Чи легко ставити двійку?

Рік тому в Гарвардському університеті вибухнув скандал. Перевірка результатів письмових іспитів показала, що частина робіт мала "ознаки несамостійності", простіше кажучи - вони були списані. Рішення ради університету виявилося дуже жорстким: усіх 60 (шістдесятьох!) студентів, викритих у "несамостійності", негайно відрахували. На стогони на кшталт: "Ми вчимо книжки як поеми..." - звертали увагу не більше, ніж контролер на лемент безбілетника. Гарвардський університет - це марка. Його диплом - що гарантійний талон світового класу. Списування - це шахрайство, за яке належить серйозне покарання. Така принципова позиція університетської ради. Чи можливе таке в нас?

...Згадую останню сесію. Прийняв іспити, багато "глухих" двійок. Списування давно вже має системний характер. "Шпори" можна купити за гроші або замовити "допомогу" через Інтернет... Як пояснити таке ставлення до навчання? Розмовляю з кандидатами на відрахування. Непогані хлопці, але заблукали. Випадково потрапили на складний факультет, де всі предмети вщерть напхані елементами жахливої математики. А здібностей подолати ці складнощі - немає.

Як таке виходить? Усе досить просто. При нинішній системі вступу до вузів (можна подавати заяви у 5 вузів на 3 факультети в кожному) вибір місця навчання найчастіше визначається цілком випадковими чинниками. Ось і мої двієчники клюнули на високий престиж спеціальності, розмови про майбутню високу зарплату тощо. Але ніхто їх не тестував на профпридатність. Вважається само собою зрозумілим, що всі абітурієнти, котрі успішно пройшли тести, можуть так само успішно навчатися на будь-якому факультеті. Ось і маємо: подає хлопець заяви на абсолютно несумісні факультети (гуманітарні, економічні, природничо-наукові). Де візьмуть - там і вчитиметься. Питання про "любов до спеціальності" ніколи навіть не стоїть.

Нинішня система тестування прибрала хабарі, але повністю зруйнувала ідеологію профорієнтації. Суспільство за це платить високу ціну: невдалий вибір професії, робота не за фахом - розчарування, а в майбутньому - депресія. Втім, молоді люди швидко зорієнтувалися: навчання - дурниця, головне - "хороший" диплом. Знання, які відповідають бажаній роботі, здобуваються іншим шляхом: практичний досвід, сертифікати на платних курсах, приватні викладачі тощо.

Щоб були зрозумілі особливості екзаменаційної сесії, повідомляю: за офіційними наказами й розпорядженнями, кількість викладачів в університеті розраховується зі співвідношення один викладач на 10 студентів-бакалаврів. Вигнати
10 студентів - означає негайно зробити "зайвим" одного викладача! Є й нова напасть. Обговорюється завдання - найближчими роками довести співвідношення "студент - викладач" до 18:1 (економія!). У разі його реалізації підготовка студентів із низки складних спеціальностей стає просто неможливою. Якісь прості факультети можуть вижити. Але всі спеціальності з великою часткою індивідуальної роботи (небезпечні умови, висока напруга, радіація тощо), ресурсоємні (дорогі матеріали і обладнання для лабораторних та інших робіт) підуть на злам.

Але повернімося до сесії. Іспит завершено. Молодий викладач - принциповий, не готовий миритися з недоліками - заходить у деканат здавати відомість. Повільно рухається начальницький олівець по табличці з безліччю "незадовільно". Міміка й жести такі, що ось-ось доведеться викликати швидку допомогу. Щиро жаль мого товариша, якому судилося посидіти певний час у начальницькому кріслі. Не знайшовши формальних зачіпок, він тяжко зітхає, кладе олівець і каже: "Гаразд. Відраховуємо всіх десятьох. Але для збереження балансу "студент - викладач" бракує ще одного документа: заяви про звільнення. Вирішуймо разом: кого звільнятимемо?.."

