ДЯДЯ КОЛЯ — САДІВНИЧИЙ, ЗІРКА І ХРАНИТЕЛЬ ЛЮБОВНИХ КАМІНЦІВ...

У моєму дитячому сприйнятті професія садівничого завжди була огорнута романтично-казковим серпанком. Якщо з прозаїчними садівниками все було зрозуміло — в сусідньому радгоспі вони вирощували яблука, сливи й іншу смакоту, то садівничі були виключно казковими персонажами або героями історичних романів. Зі справжнім садівничим я познайомився лише в досить зрілому віці й був уражений тим, наскільки мої дитячі фантазії виявилися... близькими до реальності.

Сад

Є в Криму, біля підніжжя Ведмідь-гори, дивовижної краси стародавній парк. Височенні секвої, ліванські та гімалайські кедри, пінії і зарості бамбуку сусідять тут із ділянкою недоторканого кримського лісу і звивистого каньйону зі справжньою гірською річкою та безліччю дзвінких водоспадиків. У затишних куточках парку можна наштовхнутися на напівзруйновані східці, які ведуть у нікуди і чиї кам’яні сходинки вже встигли покритися килимом із повзучого плющу — так давно ними не користувалися... Парк страшенно люблять кіношники — у доброму десятку фільмів він виконує роль далеких тропічних джунглів.

Раніше тут був маєток Миколи Гартвіса, 1824—1860 рр. він очолював знаменитий Нікітський ботанічний сад. Дублікат кожної привезеної в Нікіту рослини Гартвіс висаджував у парку біля свого будинку. При цьому вченого навряд чи варто обвинувачувати у використанні службового становища з корисливою метою — робилося це виключно для того, щоб гарантувати більшу схоронність екземплярів, із такими труднощами доставлених у Крим. Якби раптом в одному місці рослина загинула, в іншому залишився б її дублікат. Тому й перетворив Микола Гартвіс свій маєток на своєрідний «запасник» знаменитого саду.

Історія несправедлива. Створений Гартвісом парк сьогодні носить ім’я генерала Віннера — останнього власника цього маєтку. У сімдесяті роки було зроблено спробу перейменувати парк у «Комсомольський». Але ця назва не прижилася.

Дядя Коля — зірка!

Останні півтора десятиріччя стародавній парк береже тезко знаменитого батька-засновника — садівничий Микола Хом’яков, більше відомий в Артеку як дядя Коля. Познайомився я із садівничим років десять тому, цілком випадково і не зовсім звичайно, як і годиться знайомитися з казковими персонажами.

Усього одна ніч у поїзді — і замість сірого й сльотавого квітневого Києва навколо синє небо, море і біла піна квітучого мигдалю. У стародавньому і геть безлюдному парку я наштовхнувся на кущ, всуціль обсипаний величезними оранжевими квітами (як з’ясувалося пізніше, це була японська айва). Поки я, обираючи якомога більш вдалий ракурс, крутився навколо з фотоапаратом, звідкись вискочив грізний чолов’яга із лопатою навпереваги: «Ось я тобі зараз покажу, гілки ламати!» Помітивши, що його квітучому чуду ніщо не загрожує, він відразу привітно заусміхався...

Хоча у Миколи Хом’якова немає ніякої спеціальної освіти, про своїх плеканців він знає все: від хитромудрої латинської назви — до легенд та казок про кожне дерево й кущ. Кожному досвідченому артеківському вожатому відомо, що коли хочеш здивувати своїх вихованців, а заодно й убезпечити їх від потенційних неприємностей, — у перші ж дні зміни потрібно повести дітей у парк до дяді Колі. Він не лише проведе приголомшливу екскурсію по саду, а й розтлумачить, які з місцевих рослин їстівні, які не дуже, а які взагалі слід оминати десятою дорогою. Бути екскурсоводом не входить в обов’язки садівничого, однак гостям він завжди радий.

А ще дядя Коля поет. Його вірші неодноразово друкувалися в «Артековце» — місцевій багатотиражці. Найвідданішими його шанувальниками були малята з місцевого дитсадка, що донедавна містився в самісінькому серці старого парку — колишньому маєтку Гартвіса—Віннера. Малюки були в захопленні від збірника віршованих загадок дяді Колі.

А ще дядя Коля художник. Свій парк він прикрашає скульптурами, власноручно вирізаними з дерева. Про те, що його твори талановиті, свідчить хоча б викрадення однієї з робіт невідомими зловмисниками, яке сталося кілька місяців тому. Тепер його скульптура, мабуть, прикрашає дворик чиєїсь дачі.

Злодії — найбільший головний біль садівника. У зв’язку з масовим дачним будівництвом різко зріс попит на посадковий матеріал. Чим рідкісніша й екзотичніша рослина, тим вона дорожча. Одного разу Микола Хом’яков роздобув саджанець гінкго. Деревце прижилося, пішло в ріст. «Були тут одні, — згадує він. — Продай, кажуть, за 30 доларів. Я відмовив. А вранці на місці деревця яму виявив».

Втім, гінкго в парку усе ж таки є. Новий саджанець дядя Коля замаскував і сподівається, що хоч це деревце встигне вирости до розмірів, коли його вже неможливо буде вкрасти. «Раніше, — зітхає садівничий, — проблема злодіїв з’являлася лише під Новий рік, коли місцеві варвари рубали з такими труднощами вирощені молоденькі італійські сосни та гімалайські кедри». Сьогодні злодії можуть прийти коли завгодно. А парк величезний — майже сім гектарів, біля кожного дерева чи куща сторожа не поставиш...

Докучає й стихія. Садівничого досі пробирає дрож на згадку про страшну посуху 1994 року, коли, попри всі хитрощі, загинули десятки рослин. Додає роботи й річечка, що протікає через парк. Років десять тому вона почала підмивати сторічні секвої. Щоб відвести русло у бік від велетнів, дяді Колі довелося відрами переносити кілька самоскидів землі та каміння.

А ще дядя Коля — зірка. Найсправжнісінька. Є в Артеку таке почесне звання — «зірка Артеку». Присуджують його один раз на рік — 16 червня, у день народження табору. Щороку запалюється лише близько дюжини нових «зірок», — при тому що в таборі трудиться майже дві тисячі працівників. Бути «зіркою Артеку» не лише престижно — до звання додається солідна грошова премія і різні пільги. «Зіркою Артеку» Микола Хом’яков став ювілейного 2000 року, коли табір відзначав своє 75-річчя.

Хранитель любовних камінчиків

Є в парку примітний об’єкт — альтанка, побудована у вигляді гроту. Такі альтанки були надзвичайно популярні в парковій архітектурі XIX століття. Два аркових прорізи ведуть у мініатюрну кімнатку-печеру, спеціально призначену для романтичних побачень (її так і називають — «Альтанка закоханих»). Вважається, що вона може здійснювати бажання і з’єднувати закохані серця. Щоб бажання збулося, досить виконати простенький ритуал: 1. Взяти в руку камінець і міцно стиснути його в кулаку. 2. Зайти в альтанку через праву арку. 3. Загадати бажання. 4. Покласти камінець на кам’яний столик. 5. Вийти через ліву арку. 6. Чекати, коли бажання почне збуватися... Зрозуміло, чари «Альтанки закоханих» поширюються виключно на сферу серця.

Камінці зазвичай підбираються відразу біля доріжки, що веде до гроту. Коли столик заповнюється повністю, дядя Коля збирає їх і знову розсипає уздовж доріжки. Будь-який із камінців протягом останніх десятиріч чув стільки побажань, що міг би дати сюжети для цілої бібліотеки любовних романів. Кругообіг любовних камінців був порушений лише один раз. «1995 року, — згадує дядя Коля, — мені помічника виділили, зі студентів-практикантів. З артеківськими традиціями він ще ознайомитися не встиг. Коли я попросив його почистити альтанку, він усі камінці зібрав і викинув якомога далі в кущі». Після цього дяді Колі довелося спеціально прогулятися до річечки, що протікає через парк, по нові «любовні камінці».

Дядя Коля — філософ...

Під час останнього свого приїзду я виявив в альтанці намертво вмурований у стіну барельєф... незабутнього Володимира Ілліча. «Дядя Коля! — здивувався я. — Чого це раптом ви вирішили пам’ять вождя увічнити, та ще й у такому місці?» Виявилося, Ленін у гроті оселився зовсім випадково.

Почалося усе з того, що місцева дітвора вирішила пошукати у парку скарби. Юні мисливці на скарби незбагненним чином примудрилися видлубати кілька щільно припасованих каменів зі стіни грота, утворилася ніша. «Встановлю я в ній барельєф Пушкіна, — подумав дядя Коля. — Як-не-як, Олександр Сергійович бував у цих краях!» У пошуках зображення поета садівник не полінувався обійти всі десять таборів Артека. На жаль, попри те, що в артеківських «загашниках» можна знайти найнеймовірніші речі — від африканських барабанів і індійських тотемів до корабельних штурвалів і справжніх космічних скафандрів, ні барельєфа, ні погруддя Пушкіна виявити не вдалося. Єдине, чим вдалося розжитися, — бронзовим профілем Леніна, із тієї серії, що ще років п’ятнадцять тому масово штампувалися худкомбінатами для різних «дощок пошани» й інших «червоних куточків».

Тепер дядя Коля розважається тим, що спостерігає за реакцією людей на свій витвір. «Дуже цікаво, — каже він, — дивитися, хто і як реагує на ленінський профіль. Одні в нішу квіти покладуть, інші вождя каменем заставлять. А молодь здебільшого дивується і поспішає сфотографуватися на тлі такого екзотичного чуда...»

А ще дядя Коля просто щаслива людина. Не кожен може похвалитися, що його заповітна дитяча мрія збулася. «У мене в букварі, — згадує він, — була величезна кольорова картинка з краєвидом Артека. Синє море, стрункі кипариси, пальми, могутні гори... Я її міг розглядати годинами». Тоді хлопчик Коля твердо вирішив, що обов’язково мусить потрапити в цю казку...