«Березневі тези»: а за вікном майже весна…

«Я не буду Робесп’єром…» — заявляв міністр освіти і науки Іван Вакарчук у своєму інтерв’ю «ДТ» (№4, 2008 р.). Перш ніж вдаватися до рішучих кроків, потрібно уважно вивчити ситуацію, порадитися з фахівцями — такою була його позиція. Проте багатьом критикам вона здалася виявом «безхребетності», ознакою того, що на очікувані зміни сподіватися не варто. Та ось на підсумковій колегії МОН, що мала назву «Вища освіта України — європейський вимір: стан, проблеми, перспективи», освітянська спільнота побачила зовсім іншого міністра: налаштованого радикально й рішуче. У своїй доповіді він не відбувся загальним окресленням стану справ, а запропонував низку конкретних дій, які викликали бурхливе обговорення. Решту доповідачів слухали п’яте через десяте: промова Івана Вакарчука породила навалу сподівань, запитань і зауважень.

— Процедура зовнішнього оцінювання стане цілком незалежною: восени нинішнього року рішенням уряду Український центр оцінювання якості освіти буде виведено з підпорядкування МОН, — оголосив міністр, і зал завирував, чи то схвально, чи то з недовірою. — Його теперішній статус — історично успадкований і тимчасовий. Далі центр буде під громадським контролем. Він має повністю відповідати за підготовку і проведення ЗНО. Що ж до МОН, то його роль полягатиме у встановленні термінів та порядку проведення ЗНО, визначенні переліку навчальних предметів, які виносяться на тестування, і затвердженні їх програм…

— Вперте небажання викладачів ВНЗ окремих регіонів переходити на викладання державною мовою неприпустимо ускладнило процес навчання студентів, — докоряв присутнім Іван Вакарчук. — Адже більшість підручників, навчальних посібників і методичного забезпечення навчального процесу видано державною мовою. Прошу ректорів до 19 квітня подати до департаменту вищої освіти повну інформацію про те, якими мовами викладаються дисципліни у їхніх ВНЗ, і пояснити, чому викладання не ведеться державною мовою. Ми створимо програму обміну студентами і викладачами між ВНЗ з різних регіонів, аби поліпшити опанування державної мови…

— Прошу керівників ВНЗ у вересні 2008 року подати звіт про те, що буде зроблено для забезпечення комфортного навчання студентів з особливими потребами, — розпорядився далі міністр. — Впевнений, що до початку нового навчального року ви знайдете кошти, наприклад за рахунок зменшення витрат на представницькі потреби та святкування ювілеїв, і обладнаєте пандуси, поручні, санітарні й медичні кімнати для хворих, вирішите питання забезпечення сурдоперекладом, апаратами для осіб із вадами слуху, подбаєте про умови їх проживання в гуртожитках…

Залом котилася хвиля емоцій — від «ото загнув!» до «давно б так»…

Про гру за правилами

Торік у тестуванні з шести предметів узяли участь 116 тис. (26%) випускників. Із них 38,5 тис. (33%) стали студентами ВНЗ з урахуванням сертифікатів УЦОЯО. Нинішнього року для проходження загальнообов’яз­кового зовнішнього тестування зареєструвалися понад 522 тис. молодих людей. Хоча торішня вступна кампанія засвідчила об’єктивність результатів незалежного оцінювання, не всі виявили бажання і готовність переходити на нові стандарти.

— Деякі вищі навчальні заклади не готові організаційно до процедури зовнішнього незалежного оцінювання, а тому почали шукати шляхи її спрощення, — сказав міністр. — Наприклад, користуючись демократичністю умов прийому, певні державні ВНЗ наважилися встановити як конкурсний лише один предмет — українську мову та літературу, навіть при вступі на складні напрями підготовки. Хоча торік вступні випробування на ці спеціальності проводилися, щонайменше, із двох предметів.

Іван Вакарчук закликав ВНЗ дотримуватися встановлених правил і не дискредитувати вступну кампанію. За його словами, необхідно вжити низку антикорупційних заходів: забезпечити громадський контроль під час проведення ЗНО, максимально скоротити час від проходження тестування до оголошення результатів та видачі сертифікатів, а також забезпечити учасникам тестування реальну можливість апеляції.

