БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС: ШЛЯХОМ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Процес об’єднання Європи, його поширення на Схід і на Прибалтійські країни супроводжується формуванням спільного освітнього і наукового простору та розробкою єдиних критеріїв і стандартів у цій сфері в масштабах усього континенту. Цей процес отримав назву Болонського від назви університету в італійському місті Болонья, де було започатковано такі ініціативи. Тижневик «ДТ» звернувся до ректора Національного технічного університету України «КПІ», академіка НАН України Михайла ЗГУРОВСЬКОГО з проханням відповісти на ряд запитань стосовно названого процесу.

— Михайле Захаровичу, що таке Болонський процес, яка мета ставилася при його започаткуванні?

— Цей інтеграційний процес в науці й освіті має дві складові: формування співдружності провідних європейських університетів під егідою документа, що отримав назву Великої Хартії Університетів, та об’єднання національних систем освіти і науки в європейський простір з єдиними вимогами, критеріями і стандартами. Головна мета цього процесу — консолідація зусиль наукової та освітянської громадськості й урядів країн Європи для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки і вищої освіти у світовому вимірі (наприклад, протягом останніх 15—20 років вона почала значно поступатися американській системі), а також для підвищення ролі цієї системи у суспільних перетвореннях.

— Як розвивався цей процес на рівні держав, і скільки європейських країн входять до Болонської співдружності?

— Болонський процес на рівні держав був започаткований 19 червня 1999 року у м. Болонья (Італія) підписанням 29 міністрами освіти від імені своїх урядів документа, який отримав назву «Болонська декларація». Цим актом країни-учасниці узгодили спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем вищої освіти і домовилися про створення єдиного європейського освітянського та наукового простору до 2010 року. В межах цього простору мають діяти єдині умови визнання дипломів про освіту, працевлаштування та мобільності громадян, що має істотно підвищити конкурентоспроможність європейського ринку праці й освітянських послуг. Зокрема цим документом було задекларовано: прийняття загальної системи порівнюваних вчених ступенів, у тому числі через затвердження Додатку до диплома; запровадження в усіх країнах двох циклів навчання за формулою 3+2, при цьому перший, бакалаврський цикл, має становити не менше трьох років, а другий, магістерський, — не менше двох років, вони повинні сприйматися на європейському ринку праці як освітянські і кваліфікаційні рівні; створення систем кредитів, відповідно до європейської системи трансферу оцінок (ECTS), включно з постійним навчанням; сприяння європейському співробітництву щодо забезпечення якості освіти, розробка порівнюваних критеріїв та методів оцінки якості; усунення перешкод на шляху мобільності студентів та викладачів у межах визначеного простору.

Наступний етап Болонського процесу відбувся у Празі 19 травня 2001 року, де було підписано Празьке комюніке вже представниками 33 країн Європи. Бачимо, що до Болонської співдружності на Празькому саміті приєдналися ще чотири країни.

Головними рішеннями цього саміту були:

— країни знову підтвердили свою позицію щодо цілей, накреслених Болонською декларацією;

— учасники високо оцінили активну участь у процесі Європейської асоціації університетів (EUA) та Національних союзів студентів у Європі (ESIB);

— вони відзначили конструктивну допомогу з боку Європейської комісії і висловили свої зауваження щодо подальшого процесу, беручи до уваги різні цілі Болонської декларації.

На саміті було виділено важливі елементи Європейського простору вищої освіти, а саме:

— постійне навчання протягом усього життя;

— мотивоване залучення студентів до навчання;

— сприяння підвищенню привабливості та конкурентоспроможності європейського простору вищої освіти для інших регіонів світу (включно з аспектами транснаціональної освіти).

Третій етап Болонського процесу відбувся в м. Берліні 18—19 вересня 2003 року, де було підписано відповідне комюніке. Принципово нове рішення Берлінського саміту — розширення загальноєвропейських вимог і стандартів уже й на докторські ступені. Встановлено, що в країнах—учасницях Болонського процесу має бути один докторський ступінь — «доктор філософії» у відповідних сферах знань (природничі науки, соціо-гуманітарні, економічні та інші). Акцентувалася увага на необхідності сприяння європейському виміру вищої освіти. Були розроблені додаткові модулі, курси та навчальні плани з європейським змістом, відповідною орієнтацією й організацією. Підкреслювалася важлива роль, яку мають відігравати вищі навчальні заклади, щоб зробити реальністю навчання протягом усього життя. Зазначалося, що європейський простір вищої освіти та європейський простір дослідницької діяльності — дві взаємопов’язані частини суспільства знань. Важливо, що, з урахуванням цих нових рішень, до Болонської співдружності, поруч з іншими сімома країнами, було прийнято і Росію (таким чином, до Болонського процесу сьогодні входять 40 країн Європи). Зрозуміло, що, з огляду на глибокі традиції російської освіти і науки, РФ буде непросто відмовитися від багатьох переваг своєї системи, наприклад, від двох докторських ступенів, від Вищої атестаційної комісії як державного органу контролю стандарту наукових ступенів та іншого.

