ДИСКРИМІНАЦІЯ ПО-МІНІСТЕРСЬКИ

Мої багаторічні спостереження за еволюцією Міністерства освіти свідчать, що фінансові потоки на видання шкільних підручників регулюються ним в інтересах вузької групи осіб і видавництв. Зміна міністрів ситуації не змінює, інтереси шкільних педагогів ігноруються, розробка нових технологій навчання та відповідної навчальної літератури лише декларується, а вже готові рукописи підручників гальмуються, якщо в їхньому випуску не зацікавлені видавництва, яким віддають бюджетні гроші, — адже чим старіший підручник, тим більший прибуток він приносить видавцеві.

Це досить добре видно на прикладі моїх шести підручників (до речі, ніхто в Україні стільки нових книг для навчання іноземної мови одноосібно не розробив). Аналогічна ситуація й в інших авторів книг для шкіл — К.Дуба (ДДУ, хрестоматія з української літератури), Т.Бевзенко (Київ, англійська мова), А.Матвієць (Полтавська обл., англійська мова), Н.Клевченко (Донецьк, англійська мова). Цей список можна було б продовжити. Адже задекларовані міністерством конкурси на створення підручників до кінця жодного разу не доводилися (крім одного, проведеного фондом «Відродження») швидше за все тому, що споживачам держбюджетних грошей (видавництвам та їхнім покровителям) потрібні чисті прибутки, а не нові педагогічні технології та нові підручники.

Замовивши перші національні підручники кільком авторам, міносвіти провело презентацію мого першого підручника влітку 1992 року, проте, коли я віддала перевагу видавництву ДДУ перед київською «Освітою» (кияни відмовили мені в праві коректувати роботу художників, — але ж малюнки несуть дидактичне навантаження), фінансування мого видання затримали. 1995 року на колегії міністерства доповідали про рівень готовності моїх рукописів, однак у березні 1996 р. я дізналася, що їх узагалі виключили з плану, хоча з листопада 1995 р. три рукописи (7, 8 і 9-й кл.) уже лежали на експертизі в рецензента — головного спеціаліста міністерства В.Мошкова.

На початку 1996 року, коли в країні взагалі не було ніяких підручників англійської мови для 9, 10 і 11-го класів, крім моєї «Яскравої англійської» (вчителі випрошували на курсах сторінки рукописів і тиражували їх, використовуючи потім на уроках!), міністерство спочатку взагалі відмовилося прийняти рукописи моїх книг на експертизу без указівки видавництва (а названі ним київські видавництва, насамперед «Освіта», відмовлялися брати рукописи без гарантованого бюджетного фінансування), а потім, коли я знайшла нестандартний вихід із ситуації, колегія міністерства прийняла рішення видати п’ять моїх підручників (для 7—11-го класів)... за рахунок автора (який на той час не отримував зарплату протягом майже п’яти місяців, як і весь Дніпропетровський держуніверситет). У ситуації, коли для 10-х і 11-х класів шкіл інших підручників узагалі не було, таке рішення видається більш ніж упередженим, а позиція міністерства відверто знущальною: підручників англійської ніхто, крім Литвинюк, не написав, але ми їх не видаватимемо, почекаємо, поки напише Плахотнік («Багато вас тут дніпропетровських наїхало»!).

1997 року, коли школи страждали без підручників, у міністерстві мені запропонували позичити де-небудь гроші й видати книги для старших класів, пообіцявши в жовтні-листопаді повернути. Після тривалих поневірянь мені вдалося знайти гроші на друкування 100 тисяч книг для 10-го й 11-го класів, і новий навчальний рік Україна нарешті розпочала з підручниками англійської. Але коли я радісно привезла готові книги до міністерства й попросила якомога швидше повернути позичене інвестору, поки не виросли відсотки, мені заявили: «На ваші підручники грошей немає й не буде». Лист міністрові з пропозицією викупити готовий тираж за низькими цінами, які можна було ще зменшити (у фінансовому плані, для мене головним було повернути чужі гроші), залишився без відповіді. Незабаром із різних областей (я роздала книги знайомим і незнайомим під чесне слово, і вони поступово повертали гроші) почали дзвонити педагоги й повідомляти, що з Києва телефонограмою під страхом звільнення з роботи заборонили збирати зі школярів гроші та купувати підручники.

Незважаючи на те, що мої підручники довгий час були безальтернативними, два роки входили до переліку основних підручників (із нинішнього — переведені в додаткові), міністерство не тільки дотепер не виділило на них ані копійки, але жодного разу не включало їх у бланки замовлень нової літератури, які розсилають по областях, і навіть не спромоглося організувати збір відгуків.