— Прошу керівників ВНЗ украй обережно застосовувати пункт 15 «Умов прийому до вищих навчальних закладів України у 2008 році», аби не спровокувати хвилю судових позовів абітурієнтів та їхніх батьків, пов’язаних із встановленням суб’єктивних критеріїв зарахування, — застеріг міністр. — Наголошую: головний критерій зарахування абітурієнта на перший курс — кількість балів у сертифікаті. Якщо абітурієнт із високим балом «не пройде» через пункт 15, а іншого, з нижчим балом, буде зараховано, — цей конфлікт суд розв’яже на користь вищого балу, оскільки в «Умовах прийому...» зазначено, що ВНЗ вступних випробувань не проводить. Пункт 15 — це кредит довіри до керівників ВНЗ. Саме він яскраво висвітлить абітурієнтам, їхнім батькам та всій спільноті нашу справжню готовність до змін і дасть відповідь на запитання, чи існує корупція при вступі до ВНЗ, а якщо так — то де саме. Це також кредит довіри до УЦОЯО і до тих, хто проводить учнівські олімпіади різних рівнів. Якщо переможці олімпіад отримають непрохідні бали за результатами тестування, це примусить замислитися… Після проведення вступної кампанії ми опублікуємо повний порівняльний аналіз її результатів.

Про системні зміни

Міністр освіти і науки визнав: чинний Закон України «Про вищу освіту» віджив своє, його регуляторний ресурс вичерпано. Вже готовий проект нового закону, в якому передбачено системні зміни. Його буде подано на розгляд до Верховної Ради 1 червня ц.р.

— Ми маємо чітко визначити структуру вищої освіти в Україні, запровадити трирівневу систему підготовки: бакалавр — магістр — PhD, що буде зрозуміла на ринку праці й узгоджуватиметься з європейським форматом, — вважає Іван Вакарчук. — Слід прийняти рішення щодо доцільності застосування поняття «рівень акредитації». Крім того, необхідно внести зміни до фінансового блоку закону. Адже сьогодні наявний парадокс: з одного боку, держава не виділяє вдосталь коштів на господарські потреби ВНЗ, а з іншого — університети не можуть заробляти собі додаткові кошти, приміром, продаючи свої наукові розробки, оскільки при цьому втрачають статус неприбуткової організації. Недосконала законодавча база для регулювання позабюджетної діяльності ВНЗ. Чинне законодавство не сприяє політиці ринкового маневрування університетів.

Нова редакція Закону «Про вищу освіту», зокрема, передбачатиме розширення академічних свобод і університетської автономії. На думку міністра, необхідно розширити участь ВНЗ у формуванні держзамов­лення, забезпечити посилення ролі університетів у присудженні наукових ступенів та наданні вчених звань, підвищити роль і вдосконалити діяльність наглядових рад університетів. Також потрібно розробити нову систему суспільно-державного контролю та оцінки діяльності ВНЗ, визначити відповідальність університетів на випадок зловживання своїми правами та погіршення якості освітніх послуг. Обов’язковим елементом автономії університетів має бути розширення участі студентів в управлінні діяльністю ВНЗ через органи студентського самоврядування. Але йдеться про участь справжню і компетентну, а не формально проголошену чи неприродно гіпертрофовану.

— Вже сьогодні в межах чинного законодавства можна частину повноважень МОН передати до ВНЗ, — зазначив Іван Вакарчук. — Зокрема пропоную з наступного навчального року скасувати порядок погодження з МОН, Інститутом інноваційних технологій та змісту освіти, науково-методичними комісіями навчальних планів ВНЗ. Відповідальність за дотримання держстандартів повністю покладається на керівника ВНЗ і прискіпливо контролюватиметься через процедури ліцензування та акредитації. Не потрібно буде тричі їздити до Києва, щоб формально затвердити плани (тим більше що таке затвердження, на жаль, не гарантує їхньої досконалості). Також вважаю за доцільне дати керівникам ВНЗ право самостійно затверджувати штатний розклад, вносити зміни до кошторису, плану асигнувань загального фонду бюджету, плану надання кредитів із цього фонду, використання бюджетних коштів.

Скільки років існує система ліцензування та акредитації, стільки років і лунають пропозиції щодо її вдосконалення, спрощення, скасування. Та віз і нині там: процедури ліцензування й акредитації залишаються громіздкими й надто забюрократизованими.

У більшості європейських країн акредитація проводиться не державними органами з участю громадськості, а незалежними акредитаційними агентствами, регіональними асоціаціями, створеними самими університетами та коледжами, національними асоціаціями, професійними об’єднаннями і спілками. Нерідко навчальні заклади мають по кілька акредитаційних посвідчень.

— Можливо, нам слід не вдосконалювати наявну недосконалу систему, а запровадити принципово нову систему акредитації, створити Національний освітній акредитаційний центр? — запропонував Іван Вакарчук.