Наступний, четвертий саміт Болонського процесу заплановано провести 19—20 травня 2005 року у м. Берген (Норвегія).

— Яка, на вашу думку, має бути позиція України щодо Болонського процесу, чи підготовлені ми до вступу в цю співдружність?

— Гадаю, для країн, які ставлять за мету економічний та суспільний розвиток і, зрештою, вступ до Євросоюзу, альтернативи Болонському процесові немає. Ми вже істотно спізнюємося з цією справою. І чим більше зволікатимемо з рішучими кроками, тим важчим для нас буде вступ до Болонської співдружності. Якщо на засновницькій конференції в Болоньї 1999 року до перших 29 країн майже не висувалися суттєві вимоги, то вже на Празькому саміті 2001 р. до наступних чотирьох кандидатів на вступ вони були досить серйозними, а вісім країн, включно з Росією, котрі входили до Болонської співдружності на Берлінському саміті 2003 р., змушені були витримати справжній іспит. Безперечно, вступ до цієї співдружності наступних країн на Бергенському саміті 2005 р. буде дуже складним.

Для того, щоб вступити до Болонської співдружності, Україні необхідно буде зробити два істотних кроки.

По-перше, провести грунтовний порівняльний аналіз вітчизняної системи науки і освіти з європейською (за Болонською моделлю). За результатами цього аналізу визначити, які ж зміни необхідно буде здійснити в нашій системі науки і освіти, і започаткувати відповідні реформи.

Думається, ці реформи вже не зможуть бути «косметичними». Вони мають торкнутися корінних основ нашої науки та освіти. Здійснюючи їх, ми повинні будемо відповісти на запитання: чого і як слід навчати в сучасному гостро конкуруючому світі? Ми не зможемо уникнути реальної інтеграції вітчизняної науки і освіти. У зв’язку з необхідністю відмовитися від освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» виникне потреба в започаткуванні системи післямагістерської підготовки і кваліфікації інженерів в умовах креативної практики, що має закінчуватися обов’язковим винахідництвом і створенням нової техніки. Доведеться приймати нелегкі рішення стосовно системи наукових ступенів кандидатів і докторів наук та принципів їх присудження.

На шляху цих реформ виникне ще багато складних проблем. Але особливістю ближчого періоду часу є те, що уникнути зазначених перетворень уже неможливо. Бо, не проводячи реформ або зволікаючи з ними, наша країна підсилюватиме ізоляційні явища, як з боку Європи, так і з боку Росії, дедалі більше поглиблюючи власну суспільну й економічну кризу. Справді, після вступу Росії до Болонської співдружності всі наші сусіди, за винятком Білорусі та Молдови, вже є учасниками європейського інтеграційного процесу.

Другим важливим кроком має бути прийняття урядом країни усвідомленого політичного рішення, яке б грунтувалося на необхідності проведення зазначених реформ і яке б лягло в основу рішучої зовнішньої політики держави, спрямованої на інтеграцію вітчизняної системи науки та освіти в європейський простір.

— Михайле Захаровичу, що собою являє інша складова Болонського процесу, яка існує на рівні університетів, що таке Велика Хартія Університетів?

— Для розвитку національних систем освіти у кожній країні повинні діяти потужні методологічні центри, роль яких мають узяти на себе провідні університети цих країн. Ця ідея лягла в основу створення співдружності провідних університетів Європи, які повинні виступити в ролі новаторів, піонерів тих перетворень, за якими має йти вся Європа. Тому Велика хартія університетів (Маgnа Сhаrtа Unіvеrsitatum) є результатом пропозиції, з якою звернувся Болонський університет у 1986 році до провідних університетів Європи. Ідею складання та підписання такого документа з ентузіазмом підтримала наукова, освітянська й політична еліта Європи.