Тобто, з одного боку, міністерство не може не визнавати методичної цінності запропонованого мною підходу (з 1991 року він і його елементи апробуються на багатьох конференціях, у тому числі й у країнах Західної Європи, опубліковані десятки статей, є посібники і для вузів, і для дитсадків), і таке визнання втілилося в наданні грифа та включенні в переліки. З іншого боку, і мої підручники, і весь запропонований підхід (багаторівневий діалог культур) усіляко замовчуються, а гроші ніколи не виділялися навіть на експериментальні тиражі. Водночас, на книги київських авторів-конкурентів, незалежно від їхнього методичного рівня, гроші виділяються справно, причому відразу на масові тиражі (іноді навіть без експертизи).

Як наслідок, Україна втрачає не тільки якість шкільної освіти, а й міжнародний пріоритет на розробку інноваційного підходу до навчання іноземної мови, який мені з великими труднощами вдалося закріпити в 1994—95 роках за нашою країною на міжнародних конференціях у Великобританії, Австрії та Чехії.

На жаль, в Україні розвиток такої стратегічно важливої галузі педагогічних знань, як методика викладання іноземних мов, штучно деформується на користь тих напрямків, у яких зацікавлені сторони, які отримують держбюджетне фінансування, і закордонні товаровиробники. В Україні нині розвиваються відразу три напрямки методики викладання іноземних мов: 1) трохи оновлений свідомо- порівняльний метод (відомий з 40—50-х років, написані на його основі підручники В.Плахотніка зі співавторами щедро фінансуються міністерством, про ефективність навчання люди старшого покоління можуть судити з власного досвіду); 2) комунікативний підхід (фінансується менш щедро, через обмеженість психологічної бази більш підходить для початкового навчання, тому що орієнтований в основному на механічне запам’ятовування); 3) запропонований мною багаторівневий діалог культур (принципово відрізняється від інших орієнтованістю не на вивчення мови як системи (1) або мови в обмеженому наборі ситуацій спілкування (2), а на діяльність того, кого навчають, деталізуючи й індиві- дуалізуючи його сприйняття світу за допомогою чужої мови, що забезпечує розвиваюче навчання не тільки на репродуктивному та продуктивному, а й на креативному (тобто в нестандартних ситуаціях) рівнях мови.

Змінити ситуацію на краще і, зокрема, припинити дискримінацію авторів за географічною або якоюсь іншою ознакою можна тільки в тому разі, якщо впровадити ринкові інструменти регулювання попиту й пропозиції на технології освіти та навчальну літературу.

Сьогодні ж ситуація жахає своєю аморальністю. Штучне стримування Міністерством освіти й науки поширення нових підходів до навчання та нових підручників має, здається, не стільки столично- амбіційне підгрунтя, скільки яскраво виражений економічний характер. Навіть побіжний аналіз доступних даних засвідчує: міністерство фактично діє на ринку шкільних підручників як суб’єкт підприємницької діяльності, використовуючи держбюджетне фінансування для переведення частини бюджетних грошей у тіньовий оборот (мабуть, до 50%) із наступним одержанням тіньового прибутку й розвитком виробництва саме в цьому секторі. Використовувані прийоми криміналізації капіталу традиційні для перехідної економіки: штучне завищення собівартості фінансованих з бюджету підручників, багатоступінчаста система поширення, регулювання попиту та пропозиції адмі- ністративними методами, монополістичне ціноутворення і т.д. Не виключена й корупція (приміром, складно пояснити іншими причинами включення в цьому році до переліку основних підручників невідповідних нашим програмам (!) усіх (!) посібників двох іноземних видавництв).

Водночас, вихід із становища досить простий — потрібно дати змогу школам самим вибирати потрібні їм підручники, замовляючи їх прямо у видавництвах із запропонованого міністерством переліку (тільки так вибір буде дійсно об’єктивним) без усяких посередницьких структур, де можуть спотворити інформацію. Немає сумнівів у тому, що в шкільних педагогів країни кваліфікація не нижча (а часто й значно вища), ніж, приміром, у вчорашньої київської вчительки, яка сьогодні сидить у міністерському кабінеті й відповідає за викладання іноземних мов. Може, мудрість педагогів і тримає поки що на плаву наш «освітянський» корабель, який люто трощить сокирами кожна чергова квазіреформаторська команда кожного нового міністра? (Реформи також не зайве було б спочатку теоретично обгрунтувати, змоделювати їх перебіг, спрогнозувати результати — сучасна наука має достатньо для цього методів.

І з підручниками все дуже просто — попит і пропозицію потрібно регулювати ринковими методами, як роблять це в країнах із розвиненою економікою. І ціна на книги значно впаде, і численні посередники залишаться не при ділі, а, значить, на ті самі суми бюджетних грошей можна буде надрукувати більше підручників і віддати їх до шкільних бібліотек.

Правда, лівих прибутків не буде. Може, це наше міністерство й зупиняє?