Читати чи не читати? Ось у чому питання...

Тема літературної освіти в сучасній школі, порушена Григорієм Клочеком на сторінках газети «Дзеркало тижня», набула широкого резонансу і вже давно себе переросла, бо попутно з’ясувалося, що маємо ще чималий віз наболілих і невирішених питань. Це і недосконалість шкільної програми з курсу української та зарубіжної літератур, і урізана кількість годин на ці предмети, і перевантаженість матеріалом учнів, і, зрештою, хто в цьому винен…

Так, усе це є в сучасній школі. Але, на мою думку, усе це — не причини, а наслідки, гіркі плоди «гуманітарної катастрофи», про яку говорив Григорій Дмитрович у статті «Королева мистецтв — на задвірках освіти» («ДТ», №44, 2007 р.). Катастрофа ця сталася в головах людей. Ми живемо у шаленому ритмі, і двадцяти чотирьох годин на добу для нас уже давно замало. Людина кудись біжить, квапиться вирішувати глобальні проблеми, забуваючи, що в цій гонитві так легко загубити себе!..

Ось і залишаються всі невирішені проблеми вчителям-словесникам. Як навчити дитину Добра, коли жорстокість і насильство заполонили телеекран? Як переконати, що кохання — це не те, що будують у проекті «Дім-2»? Як пояснити, що справжні музика і спів — це далеко не те, що пропонують сучасні одноденні горе-співаки?!

А виховувати треба Словом, Красою, власним прикладом. І це все під силу грамотному філологу та кваліфікованому педагогу. Проте інколи складається враження, що деякі твори вміщені в підручнику української літератури навмисне для того, щоб, прочитавши їх один раз, уже більше ніколи про них не згадати.

Візьмімо, наприклад, підручник з української літератури для 8 класу (за редакцією Міщенко О. Українська література: підр. для 8 кл. загальноосвітн. навч. закл. — К: Генеза, 2008 р.) А там казочка «Червона Шапочка (Стара казка на новий лад)» Євгена Дударя. Йдемо за сюжетом. Ось Червона Шапочка — дівчина підліток (ровесниця наших восьмикласників!) — «сіла під кущ, випила вина, з’їла пиріг (який несла хворій бабусі), дістала з потайної кишені джинсів цигарку. Запалила, смалить» — чудова картина! Гідний приклад для наслідування! Стає шкода Вовка, на якого «дихнула Червона Шапочка перегаром вина й тютюну. Вовк очманів». Ще б пак, будь-хто «очманів» би, адже вона ще й каталась до ранку «на ньому, заганявши тварину до напівсмерті». А як вона його «заганяла», історія замовчує.

Навіщо це восьмикласникам? Доречніше, гадаю, було б надрукувати цю казку в журналі «Перець», але не в підручнику, який має містити найкращі здобутки української літератури та критичної думки. Розумію: ця казка мусила б спонукати дітей до роздумів над моральною поведінкою аморальної нео-Червоної Шапочки, але ж занурення дітей у негатив — не метод, бо виховувати треба високим, низьке їм і так щедро роздають телебачення, «жовта» преса, сумнівні інтернет-сайти і комп’ютерні ігри.

Здається, працюємо не на якість, а на кількість. Навіщо все ускладнювати? І це стосується не лише уроків літератури, а взагалі перевантаженої шкільної програми. Можливо, в дитини вже й сил немає на читання після того, як вона приготує інші шість-сім предметів. Чи є в сучасного десятикласника час на «Війну і мир» після курсу хімії, біології, фізики, алгебри майже університетського рівня І—ІІ курсів? Тож і не можуть вони, хоч як ти старайся, назвати з-понад ста персонажів цього твору бодай десятьох, адже, у кращому разі, читали шедевр світової літератури у хрестоматії.

Ще один момент, який не може не тішити. У підручниках зарубіжної літератури під редакцією Ю.І. Ковбасенка та Л.В. Ковбасенко більшість текстів російських письменників, переважно поетів, надруковано у двох варіантах: мовою оригіналу та в перекладі українською. Це надзвичайно важливо, адже кожному філологу відомо, як непросто засобами однієї мови передати багатство іншої.

Звісно, тема літературної освіти потребує вдумливого підходу до її вирішення. Необхідно удосконалити і переглянути шкільну програму, зробити її не тільки доступнішою, а й цікавою для дитини. Лише тоді ми сформуємо свою «гуманітарну ауру нації», суспільство українців, яке любить читати.