Дванадцятирічка: віз попереду коня

Звичайно ж, нам потрібно переходити на дванадцятирічку. Питання полягає тільки в тому, чи готові ми до цього у визначені Міносвіти України терміни. У багатьох прихильників дванадцятирічки, схоже, не виникає сумнівів стосовно цього. Єдина проблема, на їхній погляд, — недостатня готовність учителя, зумовлена непрестижністю вчительської праці. Але ця проблема, вважають вони, з розряду вирішуваних. Варто тільки підвищити зарплату — і в школах знову з’являться гарні вчителі...

Однак насправді все не так просто. Що означає бути готовими до переходу на дванадцятирічку в наших умовах? На мою думку (а вона збігається з думкою багатьох педагогів-практиків), ця готовність означає обов’язкове продовження навчання в старших класах у рамках профільної школи. Тобто дванадцятирічка тільки тоді матиме сенс, коли навчання в старших класах здійснюватиметься в рамках профільної школи ІІІ ступеня. Отже, готовність до дванадцятирічки — це готовність до профільного навчання у старшій школі.

Маю підстави стверджувати, що до справжнього профільного навчання, а отже й до навчання впродовж 12 років, наша система освіти не готова ні в теоретичному, ні в практичному плані. Адже для цього школа повинна забезпечити учневі можливість вибору предметів — чи то за індивідуальним планом, чи то в рамках певного «меню» навчальних предметів. А для цього в шкільному закладі має бути певна кількість навчальних груп за віковою ознакою. Інакше кажучи, профільність можлива за умови, якщо матимемо як мінімум три-чотири класи на паралелі (а краще п’ять-шість). Тоді в кожному із цих класів можна сконцентрувати учнів за нахилами: в одному — математичний профіль, в іншому — природничий, ще в іншому — гуманітарний. А тепер скажіть мені, скільки в нас таких шкіл, у яких би в старшій школі було п’ять і більше класів на паралелі. Цього немає не тільки в сільській школі, а й у більшості міських. Як наше міністерство в таких умовах збирається вже цього року запроваджувати профільність у масштабах усієї країни (а таке розпорядження існує) — незрозуміло не тільки нам, директорам шкіл, а й, гадаю, і самим працівникам міністерства. Правда, існує думка, що профільність потрібно запроваджувати на базі окремих шкіл: в одній — такий профіль, в іншій — такий. Але з цього нічого, крім чергового окозамилювання, не вийде. Адже якщо в кожній школі запроваджуватиметься один профіль, доведеться всіх учнів заганяти в цей напрям, незалежно від їхніх бажань і нахилів. Це вже буде не профільність, а наруга над нею.

На мою думку, люди, які виступають за введення профільного навчання негайно, не розуміють масштабів цієї ініціативи. Адже навіть самі поняття профільної школи і загальної середньої освіти не сумісні по суті. Загальна освіта — це освіта однакова для всіх, а профільна школа передбачає різну освіту. А відтак слід міняти саму парадигму мислення стосовно освітнього простору.

І хоча питання про організацію профільного навчання не з’ясоване по суті, у нас уже понастворювали навчальних планів профільної школи і повним ходом готують відповідні підручники. Це називається ставити воза попереду коня.

Де тут вихід і чи не краще повернутися до десятирічки, трохи підправивши її псевдопрофільністю? Як на мене, вихід є, але для запровадження дванадцятирічки слід провести справді велику підготовку. І це було б справжньою реформою школи. А не тією псевдореформою, яка звелася до заміни п’ятибальної системи оцінювання знань на дванадцятибальну та до ліквідації другорічництва і впровадження в школу безкарності під виглядом так званого дитиноцентризму. Отже, маємо не взагалі відмовитися від дванадцятирічки, а відкласти її на два-три роки. А тим часом визначитися, яку систему прийняти для адаптації в українських умовах: німецьку, японську, американську тощо. Необхідно радикально зменшити кількість предметів у старшій школі. При цьому змінити співвідношення обов’язкових предметів і предметів за вибором учнів на користь останніх.