На зустрічі в Болоньї (червень 1987 року) делегати з 80 європейських університетів обрали раду з восьми членів — керівників провідних європейських університетів та представників Ради Європи — для розробки проекту хартії, який було складено в Барселоні у січні 1988 року. У вересні 2001 року було створено наглядову раду (Observatory) Великої хартії університетів.

18 вересня 1988 року під час урочистостей, присвячених 900-річчю Болонського університету — альма матер європейської вищої освіти, ректори 430 університетів в урочистій обстановці у присутності багатьох представників громадськості, урядовців та духовенства підписали хартію. Цей документ окреслює фундаментальні принципи, якими мають керуватись університети, щоб забезпечити розвиток освіти та інноваційний рух у світі, який швидко змінюється. Метою документа було відзначення найважливіших цінностей університетських традицій і сприяння тісним зв’язкам між університетами Європи. Однак, оскільки цей документ має універсальну спрямованість, його можуть підписувати також університети з інших регіонів світу.

Підписуючи хартію, університети підтверджують свою належність до академічної співдружності, яка перетинає політичні та соціальні бар’єри і формує принципи інтеграції Європи в суспільство, що надає усім громадянам необхідні права та свободи, різноманітні порівняльні та адекватні послуги у сфері культури, науки і освіти. Хартія ще раз підтверджує основні цінності, права та обов’язки університету як ключової інституції суспільства. Справді, якщо університет має «викладати», тобто присвятити себе визначенню й поширенню найважливіших цінностей і знань, надаючи суспільству інтелектуальні орієнтири, він потребує автономії та академічної свободи, можливості досліджувати і пояснювати рамки присутності людини в природі та суспільстві. Автономія й академічна свобода, однак, є поняттями, що змінювалися протягом століть, пристосовуючись до обставин, аби зберегти спроможність університету діяти і вести пошук істини. Змінюються ці поняття й сьогодні.

— Які українські університети входять до цієї європейської співдружності університетів?

— На сьогодні їх чотири. Серед перших 430 засновників співдружності були Харківський ім. В.Н.Каразіна та Дніпропетровський державні університети. У вересні нинішнього року Велику хартію університетів підписали Одеський національний університет ім. І.Мечникова та Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут».

— Що являє собою наглядова рада Великої хартії університетів, які її завдання?

— Через більш ніж десять років після підписання хартії Болонський університет і Конференція ректорів європейських університетів заявили про намір заснувати наглядову раду Великої хартії університетів, що мала відстежувати виконання цих принципів у глобалізованому суспільстві, яке характеризується ринково зумовленою економікою. Цю організацію було створено згідно із законами Італії, і спочатку вона функціонувала за підтримки фундації Каса ді Ріспарміо в Болоньї та уряду Італії. Через два роки, у вересні 2001-го, відбулася урочиста інавгурація цієї організації. Наглядова рада має допомагати університетам посісти центральне місце в суспільстві та проявити їхню відповідальність стосовно інших закладів, що формують майбутнє Європи, урядів, компаній та багатьох громадських організацій. На основі цього оновленого розуміння академічних функцій наглядова рада також стежить за дотриманням принципів Великої хартії в суспільстві, щоб надати університетам реальну можливість для виконання досліджень, внесення пропозицій та інновацій у розвитку й передачі знань, у пошуках істини.

Наглядова рада ставить за мету підтримувати університети разом із їхньою Європейською асоціацією у випадках, коли академічні заклади визначають зі своїми партнерами спільні орієнтири, яких вони мають дотримуватися в майбутньому розвитку.

— На яких напрямах університети Європи мають зосереджувати свої зусилля у відповідності до цих орієнтирів?

— Слід зазначити, що Європейські університети проводять величезну і різнопланову роботу, проте основних напрямів можна виділити три:

1. Отримувати та поширювати інформацію про автономію університетів у країнах Європи і за її межами щодо реформ, які готуються чи впроваджуються, і визначати, як ці реформи впливають на суспільні перетворення в окремих країнах і в цілому у Європі.

2. Оцінювати ситуації, коли університети вважають, що їхні можливості діяти, розвивати й поширювати нові ідеї стримуються політичною та економічною владою.

3. Пропонувати теми для дискусій стосовно прав та обов’язків університетів у соціальному, культурному й економічному розвитку, тобто виконувати громадські обов’язки університетів.