Не варто звертати серйозну увагу на такі розмови. Це лише психологічна обробка. Але адміністрацію поставлено в такі умови: щоб мати стабільний колектив добрих спеціалістів, потрібно виключити "відсів". Якийсь міністерський розумник придумав і постановив, що планова кількість випускників має дорівнювати кількості вступників! Повну невідповідність цієї вимоги реаліям нашого життя ніхто навіть обговорювати не хоче. Тому для керівників різних рівнів головне завдання - "боротьба за контингент". Часто знання вже не цікавлять нікого. Головне - кількість студентів!

А студенти - не ликом шиті. Вони нічого не знають про адміністративні ігрища, проте чудово розуміють: сьогодні не вигнали - отже, і завтра можна ледарювати.

То що ж робити? Серед викладачів обговорюється пропозиція (поки що напівжартівливо): взагалі не ставити двійок. Справді, кому вони потрібні? Суспільству - ні (головне, щоб забрати молодь із вулиці). Начальству - ні (головне - "контингент"). Студентам - ні (головне, щоб не "поголили в солдати" і дали місце в гуртожитку). Виходить, лише викладачам? Дякую, не треба. Я не садист, якому приємно робити комусь боляче. Просто хочу пишатися своєю роботою й високо нести колишню честь університетського диплома. Але при масовій "торгівлі дипломами" (не в прямому, а в переносному сенсі) сподіватися на це марно. Престиж вищої освіти впав, зарплата викладача мало кого приваблює. Кваліфікація давно не відповідає освіті.

Що робити - не знаю. Я й мої друзі-колеги ще тримаємося. Коли немає можливості спрямувати студента "на шлях істинний" - ставимо двійки. Чесно скажу, з болем у серці. Розуміємо, що це трагедія для хлопця, що не карати його потрібно, а допомогти стати на ноги. Опанувати спеціальність відповідно до здібностей, щоб вона дала йому змогу заробляти, утримувати сім'ю, купити квартиру, побудувати будинок. Але що ми можемо зробити? Кому потрібні пояснення, що студент помилився й пішов навчатися не туди куди слід? Він і сам здогадується, однак при нинішній законодавчій базі виправити становище дуже важко.

Знаю колег (поза сумнівом, досить розумних), які починають кожен іспит словами: "Хто хоче трійку без співбесіди - заліковки на стіл!". І всім добре: начальству - немає проблем з "контингентом", викладачам - менше зайвих турбот, а студентам цілком достатньо гуртожитку, відстрочки від призову в армію та можливості займатися своїми справами, не марнуючи час на пусте відсиджування лекцій в універі.

Одне слово, результат такий: професійної селекції немає, зацікавлені студенти становлять меншість, незацікавлена маса створює негативне тло й негативно впливає на поки що "зацікавлених". Підвищити професійні вимоги неможливо, оскільки "відсів студентів" містить безліч негативних наслідків. Тому навіть у викладачів, які прагнуть до якісної роботи, опускаються руки. Яка різниця, як читати лекції, як готувати новітній матеріал, коли немає палаючих очей допитливих студентів. А в студентському середовищі дедалі більше міщанських прагматиків, яким абсолютно байдуже, який предмет складати: однак менше трійки не ставлять! І якщо немає стимулів ні моральних, ні матеріальних, то рівень викладання неминуче падає. Боротьба "за контингент" перетворюється на повний розвал університетської освіти.

