БОЮСЯ, ЩО ВСЕ ЗНАЧНО СКЛАДНІШЕ

Поділитися
Стаття народного депутата Олександра Чубатенка мене приємно вразила своїм полемічним запалом. Деякі моменти, про які він пише, — цілком справедливі...

Стаття народного депутата Олександра Чубатенка мене приємно вразила своїм полемічним запалом. Деякі моменти, про які він пише, — цілком справедливі. Тим часом висловлю обережну думку, що все набагато складніше.

Автор будує модель піднесення України на основі високих технологій. Ідею автора можна коротко викласти так. Програмні продукти — найпопулярніший товар у світі. Оскільки в нас є інтелектуальний потенціал, давайте його використовувати для створення програмного продукту. Для цього нам потрібні відповідні закони й форми організації виробництва. Звідси висновки: терміново ухвалити потрібні закони й запровадити нові форми виробництва.

Здавалося б — усе правильно. Але, крім виробництва, є й інші обов’язкові елементи логістики — збут, реклама, маркетинг. Разом вони утворюють інфраструктуру корпоративного бізнесу. Якщо такої інфраструктури в державі немає, то існує лише два шляхи: або попросити когось (іноземні компанії) зробити це за нас (на взаємовигідних умовах), або робити це самостійно, знайшовши свою нішу. Автор пропонує синтез шляхів: і закордонні компанії (приміром, Моторола), і свою нішу у формі розробки програмного продукту. Але давня мудрість застерігає: диявол сидить у подробицях. Тож візьмемо кілька яскравих тез статті й розглянемо їх через призму подробиць сьогодення.

Автор стверджує, що найбільший попит мають програмні продукти, але, на жаль, це не так. Річ у тому, що структура світового ринку інформаційних і комунікаційних технологій (ІКТ) серйозно змінилася. Якщо 1985 року (на що посилається автор у прикладі з Індією) переважний відсоток ринку припадав саме на програмне забезпечення, то сьогодні — тільки 10%. Далі йдуть телекомунікації (10%) і «старі добрі» комп’ютери (18%). Зверніть увагу, що сума цих цифр становить лише 38%. Постає питання, а де ж решта 62% ринку?

Перш ніж відповісти на це запитання, розглянемо ще один істотний момент. Сьогодні, при абсолютному зростанні обсягу всього ринку ІКТ, відсоток зростання істотно знизився. Зростання триває лише в галузі технологій, що визначають різноманітні зручності інформаційного спілкування (з 2% до 9,5% 2000 р.).

Ось вам і відповідь про «зниклі» 62%. У структурі сучасного ринку — це «ненав’язливий» інформаційний сервіс в Інтернеті і «все-все-все», що з ним пов’язано. Ось вони — нові «ніші», які нам слід намагатися заповнювати. Тільки як?

Сьогодні розподіл ринку ІКТ серед країн світу такий: США — 36%, Європа — 30%, Японія — 11%, решта світу — 23%. На Східну Європу на цьому ринку припадає менше 1%!

Що, у світі вже скасували конкуренцію і нам апріорі надано «ексклюзив»?

З 1966 по 2000 рр. розвинені країни неодноразово переживали локальні кризи «збитків перехідних епох», пов’язані з моральним старінням ІКТ. Ось лише одна оцінка: 1966 р., перехід до мейнфреймів завдав збитків на 100 млн. дол.; 1972 р., перехід до міні-комп’ютерів — уже 5 млрд. дол.; 1976 р., перехід до мережних систем — 150 млрд. дол.; 1983 р., перехід на персональні комп’ютери — 650 млрд. дол.; нарешті — 1993 р., перехід Інтернет на WWW — 3 трильйони дол. збитків.

Звідси висновок: основним макроекономічним чинником власного розвитку, з погляду країн «першого світу», є продаж морально застарілого обладнання слабо розвиненим країнам. Приклади: «перехідна епоха» 1993 року, пов’язана з мережними технологіями, призвела до закриття СОСОМ, а з 1999 р. США збільшили квоти на вивезення високих технологій у країни з «перехідною економікою». Очевидно, що в технопарки «скидатимуть» ті ІКТ, на які дасть дозвіл сенат США. В «ексклюзивні» розробники ми навряд чи потрапимо відразу, навіть при всіх наших талантах. Ось чому «їм» значно вигідніше «поцупити мізки» (причому не всі, а тільки потрібні), ніж розвивати їх тут.

