ГОЛИ У ВОРОТА ЧУЧХЕ

Стаття Віктора Гадяцького «Воскресіння чучхе. Чому Сковороді і тепер би не дали викладати в наших вузах?» («ДТ», №17, 2004 р.) викликала бурхливі емоції серед читачів тижневика, але не порушила олімпійського спокою Міністерства освіти та науки України. Нижче друкуємо найцікавіші цитати з деяких матеріалів, що з’явилися на форумі сайту «ДТ». Судячи з відгуків наших кореспондентів, підстав для повної безтурботності у міністерських чиновників не так уже і багато.

* * *

Класна стаття. А насправді все занедбане ще більше. Лизоблюдську мафію ректорів-проректорів, зав’язану на органи влади (про юридичні та ментовські вузи я взагалі мовчу: до них вступають ті, хто погоджується із негласними правилами), може сколупнути тільки гарненький травень 68-го. Гірше не буде.

* * *

Це точно. Керівництво вищої школи давно вже перетворилося на організоване злочинне угруповання, але нічого іншого за цієї влади бути й не може...

* * *

Біль, роздратування й озлобленість автора зрозумілі і мають право на існування, але стаття дещо сумбурна. Автор звинувачує кафедри та факультети вузів у процвітанні хабарництва й корупції (що є правдою) і при цьому пропонує конкурси на заміщення посад цих хапуг — як альтернативу чому? Проблема прийняття людини на роботу у вуз не така проста, щоб могла вирішитися конкурсним принципом прийому. Університет — не конвеєр з випуску студентів. Не можна просто замінити одну людину іншою тому, що вона добре конкурсні лекції прочитала, чи тому, що робіт опубліковано більше. У монастир же не приймають за конкурсом: хто краще молиться чи псалми читає. Гарна кафедра — це колектив, школа, традиції. В ідеалі кафедра повинна запрошувати людей взяти участь у конкурсі на вакантну посаду, а не бути зобов’язаною проводити його. Якщо кафедра — колектив учених, а не кодло хабарників, то цей колектив шукатиме талановитих людей, запрошуватиме і «свободомислячих», і «незручних начальству» тощо. А якщо це кодло, то тут ніякий конкурс не допоможе. Проблема ще й у тому, що в нас склалася система, коли люди у вузах не циркулюють. Перехід людини з вузу у вуз — рідкісне явище, і, як правило, це перехід «на звільнене місце». Контрактна система правильна, по суті, бо вчений повинен працювати в різних колективах, змінювати місця і напрями роботи. Якби у нас існувала циркуляція людей, були б доречні й логічні конкурси. Але практично померла наука і майже трупом лежить освіта. Конкурси їй — як припарка.

* * *

Незрозуміло, чому в основу демократизації вузів (за автором) покладено тільки один аспект — виборність викладачів. Лише через особисті негаразди автора? Проблема зовсім в іншому: у чітких механізмах виборності керівництва вузів персоналом, підзвітності керівництва — вузу, а не міністерству, вилученні у міністерства функцій адміністративного керівництва вузами, чітких механізмах виборності вчених рад і надання їм обов’язкових контрольних функцій за фінансово-господарською діяльністю. У цьому переліку — і виборність викладачів. Інакше будь-який конкурс усе одно фарсом буде. Крім того, престижність науки і вищої освіти з більшості спеціальностей не дотягує навіть до одного відсотка. Тому в реальному житті апеляція автора до «студентської демократії» й оцінки лекцій у нас, на відміну від країн з іншим розвитком суспільства, призведе тільки до вибору курсів, освоєння котрих зовсім не потребуватиме праці, і диплом можна буде отримати не напружуючись. Про це свідчить і готовність студентів оплачувати невивчення курсів. Навчаються приблизно 10—20% студентів. Решта — тусуються. Причому ніякий попередній добір не допоможе — він, швидше, зріже зацікавлені 20%, а не відсіє незацікавлені 80%. Тому будь-який демагог, який не напружуватиме студентів, завжди отримає більшість їхніх симпатій. І не треба говорити про контроль знань студентів. Єдиний адекватний контроль — це їх затребуваність за спеціальностями з адекватною високою зарплатою, що залежить від рівня професійної підготовки. Поки цього немає — нічого тут змінити не можна. Взагалі на рівні первинного освоєння курсу бакалавра майбутнє за дистанційною освітою, із формальним тестуванням і без обмеження часу вивчення.

* * *

Потрібні чіткі закони, які виведуть вузи з адміністративної підлеглості міністерству і залишать за міністерством тільки загальну політику освіти та відпрацювання рейтингової системи вузів. Фінансуватися повинні бюджетні місця, кількість яких має встановлюватися залежно від рейтингу. Головне — ввести в дію на практиці «Велику хартію вільностей університету», якою міністерство розмахує перед Європою. Мовляв, у нас усе о’кей, тоді як насправді жодної «вільності» й близько немає. З вузів зробили суворо ієрархічні, майже напіввійськові організації.

* * *

Навіщо щось придумувати — все вже є у світі. Вибирається ректор (який набирає собі заступників за контрактом) і члени вченої ради. Вчена рада повинна затверджувати бюджет вузу і перевіряти його виконання, висловлювати в необхідних випадках недовіру ректору (після чого обов’язково йдуть перевибори). Разом із ректором обов’язково звільняються і всі його заступники. Він не має права обіймати посаду більше двох термінів (максимум, вісім років). Взагалі, у світі заведено, щоб адміністративні посади у вузах не були надмірно привабливими фінансово, щоб їх обіймали люди, котрим підходить така форма діяльності (наукова і навчальна робота в цілому мають давати не менше). Не повинен існувати наш традиційний погляд, що ректор — це «головний учений» вузу (академік десятьох академій), генерал, майже «небожитель». Він є тільки адміністратором протягом певного періоду. Потім ректор мусить звільнити місце, повернутися на кафедру і продовжувати працювати, насолоджуючись плодами своєї праці... Але головне — безальтернативність, прописаність (таємне голосування, терміни, формування комісій, організація виборів і участь у них усього викладацького колективу тощо) й автоматизм процедур. Без цього нічого не зміниться.

* * *

Відомо багато випадків, коли активні й визнані на Заході науковці з НАНУ і не хочуть викладати у вузах, навіть за сумісництвом. Справді, доцентське навантаження — 20 «горлових» годин на тиждень, плюс усяка «бодяга» на кшталт засідань кафедри, чергувань у гуртожитку. І все це за зарплати, порівнянні з зарплатами в академії. А коли створювати науку? Зрозуміло, що для цього практично немає часу. Так і розмножуються вузівські збірники наукових праць, які мало кому відомі навіть в Україні. Оскільки справжню науку розвивати ніколи, а на зарплату не проживеш, то доводиться брати хабарі. І чомусь ніхто не згадує про роль студентів. Чимало з них не хочуть учитися, для них хабарі — найпростіший спосіб складання іспитів. Якщо не візьме викладач — понесуть зав. кафедрою. Ситуація сумна, і вона є зліпком загального становища в суспільстві.

До речі, у США конкурсний відбір існує тільки на першому етапі, коли викладач береться на роботу з випробувальним терміном на tenure-track position. Якщо витримав випробування — через кілька років отримуєш довічний найм (tenure) і незалежність у виборі напрямів досліджень. Але у США викладач має всього 8—10 обов’язкових годин на тиждень. Є час робити науку, до того ж вимоги не такі, як у нас. І за публікаціями, і за обсягом залученого фінансування, і за кількістю аспірантів на викладацьку голову. І рейтинг університету виставляє не міністр за хабар, а незалежна експертиза. До речі, хабар — це одна з небагатьох причин, з яких у США можуть позбавити tenure.

* * *

Пан Гадяцький, який виступає в ролі «скривдженого» і прагне «суворої справедливості», хоч і намагається апелювати до загальної проблеми й загальної невпорядкованості системи, проте шукає справедливості саме для себе. А це випадок уже окремий і підлягає окремому розгляду. І я вас запевняю, що в даному разі у пана Гадяцького не було жодних шансів ані можливості конкурувати з його «суперником», але не з якихось системних причин, а, пардон, виходячи з суто особистісних і професійних рис обох конкурсантів.

* * *

Стаття дуже сумбурна, надто емоційна, і «скривдженість» автора дуже очевидна, але ж проблеми це не знімає. Якщо хтось у міністерстві статтю таки прочитає, то добре б, щоб стурбованість і невдоволення читаючої публіки станом справ у питанні кадрової системи у вузах була явлена погляду «керуючих». Як організувати систему управління вузами і систему прийому, призначення та звільнення викладачів, вчених і управлінців? Це суттєво, бо правила і традиції в цьому питанні багато в чому визначають стійкість і ефективність усієї системи. На даний момент, у зв’язку з розвалом економіки, особливо наукомістких її галузей, попит на кадри відсутній. Більшість студентів розуміють, що працювати за фахом їм не доведеться, і тому якість освіти зараз для них неважлива. Тобто реального попиту на знання немає, а отже, не дуже потрібна незалежність і свобода вузу. Суспільству від вузу, за великим рахунком, нічого непотрібно. Зрозуміло, що в такій ситуації міністерство прагне організувати «незайнятих справою» вчених у найпростішу для управління систему — армійського типу ієрархію з вертикаллю підпорядкування. Такою структурою легко командувати, її легше адмініструвати, але вона неефективна, якщо під цільовою функцією системи розуміти прогрес науки й освіти. Уявімо собі, що економіка затребує спеціалістів, стане потребувати наукових результатів і реально поцікавиться ними у вузів та НДІ. Крім усіх проблем із розвалом, відпливом мізків тощо, постане проблема кадрів і системи управління науковими закладами. А це вже питання організаційне, воно важливе, системоутворююче, але не потребує великих капіталовкладень. Треба тільки напружити мізки чи, що не так уже й погано, просто скопіювати якусь із прийнятих у світі традицій у цьому питанні (наприклад, європейську, якщо вже в нас туди вектор розвитку спрямований).

* * *

З приводу того, що суспільству нічого від вузів не треба, — абсолютно не згоден. У вузах остаточно формується система відносин спеціалістів у суспільстві. Після казарми в школі, проходячи казарму (поки що, слава Богу, в дещо полегшеному варіанті) у вузі, суспільство отримує спеціаліста, який до кінця життя відтворює таку ж систему відносин. А це і є те саме гальмо розвитку демократії в суспільстві. Більшість студентів, із якими доводиться контактувати, більше за все хочуть здобувати деякі «знання силою». І геть не привчені до вільного планування власного часу, навантаження тощо. І друге питання — сьогоднішнє зниження рівня освіти позначиться через 10—20 років і справлятиме негативний вплив на розвиток ще десятиріччя. Тож, за великим рахунком, суспільство мало б бути дуже зацікавленим у підтримці рівня демократії й освіти у вузах.

* * *

Гроші можна отримати або від держави, або від замовника. ЗАРАЗ ні та, ні той не зацікавлені в результатах діяльності як науки, так і вищої освіти. Тому грошей немає і в близькому часі не буде. Можна ПРИМУСИТИ економіку витрачати гроші на науку (типу податкових важелів чи ліміти якісь запровадити), але це призведе до відкотів та іншої фінансової еквілібристики з корупцією. Поки науковий результат і кваліфікований спеціаліст непотрібні економіці, і наука (як частина цієї економіки), і освіта ледь животітимуть, як животіють вони тепер. Решта проблем — похідні. І перевантаження викладачів за годинами (просто дике), і відплив кадрів, і старе обладнання, і низькі зарплати, й ін. — усе це вже результат. А от система управління вузом та НДІ і кадрова політика — всього лише відносини на «субстраті». Їх потрібно зараз вибудувати «правильно», тобто так, щоб вони якнайкраще відповідали цільовим настановам. Як і що треба зробити — ось змістова частина проблеми.

* * *

На даний момент експорт високотехнологічної продукції і технологій її виготовлення становить левову частку прибутку найбільш розвинених економік світу (Німеччина, США, Японія), і ніякі філософи, історики чи політологи тут становища України не врятують. Нині українська наука фактично працює на Захід, тобто на те, щоб технологічне відставання України від Заходу постійно збільшувалося. І необхідно хоч би в який спосіб починати серйозно фінансувати НДІ і впровадження технологій у виробництво, інакше економіку України вже ніколи не підняти. Один із варіантів — госпдоговори, але, наскільки мені відомо, отриманих від них грошей недостатньо для закупівлі нового обладнання. Питання кадрової політики з приводу «конкурсної основи» у НДІ зараз узагалі не актуальне — серед наукових працівників багато пенсіонерів (зате вони майже всі чудові спеціалісти), блатних, які не заслуговують посад, менше 1%. Тобто пройдено «природний відбір». Не розумію, чому вам так не терпиться в НДІ упорядковувати «кадрову політику»?! Це ж не потрібно!

А ось щодо «наведення ладу» в адміністративних системах — це вже вузів і НДІ ніяк не стосується. Це листя, а дивитися треба в корінь.