ЄВРОПА? ЄВРОПА ЗАЧЕКАЄ…

Небагато часу минуло з моменту прийняття у 2002 році Закону України «Про вищу освіту». Закон, зміст якого, як показала практика, хоч і викликає чимало нарікань, все ж акумулював основні засади функціонування вищої освіти в Україні.

І ось знову у Верховній Раді звучать голоси стосовно необхідності розгляду питання, пов’язаного з проблемами вищої освіти. Правда, депутати не були б самі собою, коли б не робили це, виходячи насамперед із власних інтересів. Бо не про стан національної системи вищої освіти турбуються, а про... віковий ценз кандидатів на посаду ректорів. Саме з цією метою у Верховній Раді зареєстровано принаймні п’ять законопроектів, присвячених проблемі вікового цензу для ректорів ВНЗ ІІІ — ІV рівнів акредитації. Останній із них зареєстровано 25 листопада 2003 року за № 3578-2 під назвою «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту» (щодо граничного віку кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу)». Ініціатори внесення (депутати Б.Губський, С.Осика, В.Гуров) скромно пропонують вилучити з чинного закону лише один маленький другий абзац першого пункту статті 39, який звучить так: «Граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу не може перевищувати шістдесят п’ять років».

Мотивація? Аргументів на користь змін автори проекту наводять три:

1. Усунення дискримінації за віком (була б це єдина дискримінація).

2. Надання можливості повнішої реалізації професійних якостей науковцям, вік яких перевищує 65 років (звичайно, до того часу цього зробити не можна було...).

3. Розширення кола кандидатів на посаду керівника вищого навчального закладу (начебто є брак претендентів) та посилення конкуренції (швидше — послаблення, враховуючи адміністративний ресурс діючого керівника).

До речі, у чинному Законі «Про вищу освіту» є ще одне застереження: вік претендентів на посаду директора інституту чи декана не повинен перевищувати 60 років. Однак авторів внесення змін до зазначеного законодавчого акта це не цікавить. Видно, не ті масштаби...

Жаль, звичайно, що подальший критичний аналіз Закону «Про вищу освіту» розпочався не з принципової зміни підходів до її організації з урахуванням століттями набутого досвіду провідними навчальними закладами зарубіжних країн, а з облаштування «запасного аеродрому» для окремих представників як законодавчої, так і виконавчої влади, а також для осіб, котрі на іншій посаді, окрім ректора ВНЗ, себе не бачать. Але ж немає такої проблеми — вибору ректора. А обмеження все ж таки є. Навіть у нашого найближчого сусіда Польщі ректором можна бути не більше двох термінів. І всі сприймають це як належне, ніхто не апелює до Конституції, до законодавчих інституцій.

Очевидно, починати процес удосконалення вищої освіти в Україні слід не з цього, а з повернення в наші університети, академії, інститути духовних цінностей. Не секрет, що наші храми науки давно вже перестали ними бути. Не може бути храму там, де немає духу її величності науки, а професія наукового працівника давно перестала бути прикладом для наслідування. Тим більше що «професорів» (без відповідного наукового ступеня) та «академіків» громадських академій (без жодної наукової публікації) наплодилося стільки, що цим титулом хизується чи не кожен другий чиновник або ж бізнесмен.

Зовсім інший підхід до посади професора у цивілізованих країнах. Не ректор, не проректор чи декан, а саме професор є ключовою фігурою у вищому навчальному закладі. Є професор, то є кафедра, науковий напрям, навчальні дисципліни тощо. А якщо він, скажімо, звільняється, то, трапляється, що й кафедру розформовують...

Саме девальвація, як на погляд автора, посади професора у вищих навчальних закладах України врешті-решт привела не тільки до приниження вищої освіти взагалі, але й системи одержання наукових ступенів. Причому об’єктом чи не найбільшої уваги стала економічна наука, оскільки одержати науковий ступінь кандидата чи (тим більше) доктора економічних наук стало надзвичайно модним. То й не дивно, адже у нас особлива країна, більшість населення якої, незважаючи на освіту, вважають себе фахівцями з футболу та економіки.

Два роки тому автор цих рядків у складі групи ректорів і проректорів вищих навчальних закладів України побував у навчальній поїздці у Польщі, основною метою якої було ознайомлення із системою вищої економічної освіти нашого найближчого західного сусіда.

Не так вже далеко пішла Польща від України у справі організації вищої освіти. Але як поляки стараються зробити все від них залежне, щоб майбутнє покоління нації за рівнем інтелекту не відрізнялося від розвинутих країн!..

Хіба в Україні немає інших, важливіших проблем вищої освіти, аніж пов’язаних із посадою ректора? Хіба мало претензій до змісту діючого в даний час Закону «Про вищу освіту»? Звичайно, є і не одна. Зупинюся лише на окремих із них. Наприклад, хто може (має право) очолювати кафедру у вищому навчальному закладі? Звичайно, найбільш кваліфікована у науковому плані людина з відповідним викладацьким досвідом. Виходячи з існуючої в даний час системи атестації науково-педагогічних кадрів, це мав би бути доктор наук, професор. До речі, за часів моєї молодості так і було: діюча законодавча база передбачала, що кандидат наук міг бути завідувачем кафедри не більше десяти років. Причому останніх п’ять — лише з дозволу міністерства. І всі знали: дана посада призначена виключно для доктора наук. А де аналогічні застереження стосовно обов’язковості наукового ступеня та вченого звання для претендента на посаду керівника кафедри у діючому Законі «Про вищу освіту»? Нема! От і маємо непоодинокі випадки, коли кафедри економічного профілю у приватних ВНЗ очолюють педагоги, інженери-сантехніки і т.д., і т.п. Та що говорити про приватні, коли є факти, що й у закладах освіти найвищого ІV рівня акредитації державної форми власності кафедри очолюють особи без наукового ступеня.

Або ще таке: чи може доктор економічних наук очолити, наприклад, кафедру фізики, хімії, зрештою, — акушерства, хірургії? Нонсенс? Вірно. А чи може кафедру конкретної економіки очолити доктор технічних, хімічних, медичних, педагогічних наук? Звичайно (адже застережень нема). І не тільки теоретично, але й на практиці. Як вже зазначалося, економіку у нас знають усі... А які «перли» такі керівники доносять до студентів — це вже не суттєво. Не кажучи вже про те, що саме кафедра є (вірніше, мала б бути) центром вузівської науки.

Скажете, контроль все-таки є. Зокрема при акредитації вищого навчального закладу на право підготовки магістрів обов’язковою умовою є наявність у штаті випускової кафедри доктора наук — фахівця з даного напряму. Звичайно, згідно з вимогами акредитації ВНЗ, який підлягає акредитації, мав би бути для такого науковця основним місцем роботи, але... хто до цього доскіпується? Тим більше що бланки трудових книжок продаються в даний час практично на кожній вулиці. І ніщо не стримає керівників ВНЗ (особливо — недержавної форми власності) від спокуси оформити необхідну кількість докторів чи кандидатів наук, які де-факто працюють в іншому університеті, академії чи інституті у якості штатних працівників саме свого закладу. Відповідальність? Та практично ніякої. Зрештою, необхідну кількість науковців можна оформити і на умовах штатного сумісництва. Звичайно, акредитаційною комісією сумісники до уваги мали б не братися, але... цього можна і не помітити.

Стаття 48 «Основні посади педагогічних і науково-педагогічних працівників» чітко визначає, що «На посади науково-педагогічних працівників обираються за конкурсом, як правило, особи, які мають наукові ступені або вчені звання, а також випускники магістратури, аспірантури та докторантури». Тобто, єдиним варіантом прийому на роботу викладача вищого навчального закладу ІІІ—ІV рівнів акредитації є конкурс. А на практиці? А хто як хоче, так і робить. Якщо більшість ВНЗ все ж розпочали зарахування на роботу абсолютно всіх викладачів без винятку за результатами конкурсу, то окремі проявляють чудеса винахідливості, аби довести власну незалежність від... чинного законодавства. Приклади? Будь ласка. Викладачі, які працюватимуть за сумісництвом або ж на умовах погодинної оплати, приймаються на роботу лише за наказом ректора без попереднього оголошення конкурсу. Але ж очевидно, що, незалежно від того, працюють ці люди на повну ставку чи ні, оплачують їм за це, виходячи з обсягу фактично виконаної роботи, чи з посадового окладу, всі вони є викладачами і на них поширюється вимога статі 48 Закону «Про вищу освіту». В окремих випадках взагалі доходить до парадоксу: обраних за конкурсом викладачів, котрі виявили бажання працювати за сумісництвом, зараховують лише до кінця поточного навчального року, порушуючи при цьому принаймні дві законодавчі норми. По-перше, з кожним працівником, обраним на викладацьку роботу за конкурсом, керівник навчального закладу зобов’язаний укласти контракт і, по-друге, контракт, терміном менше одного року, законодавство укладати не дозволяє.

Напевне, вже слід було б подумати і про уточнення переліку посад науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитації. Зазначене насамперед стосується двох із них: викладач і старший викладач. Це важко зрозуміти, адже всі є особами, зайнятими і в навчальному процесі, є викладачами, а посадами, як на мене, мали б бути асистент, доцент, професор тощо.

Є у вже згадуваному законі чимало інших недоліків, які мали б бути усунуті після розгляду в парламенті питання про вищу освіту. Але є й норми, які його не стосуються. Насамперед йдеться про підготовку науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації (статті 58, 59, 60 і, тим більше, стаття 19 «Повноваження Вищої атестаційної комісії України»). Адже зрозуміло, що підготовка наукових і науково-педагогічних кадрів — не освітня, а наукова діяльність.

Отже, існуюча законодавча база з питань вищої освіти далека від досконалості. Однак автор не закликає до її негайного удосконалення. Бо, перефразовуючи древніх, поспішати треба повільно.

Міністерство освіти і науки України задекларувало приєднання нашої держави до Болонського процесу. Це треба лише вітати, бо не можемо ми й далі їхати власною вузькоколійкою обабіч широкого магістрального шляху. У цьому зв’язку, на мою думку, необхідно вже зараз сформувати при Міністерстві освіти і науки солідну групу фахівців («мозковий центр»), основним завданням якої стало б саме розробка законодавчої бази з питань освіти і науки, максимально адаптованої до вимог Болонської декларації. Переконаний: за один місяць цього не зробити. Це — процес довготривалий. Виходячи із зазначеного, боюся, що під час наступного парламентського слухання проблем вищої школи в Україні, проведеного без їхнього попереднього обговорення із залученням широкого кола фахівців, знову може бути прийняте рішення, продиктоване не загальнонаціональними інтересами, а інтересами окремих зацікавлених осіб. Хіба Європа не може почекати?