Крім того, у західних країнах розроблено варіанти розв’язання проблеми «перехідних епох» за рахунок внутрішніх резервів, як-от: нарощування потенціалу ІКТ за рахунок бюджету (так звані державні програми інформатизації, приміром Інтернет-2); створення нових бізнес-моделей; розробка «радикальних інновацій» (приміром, керування знаннями). Провідні країни використовують ці форми одночасно, а бідні — «по кишені», з урахуванням бюджету та впливу традиційних інститутів науки й освіти — офіційних закладів «організації інтелекту» як продуктивної сили.

Ось чому мою радість із приводу ентузіазму Олександра Чубатенка щодо технопарків затьмарюють «спогади про майбутнє» сумнозвісної Національної програми інформатизації, на яку програма технопарків зовні дуже схожа. Каменем спотикання будуть традиційні структури офіційної науки.

Інакше кажучи: якщо гроші на технопарки і з’являться (навіть у формі стартового капіталу), то сумнівно, що ними скористаються «гравці» ринку ІКТ. Щвидше за все, ці кошти віддадуть на «підтримку штанів» юридичним і фізичним особам, які відходять у геронтологічну далечінь «природного убування».

А стосовно створення великих компаній з виробництва програмних продуктів в Україні, то в цьому я дуже сумніваюся. З організацій, яким відомо не з чужих вуст, що таке «повний цикл створення програмного продукту», особисто я знаю тільки команду Інституту програмних систем чл.-кор. Ф.І.Андона, КПІ, КДУ і ще двійко регіональних інститутів. Зате знаю багато невеликих компаній, які плідно й самостійно працюють «за бугром» на дуже високому рівні й тепер. Утім, про це пише сам Олександр Чубатенко, і з його цифрами я цілком погоджуюсь.

Серед читачів напевне знайдеться й такий, хто, ознайомившись із моєю аргументацією, скаже щось на кшталт: «Опоненти тягнуть ковдру на себе — Чубатенко про програмне забезпечення, Азаров — про Інтернет». Певна річ, це далеко не так, тим паче що в статті Чубатенка згадуються «Інтернет- технології».

Нагадаю такому читачеві ще раз, що 62% світового ринку ІКТ — це інформаційні послуги Інтернету і все, що з ним пов’язано. Виривати з системи зв’язків усієї галузі ІКТ тільки програмне забезпечення — недалекоглядно, тим паче що інтелектуальний потенціал нашої молоді сьогодні лежить не лише у сфері традиційного програмування, а більшою мірою в царині утримання інформації в Інтернет (контент) — Wеb-дизайні, Wеb-ЗМІ, інтерактивній графіці, інтелектуальних мобільних агентах і в багато чому іншому, що залежить від тенденцій Інтернету. Якщо йдеться про тезу «давайте нам замовлення і ми їх виконаємо» — то нас дуже скоро чекає технологічне утриманство з боку західних ІКТ. А коли про «власні розробки» — то це право ще потрібно заслужити.

Як це зробити? Олександр Чубатенко пропонує ідею технопарків. Ідея — не нова. Зовні вона проста й вишукана, але її реалізація лежить далеко за межами «інтелектуального прориву» — у сфері чистих спекуляцій.

Річ у тому, що звичайна практика використання технопарків (приміром, у Туреччині чи в Ізраїлі) пов’язана з фактичною організацією постійно діючих демонстраційних площ, на яких у єдиному примірнику представлено революційні технологічні розробки (або прототипи) передових фахівців. Авжеж, у цих фахівців з’являється можливість реалізувати свої знання й уміння, але самі технопарки повинні існувати й оплачувати їхні послуги не за державний кошт, а за рахунок інвесторів. А їх треба залучити! Потенційні інвестори та власники так званого венчурного капіталу ознайомлюються в технопарках із такими розробками й викуповують права (авторські, інтелектуальну власність тощо) з метою подальшого перепродажу відповідним міжнародним індустріально-фінансовим групам. Ті постійно зацікавлені в організації виробництва нових товарів та послуг і довіряють компетенції цих інвесторів, як своїм довготерміновим партнерам. Прокручування операцій купівлі-продажу інновацій може виконуватися кілька разів, поки штучно підняті ціни на результати не досягнуть реальних меж.