Як приклад, що ілюструє другий напрям, можу згадати, як на прохання Загребського університету та міністерства освіти Хорватії наглядова рада у 2001 році зустрілася з урядовими й академічними лідерами цієї країни і висловила свою думку щодо усунення конфлікту між органами державної влади та керівництвом університету стосовно майбутньої структури вищої освіти в країні.

— А як наглядова рада здійснює контроль за виконанням принципів Великої хартії, як організована її робота?

— Контроль за виконанням принципів хартії наглядова рада здійснює в чотирьох основних напрямах:

1. Проводить опитування, організовує візити та дослідження з метою оцінки поля діяльності університетів, коли вони підсилюють свою роль у суспільстві та збільшують свій інтелектуальний внесок у суспільство, що швидко змінюється.

2. Надає консультації лідерам університетів та іншим учасникам освітянського й наукового процесу на основі моніторингу функціонування університетів у суспільстві.

3. Підтримує форум для обговорення академічними, політичними, економічними лідерами та представниками засобів масової інформації ролі автономії університетів та академічної свободи.

4. Видає матеріали за результатами своєї діяльності щодо сучасного розуміння ролі та обов’язків університетів.

Наглядова рада у своїй діяльності спирається на правління з п’яти членів, що займається справами матеріального забезпечення, та Колегію з семи членів, що здійснює аналіз втілення принципів хартії у сучасному суспільстві. Щороку (у вересні) проводиться конференція в м. Болоньї з питань втілення принципів хартії університетами Європи. Правління збирається один раз на рік. Колегія збирається декілька разів на рік, залежно від необхідності. Наглядова рада також спирається на регулярні контакти з 450 закладами, що підписали хартію, починаючи з 1988 року, для одержання та поширення інформації про розвиток університетської автономії та академічної свободи в Європі і за її межами. Окрім цього, вона підтримує зв’язки з організаціями, які займаються правами та обов’язками університетів, такими як Зальцбурзький семінар в Австрії, Міжнародна асоціація університетів зі штаб-квартирою ЮНЕСКО в Парижі та з Радою Європи.

— Світ швидко змінюється, змінюються його світоглядні засади. Як враховує це Велика хартія університетів, як напрацьовуються її принципи і програма?

— Це здійснюється шляхом проведення хартією щорічних симпозіумів, самітів та конференцій. Так, 15—16 вересня 2003 року в м. Болоньї відбулася конференція «Розвиток автономії університетів у галузі наукових досліджень». На конференціях, що їх щорічно проводить наглядова рада Великої хартії університетів, розглядаються питання спроможності університетів приймати незалежні рішення. Кожна конференція розглядає різні аспекти управління, розвитку навчальних планів та програм, оновлення штатів, колективного прийняття рішень, а в нинішньому році конференцію було присвячено розгляду проблем автономії університетів у контексті наукових досліджень.

Попри те, що протягом останнього десятиліття активно обговорюється й оцінюється вплив нових умов на діяльність університетів — зокрема правових реформ, що ведуть до розширення автономії в аспекті структури управління університетами, управління людськими ресурсами та введення нових норм навчального процесу, питання наукових досліджень у зв’язку з університетською автономією залишаються не досить проробленими. Дебати з питань проведення наукових досліджень та майбутнього їх розвитку активно ведуться, але вони у компетенції не лише університетів, коли йдеться про умови, що змінюються в цілому у сфері наукових досліджень, механізмів фінансування, співвідношень приватного та державного фінансування і т. ін. Таким чином, спроба пов’язати ці дискусії з питанням університетської автономії та досліджень, інакше кажучи — із роллю університетів як закладів для проведення досліджень та викладання, є непростим завданням.

— Михайле Захаровичу, які ключові питання були в центрі уваги останньої конференції, що проходила у Болонському університеті 15—16 вересня?

— Тут можна виділити ряд ключових питань.

1. Визначення впливу численних партнерських зв’язків на рівень автономії університетів. Питання університетської автономії має розглядатися в кількох контекстах, аби зрозуміти, що формує університетський простір для розвитку суспільства. Визначаються сили, що зумовлюють, якою буде автономія університету стосовно досліджень та інновацій. Автономія університетів у Європейському освітньому просторі дедалі більше стає результатом низки переговорів і напрацювань з участю партнерів та організацій різного рівня урядових, промислових, наукових, фінансових, а також університетських. У світі дедалі переконливішою стає думка про визначальну роль університетів у суспільному розвитку, замість допоміжної другорядної ролі, як тривалий час вважалося.