Для цього потрібно створити цільові групи з науковців і педагогічних працівників, справді здатних до наукового аналізу та узагальнень. (Тут не варто покладатися на низових педагогічних управлінців, головним має бути наявність публікацій у серйозній науково-педагогічній пресі.) І поставити перед ними конкретні завдання: протягом певного часу розробити пропозиції стосовно реформування старшої школи.

У практичному плані завдання набагато складніше. Потрібно фактично переформатувати всю систему освітніх закладів. Відокремити старшу школу від середньої та початкової, а також зменшити кількість старших шкіл методом їх укрупнення. Приміром, на кожен сільський район створити дві-три такі школи. У середніх за розмірами містах — шість-сім... Усе це можна робити шляхом переформування нині діючих шкіл і переміщення учнів у рамках існуючих шкільних приміщень. Скажімо, якщо в середньому за розмірами місті є 30 середніх шкіл, то шляхом переміщення учнів — створити шість-сім старших шкіл. До речі, у більшості західних країн тривалість навчання дітей у початковій школі більша, ніж у нас, на два-три роки.

Потрібно буде переформатувати і педагогічні колективи. Таким чином можна було б без великих витрат або навіть з економією:

1) створити старші школи, засновані на справжньому профільному навчанні, де даватиметься справді якісна освіта;

2) здійснити справжню оптимізацію мережі освітніх закладів, наблизивши таким чином школу до освітніх проблем регіонів;

3) поліпшити навчально-матеріальне забезпечення старшої профільної школи. Адже основна маса навчального обладнання (комп’ютерів, устаткування для хімічних та фізичних лабораторій, бібліотечних фондів тощо) потрібна передусім для старшої школи. Нині всі ці засоби розпорошено по тисячах «школок», де їх використовують украй неефективно. За умови реформи можна було б сконцентрувати значну частину всіх цих засобів у старших школах, де вони найпотрібніші;

4) поліпшити кадровий потенціал школи шляхом переміщення краще підготовлених для роботи у старших класах учителів у профільні школи вищого ступеня, а вчителів, у яких краще виходить робота в середніх класах, — у школи ІІ ступеня;

5) докорінно змінити ситуацію з підвищенням якості освіти в сільській місцевості. За умови створення в кожному районі кількох профільних шкіл для старших школярів це питання буде вирішено. Програма «Шкільний автобус», якщо за неї серйозно взятися на державному рівні, може бути втілена в життя за два-три роки.

Така реформа сприяла б реалізації ідеї рівного доступу до якісної освіти.

Складність здійснення справжньої реформи в масштабах усієї країни полягає не стільки у відсутності коштів, скільки в тому, що для цього потрібна величезна політична воля, якої в нас на даний момент немає. Потрібно подолати опір чиновників, які проти такого укрупнення, директорів шкіл і вчителів, які не хочуть ніяких змін, а також багатьох батьків. Необхідна зміна законодавчої бази, яка б дозволила таку справу. А найголовніше — має змінитися парадигма педагогічного мислення в більшості наших керівників, педагогічних управлінців і рядових педагогів. Суть нової парадигми — у відмові від уявлення, що якісну сучасну освіту можна дати в рамках радянської загальноосвітньої школи.

Гадаю, за наявності політичної волі, раціональних підходів керівництва міністерства, таку справу можна було б підняти протягом двох-трьох років. Ну а потім уже впроваджувати дванадцятирічку.

Те, що все це можна втілити в життя, підтверджує і той факт, що попри величезний опір все ж таки вдалося реалізувати ідею зовнішнього незалежного оцінювання.

Переформатування освітньої системи дуже актуальне і з огляду на те, що нині триває розбудова мережі шкіл. Усе це робиться відповідно до старої парадигми. Суть її на практиці зводиться до гасла «Кожному селу окрему середню школу». Таким чином витрачаються значні кошти на те, що не має перспективи. І це в той час, коли їх можна було б вкласти у вирішення набагато актуальніших питань згідно з новою парадигмою побудови освітньої системи.

Потреба в реформі все одно нікуди не зникне. І краще робити це продумано, раціонально, а не так, як у нас це часто буває, — спорадично, похапцем.