У всіх таких угодах (аж до відчуження права власності) технопарки беруть фінансову пайову участь, яка оцінюється в акціях або прямих прибутках. Для сучасного аналізу й контролю діяльності технопарків — у тому «глобальному» аспекті, як його бачить Олександр Чубатенко, нам потрібен вихід на ринки цінних паперів у галузі високих технологій. Інакше нас просто пошиють у дурні.

Ось чому створення чи наявність самих технопарків й «іже з ними» самі собою, без законодавчо обгрунтованих гарантій для венчурного капіталу й виходу на ринки цінних паперів нам нічого не дадуть. Та й сам венчурний капітал мусить бути впевнений у таких законодавчих гарантіях, як вільне ввезення-вивезення капіталу, вільне придбання прав на інтелектуальну власність і наявність, знову- таки, ринку цінних паперів. А ми поки що повинні виростити покоління власних тямущих біржовиків. Покоління! Ось яке питання слід вирішувати законодавчо. У цьому зв’язку мені видається цілком безперспективним безсистемне написання законів тільки для одного сектора ринку ІКТ, вириваючи його з контексту розвитку всієї галузі ІКТ.

А тепер інше запитання — є Інтернет чинником економічного піднесення в Україні, чи це тільки видимість? Позитивна відповідь на це запитання випливає з Указу Президента України № 928 від 31 липня 2000 року «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні».

Указ Президента, безперечно, прогресивний крок на шляху сучасного розуміння проблем розвитку Інтернет, проте особливість епохи вимагає, щоб цей крок ознаменував собою не просто відходи від офіціалізації інтересів тимчасових груп, а початок партнерських відносин з основними суб’єктами ринку, сприяв справжньому прогресу українського Інтернету і становленню всієї економіки України.

Саме для цього потрібно створити Концепцію розвитку Інтернету в Україні. Вона повинна показати ті основні напрями та сформулювати ті програми економічного розвитку галузі ІКТ загалом, які згодом буде оформлено в правовому полі у вигляді системи взаємозалежних законів.

Уявімо собі, що програму Олександра Чубатенка цілком реалізовано, причому в режимі «найбільшого сприяння». Скільки на це піде часу? Не менше двох-трьох років. На той час усе зміниться. Крім того, не слід забувати про чинник Черномирдіна «хотіли, як краще...».

Багато років тому Президент України вже пропонував дуже правильне та своєчасне рішення — Національне агентство з інформатизації, призначенням якого, до речі, й було б розв’язувати аналогічні проблеми. Ідея блискуча, але її професійно-ідеологічне втілення призвело до повного провалу. Агентства вже немає, але й винних не знайшлося.

Олександр Чубатенко має всі підстави закинути мені, що я критикую, не пропонуючи. Аби випередити таке звинувачення, я ще раз окреслю контури реалістичної програми дій, про яку вже говорив вище. Почну з того, що вважаю безперспективним хаотичне й безсистемне нагромадження будь- яких законів, хоч як би «прогресивно» вони звучали. Необхідна системна розробка Указу Президента № 928 від 31 липня 2000 року «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні», тобто побудова на його основі Концепції — не у формі вкритого пилом документа, а саме як «бізнес-плану» (у Кабінеті міністрів над цим питанням уже серйозно працюють). І лише тоді можна переходити до законотворчості — створення системи законів для всієї галузі ІКТ.

Якщо цього не станеться, то після 2003 року — тотального переходу розвинених країн на електронну комерцію — структура світового ринку ІКТ вкотре кардинально зміниться. Проте цього разу — наслідки будуть драматичнішими.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі