідуємо успадковані прокремлівські моделі взаємодії, то наскільки:

- зблизяться умови роботи українських учителів зі звичайними світовими стандартами;

- звільниться від пут бюрократії шкільний освітній простір;

- виросте престижність професії шкільного педагога-практика;

- зросте вплив місцевої громади на якість діяльності її школи;

- тощо.

Зрозуміло, що "постраждають" бюрократи, але ж не школярі, батьки і країна в цілому. Не менш зрозуміло, що не збудувати країні свого містка у майбутнє без кардинального покращення матеріального забезпечення як шкільних педагогів, так і самої школи загалом. Причому задля цього зовсім не треба змінювати величину освітньої частки ВВП. Приміром, аби праця нашого вчителя оплачувалася "як за кордоном", просто необхідно, щоб він працював у рази менше (???), ніж тепер. А все тому, що тільки так відпаде базис існування для структур, котрі відволікають учителя від учнів своїми заходами, папками, звітами тощо. А гроші громади, які йдуть на утримання надлишкової бюрократії? Недарма за кордоном на "обслугу" освіти школярів витрачають мінімум, а максимум коштів прямо йде по лінії "вчитель/вихователь - учень". І немає країни, в якій би громадян обурювала висока платня їхніх учителів, як і немає такого, щоб тамтешні вчителі мріяли про методистів, академію педнаук чи інших "помічників".

Крім того, аби в школі працювали найрозумніші, треба зробити ще одне - встановити вчителю пенсію у розмірі 80% від його зарплати. Адже недарма в народі кажуть: "Розумний думає наперед", тобто і про свою старість, зокрема. Влада постійно декларує, що освіта є пріоритетним сектором суспільства, бо решта за своєю природою - лише її похідне. І це дуже розумно, але щось у нас з чи розумінням власних заяв, чи з совістю НЕ ТАК.

Дорогу здолає той, хто йде

Як же влада може практично подбати про те, щоб кожна дитина розвинула свої природні обдарування? Невже для муніципальної влади важливіші турботи про щорічне забезпечення локальних шкільних посадовців гарантованою учнівською "отарою"?

Що юридично-формальне може завадити меру поступово переформувати теперішню економічно затратну й малоефективну, з навчального погляду, мережу класів шкільних закладів міста - у мережу закладів міста, яка створить по-сучасному оптимальний баланс між початковими та основними школами і профільними ліцеями для старшокласників?

Звісно, ніщо не заважає. Окрім хіба ґвалту тих, хто сприймає державну школу як свою вотчину. І це при тому, що осучаснена шкільна мережа приречена бути ефективнішою. І що таке досягнення помітила б уся країна, і такого гіпотетичного мера нагородили б званням Героя...

Поміркуйте, в Україні 458 міст та ще 886 містечок, чимало яких володіють значним людським потенціалом. Тобто маємо майже півтори тисячі місцевих лідерів із великими владними повноваженнями та чималенькими матеріальними ресурсами. Вони оновлюються кожних чотири роки на місцевих виборах, але минає час, а на величезній території організація шкільного життя громад лишається по суті застарілою, радянською, а то ще й гіршою, ніж раніше. Більшість шкіл навіть обласних центрів та столиці мають один-два випускних класи. А скільки шкіл в історичному центрі столиці скидаються на кам'яні "мішки", бо не мають нормального шкільного подвір'я зі спортивними майданчиками та зеленими зонами відпочинку!

Оцінімо суспільно-економічну продуктивність тисяч шкіл країни, котрі щорічно випускають вихованців менше, ніж мають у своєму складі педагогів. Подумаймо, як виглядають батьки, котрі не дбають про своїх дітей, і спроектуємо наш висновок на "батьків" міст та селищ через призму організації шкільного життя.

До речі, проблеми тих шкіл, що мають туалети у вигляді вигрібної ями й не мають спортивного залу, все ще не закриті, як і багато інших (холодні класи, відсутність наочного приладдя, приладів, реактивів, прибирання класних кімнат самими учнями тощо), що давно ліквідовані навіть у країнах, які розвиваються.

Скажемо, що змінити все не так просто, але ж опиратися плину сучасності ще складніше. На вулицях українських міст уже майже немає дефіцитних колись автівок радянського зразка, зникають магазини а-ля лавка й дипольні телевізійні антени навіть у селах тощо. Невже у цьому ряду життєвої модернізації питання сутнісної реорганізації базової шкільної структури має й далі плентатись у хвості суспільно-економічних турбот місцевої влади?

Головна причина такого застою у справі організації освіти по-новому в тому, що влада саботує залучення до управління громадськість під приводом небезпеки охлократії. І більшість директорів шкіл, та чи не всі посадовці лише імітують наявність "у себе" громадських рад. Керуючись при цьому інтересом "своя сорочка ближче до тіла": посадовець чи депутат, бізнесмен чи топ-менеджер приймає запрошення увійти до ради тієї школи, в якій навчається його дитина, і трактує ту або іншу епізодичну матеріальну чи процедурно-юридичну допомогу "своїй" школі як гідну відповідь за запити громадського суспільства чи тихенького голосу власної совісті. Але ж це не є державною політикою сучасного виміру.

Звісно, насамперед успіх справи залежить від дій центральної влади: досить запровадити ЗНО після 9-го класу - і процес формування сучасної мережі закладів загальної середньої освіти кожної громади, у тому числі й профільного її сегменту, набере чітких і зрозумілих для населення вимірів. Паралельно сам собою всохне вище описаний локальний інтерес можновладців та багатіїв лише до так званих "своїх" закладів, як і самоуправство окремих директорів шкіл чи ліцеїв/гімназій.

Не чиновником єдиним

Світовий досвід, здоровий глузд і численні наукові дослідження показали, що єднальним чинником між громадою та владою як такою є напрацьовані державою у партнерстві з громадянським суспільством ОСВІТНІ СТАНДАРТИ та чітка незалежна НАЦІОНАЛЬНА система верифікації відповідності цим стандартам.

Потрібно бути наївним, щоб не бачити спротиву чи саботажу чиновниками прогресивних проектів національно-стратегічного значення. А все тому, що жоден із них не здатен сприяти зростанню ролі громадської складової в управлінні суспільними процесами. Перший приклад - негативне ставлення (не на камеру) сотень рядових працівників МОН та інших міністерств до появи, становлення й розвитку ЗНО, оскільки при цьому вони втрачають власний "телефонний" вплив на щорічну вступну кампанію. Другий - недавнє ігнорування (з "поважних причин") засідань цьогорічної експертної комісії з визначення порогу "здав/не здав" представниками МОН.

Концептуальним поняттям, що робить громадські освітні ради природним утворенням на ниві освіти, є поняття "замовник освіти". У нас досі батьки та доросла юнь важко сприймаються освітянами і владою як замовники освіти, бо освіта справді є чимось більшим, ніж просто сфера послуг. Але ж освіта, як і все інше, - певний сегмент економіки нації, держави, суспільства. У широкому сенсі цього слова.

Що ж може природно поєднати громаду як суб'єкта, котрий потребує освіти, і державну систему освіти з її "субпідрядниками", котрі здатні запит на освіту задовольнити? І при цьому зробити це так, щоб уберегти як одну, так і другу сторону від "перетягування ковдри на себе"? Причому в умовах свободи професійної діяльності педагогів та автономії навчальних закладів.

По-перше, потрібно чітко розмежувати повноваження між представниками влади, виключивши найменше дублювання функцій. Мова про єдиний для країни перелік функцій органів місцевої влади із зазначенням тих відділів, комісій, рад тощо, які мають їх реалізовувати як наймані народом працівники або члени виборних органів чи рад тощо.

По-друге, запровадити на першому етапі громадські ради базового територіального рівня (місто, громада, район). Як мінімум з освіти та охорони здоров'я. Такі громадські ради мають бути виборними і отримати певний перелік повноважень прямої дії. До них має входити здійснення відкритих публічних конкурсів на посади керівників освітніх і медичних закладів та (увага!) таких самих конкурсів на вакансії посад педагогічних і медичних працівників до цих закладів.

Такий механізм припинить нарешті в Україні ганебну практику, коли на ці посади (керівників та рядових працівників) насамперед призначаються знайомі знайомих та родичі місцевого керівництва. Головна роль громадських рад полягає саме в тому, щоб, з одного боку, відкрити механізм селекції кращих спеціалістів через соціально-кар'єрні ліфти, а з іншого - залучити місцеву еліту до створення умов, які б заохочували до роботи в закладах освіти і охорони здоров'я громади якомога кращих спеціалістів.