2. Вивчення співвідношення між навчальним процесом і науковими дослідженнями та принципами фінансування університетів. Враховуючи органічний зв’язок між дослідженнями та навчальним процесом, традиційно вважалося, що фінансування університетів більшою мірою залежить від кількості студентів, ніж від виконуваних досліджень. Тому балансування сукупних коштів у рамках університету між науковими дослідженнями та/або навчальним процесом стає центральним питанням практично для всіх університетів Європи. При цьому більша частина коштів на дослідження надходить із зовнішніх джерел. Університети дедалі частіше фінансуються в результаті виконання глобальних загальноєвропейських проектів. Водночас наголошувалося, що університети не повинні віддалятися від вирішення регіональних проблем, створюючи для себе додаткові «місцеві» джерела фінансування. Навпаки, їхня роль як регіональних навчально-наукових методологічних центрів повинна зростати.

3. Усунення протиріч між різними сферами наукової діяльності університетів. Останнім часом університети наштовхуються на процес, який можна назвати процесом зворотної диференціації науково-навчальних закладів. Так, у ХІХ та в першій половині ХХ століття існувала традиційна схема «розподілу досліджень», згідно з якою окремі заклади виконували переважно фундаментальні дослідження, інші були зорієнтовані на прикладні, треті зосереджувалися на технологічному розвитку. За останні десятиліття відмінності між цими групами мають тенденцію до розмивання. Таким чином, зараз університети мають позиціонувати одночасно в різних сферах досліджень, бути готовими конкурувати з іншими університетами у різних сферах науки і технологій. У результаті зворотної диференціації навчально-наукових закладів з’явилася диференціація між різними групами дослідників у межах одного закладу. Цей процес примушує переосмислити й реорганізувати програми досліджень, щоб запобігти ризику надмірної їх фрагментації.

4. Розробка критеріїв якості наукових досліджень, що проводяться в університетах, вказує на наявність компромісу між ідеалом служіння фундаментальним дослідженням та реальністю ринкових сил, які впливають на діяльність наукового закладу. Залежно від того, на що робиться наголос, змінюється розуміння якості наукових досліджень. На часі ряд важливих питань. Як розвивалися процедури та критерії визначення якості протягом останніх років? Як впливають такі фактори, як одержання джерел фінансування, право інтелектуальної власності, співробітництво з промисловістю та участь у широкомасштабних європейських проектах, на зміни у внутрішніх критеріях якості, прийнятих в академічних закладах? Хто відіграє вирішальну роль у виробленні конкретних стандартів якості наукової праці, і чи приймаються ці стандарти тими, хто робить державну політику у цій сфері за межами університету?

5. Визначення плати за колективну діяльність у наукових дослідженнях. В університетській системі організації науки значна увага має приділятися питанню, як зменшити протиріччя між індивідуальною формою наукових досліджень та необхідністю виконання масштабних проектів шляхом організації великих колективів вчених. Чи може університет поєднати ці два підходи? У багатьох країнах розробляються заохочувальні механізми, які стимулюють вчених до інтегрування у великі університетські структури. Водночас для вчених існує ризик знизити свою творчість та зменшити оригінальність власних ідей. Деякі країни намагаються протидіяти цій тенденції. Так, у Німеччині було запроваджено нову посаду «молодшого професора», зорієнтовану на індивідуальну наукову діяльність. Тобто ця проблема досліджується, і напрацювання оптимальних організаційних форм та рекомендацій ще попереду.

6. Патентування нових ідей і знань. Проблеми, пов’язані з інтелектуальною власністю, стають зараз найголовнішими при визначенні масштабів університетської автономії. Хто є власником права на інтелектуальну власність — університет чи вчений? Як мають передаватися здобуті знання до потенційного користувача? Яка правова та соціальна відповідальність виникає в цих питаннях для дослідника і для закладу в цілому? Який статус надає володіння патентами окремому досліднику та/або закладу? Це тільки окремі з питань, які мають бути з’ясовані при визначенні меж автономії навчально-наукового закладу. Питання ще більше ускладнюється у зв’язку з тим, що дуже часто перед університетами постає необхідність скористатися патентами інших дослідників та наукових закладів для виконання важливих проектів.

Приєднання університетів України до Великої хартії університетів свідчить про наше прагнення творчої колективної діяльності у світовому університетському співтоваристві. Визначивши для себе пріоритети, наші університети мають узяти на себе зобов’язання робити послідовні кроки, спрямовані на суспільний прогрес як нашої країни, так і Європи та світу в цілому.