ДОКТОРИЗАЦІЯ ВІДКЛАДАЄТЬСЯ... ТИМЧАСОВО

У «ДТ» № 37 (462) писалося про захист депутатом Нестором Шуфричем кандидатської дисертації. Як повідомили в Інституті економіки НАНУ, дисертація в призначений термін не захищатиметься — здобувач забрав її, щоб внести деякі поправки. Не вникатимемо в деталі м’якого формулювання, власне, статтю в тижневику було присвячено не цьому конкретному захисту, а більш загальній проблемі докторизації нашої еліти. Судячи з пошти, дзвінків у редакцію, відгуків на форумі в Інтернеті, ця тема жваво цікавить читачів тижневика. Ось лише декілька цитат:

1. «Тема з різних точок зору в газеті піднімається давно. І нічого не змінюється. Може, треба було б переформулювати завдання? Приміром, пропагувати підхід, коли докторами наук називати всіх, хто сприяв фінансуванню науки, розвиває інфраструктуру, ухвалює раціональне законодавство й за цими критеріями присвоювати ступінь на основі реферату?

Ну а для вчених досить іншого єдиного ступеня — доктора філософії...»

2. «Парадокс, але нічого не змінюється. І не зміниться! Країна повільно, але реформується. А наука, як і ВАК, не реформується і не хоче цього. Раніше в цьому міністерстві (Президія НАНУ) хоча б говорили про реформи. Сьогодні про це вже не згадують. Відмовчуються і сором’язливо показують пальцем вгору (на Б.Патона).

Біля влади старі (точніше, найдавніші аксакали). Самому Б.Патону в листопаді нинішнього року виповниться 85. Президія НАНУ теж не молодша й теж не хоче втрачати кермо управління... Подивіться, якого віку директори Інститутів — переважно їм по 70. Таких директорів залякані колективи наукових працівників вибирають, понуривши погляд, без альтернативи. Працівникам кажуть, що вони, аксакали, незамінні. Де ж ваша совість, «добродії незамінні»? Ви ж буваєте на Заході!»

3. «Стаття правильна, але дуже схожа на голос волаючого в пустелі. Реформування науки в Україні дуже залежить від політичної волі».

4. «По-моєму, давно назріла необхідність провести ревізію наукових знань, отриманих після 1994 року. Адже надто скривдженими почуваються справжні Учені, в яких інколи пристойного костюма немає, щоб зустрітися зі своїми зарубіжними колегами, а люди, які вдало «зрубали бабло», ганьблять країну та вітчизняну науку».

5. «Що ж ви, панове-товариші, електронні адреси шифруєте або не наводите взагалі! Напевно, все боїтеся? Так і лякатиметеся власної тіні!..»

Справді, чого боїтеся? Як можна судити за вашими електронними посланнями, ви досить молоді, професіональні, успішні в науці. Багато хто з вас їздить у наукові відрядження за кордон, що дозволяє почуватися ввельми незалежними. Так що ж заважає вам беззастережно висловитися з приводу академічних порядків і підписатися при цьому своїм прізвищем?.. Я щось не чув, щоб вченого в НАНУ за інакомислення забили бітами, застрелили чи відрізали голову...

На жаль, розумію — питання чисто риторичне. «Якбичогонесталося» надто глибоко в’їлося в нашу плоть і кров. Очевидно, щоб відбувся діалог між старшим і молодшим поколіннями в Академії, недостатньо, аби академіки засвоїли комп’ютер і заглянули в Інтернет. Ще потрібно, щоб молоде покоління учених відчуло необхідність говорити від свого імені й при цьому не спотворювати голос, щоб не впізнали. Схоже, на це потрібні не роки — цілі покоління. Шкода, аксакали стільки не живуть...

Оскільки стаття в «ДТ», через яку зчинилася буча, розпочиналася цитуванням психіатра Семена Глузмана, то й закрити тему спробуємо його ж думкою: «Чи знаєте ви, що бачили давні греки в широко відкритих очах Горгони Медузи? Від чого вони ціпеніли? Вони бачили своє відображення, правду про себе. Грецька цивілізація не знала скляного дзеркала. Як і давньоісландська, що стверджувала: «Добре вірити хорошому й погано вірити поганому, хоча б воно й було правдою. І найгірше тому, що погано збрехано». Сьогодні, у XXI столітті від Різдва Христового, ми, як і раніше, живемо в країні бездзеркалля. Найважче в Україні довести очевидне».