Відомо, що кількість випускників вузів України більша, ніж кількість незаповнених вакансій на підприємствах. Структура підготовки погано пристосована до потреб ринку. Відтак, робота суворо за вузівською спеціальністю - рідкість. А що молоді більше потрібно? Класична освіта чи вміння заробляти? Регулярно проводжу опитування, щоб прояснити ситуацію, і бачу цікаву повторюваність: приблизно одна чверть студентів мріє про наукову кар'єру, роботу за кордоном, широку філософську освіченість, серйозно цікавиться гуманітарними проблемами. Решта три чверті студентів мріють про інше: щоб швидше (і з меншими витратами сил) отримати "папірець" (диплом) та мінімальні знання, які дозволять їм негайно почати заробляти гроші. Усе, що утруднює ("чортова математика!") або віддаляє бажаний заробіток ("гуманітарні курси" на технічних спеціальностях), ігнорується й оголошується непотрібним (на їхній погляд). Звідси "шпори", обман, випускні роботи, виконані за плату підставними особами, тощо.

Слід розуміти, що в усьому світі добра освіта - це дороге задоволення. І занадто тривала класична освіта потрібна далеко не всім. Є цілі верстви населення, які хочуть їсти, а не вислухувати лекції про смачну та здорову їжу. Тому потрібне розмаїття на ринку освітніх послуг. Понад те, молоді на початку життєвого шляху необхідна реальна допомога (працевлаштування, кредити на квартиру), а не гарні папірці з написом "диплом". Але папірців можна наштампувати скільки хочеш, а з реальною допомогою - можливості набагато гірші.

Таке враження, що бажання реорганізувати все "за європейським зразком" привело освітню сферу до кризи. Весь істеблішмент дружно зберігає загальновідому таємницю: бідна Україна не може витрачати на одного студента стільки грошей, як це робить багата Європа. Тому запозичується лише зовнішній бік "європеїзації" (модулі, кредити, звання бакалаврів, магістрів), а не суть. Матеріальна база - жалюгідна подобизна необхідного. Крім того, "шлях до Європи" по-єзуїтському вибраний таким чином, щоб майстерно замаскувати відмітну рису українського Міністерства освіти: неприборкане бажання примусити викладача плодити гори абсолютно зайвих паперів, яких ніхто не читає. Навіщо так роблять? Відповідь на це наївне запитання дуже проста: щоб виправдати існування орди чиновників різних рангів.

Робочий час викладача завантажується дурницею. Наприклад, замість того, щоб займатися науковою працею (пам'ятаєте: підвищення рейтингу публікацій одного співробітника - це підвищення рейтингу університету в цілому!) або чимось корисним, вони змушені писати вкрай дурні "Робочі програми". Новітня розробка - 20-40 сторінок тексту з купою таблиць та пояснень (раніше це займало 4 сторінки). Одвічна ідея наших горе-адміністраторів така: малограмотні перевіряльники мають бути озброєні документами, з допомогою яких можна контролювати роботу грамотних професорів, у тому числі - спеціалістів світового рівня.

Уявіть: приходить "контрольна інстанція" на іспит до академіка і робить вкрай дурні зауваження з приводу "недостатньо описаних вимог, які дозволяють довести, що за ту чи іншу відповідь потрібно поставити 17 балів, а не 15". Ах, як приємно повчати професорів! Мабуть, у цей момент "контрольна інстанція" почувається суперакадеміком і, щоб провчити неслухняних, грізно вимагає письмових пояснень. (Те, що я пишу, - далебі не гіпербола полеміста. Вже нинішнього року мені довелося писати "відповіді комісії з перевірки факультету"!).

На мій погляд, давно настав час переглянути ставлення до вищої освіти. З-поміж величезної кількості проблем (не торкатимемося фінансових як невирішуваних) можна вирізнити такі: підвищення соціальної відповідальності за долю молоді, якісне поліпшення профорієнтаційної роботи, чесне визнання того факту, що прийом до вузів за тестами має не тільки безперечні преваги, а й істотні вади. Для провідних вузів необхідно поставити на перший план не кількість випускників, а якість підготовки. Зрозуміло, державний бюджет - не бездонна бочка. Тим більш прикро, що державні кошти часто витрачаються неефективно через чиновницькі ігри, невиправдане роздування штатів "писучих" бюрократів. І те, що практично ніхто й ніколи за це не відповідає, не можна назвати інакше як злочином.