Про оптимізацію

На сорок шість мільйонів населення України, при незмінній тенденції його скорочення, припадає аж 904 вищих навчальних заклади І—ІV рівнів акредитації. Це вдев’ятеро більше, ніж на аналогічну кількість душ у розвинених країнах. Здавалося б, маємо всі бути такими освіченими… Але чомусь не ймуть віри за кордоном нашим папірцям із численних вузів та вузиків, розкиданих по теренах України і майже нікому не відомих. Хтозна, чого нас там навчали.

Середня кількість студентів в українських ВНЗ — 6,6 тис. осіб, причому в половині з них цей показник нижчий за середній, а в комунальних і приватних навчальних закладах — значно нижчий. Тим часом в університетах розвинених країн навчаються інколи й по 50 тис. студентів.

А відокремлені структурні підрозділи ВНЗ! Ото вже голов­ний біль, і не тільки для МОН, а й для молоді, яка прагне здобути якісну вищу освіту. На сьогодні таких підрозділів зареєстровано 1005 — більше, ніж самих ВНЗ. Деякі з них справді працюють сумлінно, а деякі існують, у кращому разі, у вигляді обшарпаної комірчини десь на задвірках. Диплом про вищу освіту, здобуту у відокремленому структурному підрозділі, видає базовий ВНЗ. У результаті студент отримує диплом, але не знання.

— Прошу ректорів ще раз поміркувати: чи сумірні кошти, які вносить студент як плату за навчання у відокремленому підрозділі, тому негативному розголосу, якого набуде весь навчальний заклад після ретельної перевірки його діяльності відповідними контрольними органами з оприлюдненням матеріалів перевірок? — з металом у голосі наголосив міністр освіти і науки.

На його думку, впродовж 2009—2010 років необхідно оптимізувати мережу ВНЗ через їх об’єднання і створення великих університетів із солідною науковою базою та потужним професорсько-викладацьким складом. Це також дозволить уникнути дублювання окремих напрямів та спеціальностей у межах регіону і підготовки надлишкової кількості фахівців із них. Міністр сподівається згуртувати всі навчальні заклади під крилом МОН. Наразі ж вони підпорядковані аж 26 міністерствам та відомствам. Наче дитина із сімома няньками: а скривдять — не знатимеш, кому й жалітися…

Недосконалі й сьогоднішні переліки напрямів та спеціальностей підготовки бакалаврів і магістрів. На думку міністра, вони не відбивають ні реалій вищої школи, ні перспектив її розвитку.

— Після «скорочення» переліку 1997 року у 2006 році кількість напрямів підготовки бакалаврів зросла з 76 до 146, — зазначив він. — Це фактично унеможливило підготовку академічних та професійних магістрів із багатьох напрямів, повернуло нас до практики підготовки спеціалістів за одноступеневою радянською системою. Пропозиції розширення цього переліку продовжують надходити. Проте не дуже зрозуміло, чого і на якому рівні навчати за новими напрямами. Аналогічна ситуація з проектом переліку спеціальностей із підготовки магістрів. Кількість спеціальностей помітно зростає. Пропозиції продовжують надходити — з позиції інтересів навчальних закладів. Вони не зважають на те, що в структурі економіки України наразі немає не лише окремих спеціальностей, а й цілих галузей виробництва, і перспективи їх відродження сумнівні. Не було враховано ні досвід європейських країн, де кількість напрямів зазвичай не перевищує кількох десятків, ні надання можливості студентові за вільною траєкторією здобути повну вищу освіту у рамках одного напряму і галузі знань. Тому ці переліки слід вважати перехідними з подальшою їх адаптацією до тих, які діють у розвинених країнах Європи та світу. Вже у квітні нинішнього року буде створено міжгалузеву робочу групу для визначення концептуальних засад формування нового переліку, зрозумілого і прийнятного для ВНЗ та роботодавців. Нагальним завданням є також формування національної системи кваліфікацій, адаптованої до європейської, щоб реалізувати концепцію навчання впродовж усього життя, та усунення бар’єрів на шляху до прозорості кваліфікації.

Міністр вважає недоцільним руйнування вже усталеної структури підготовки спеціалістів середньої ланки (технікуми, коледжі), проте, на його думку, необхідно здійснити низку заходів на цьому напрямі. Оптимізувати мережу цих закладів, зокрема в депресивних регіонах, повернути заклади неповної вищої освіти обличчям до галузей — замовників спеціалістів, уже в найближчому навчальному році ліквідувати дублювання підготовки бакалаврів у коледжах та університетах, структурними підрозділами яких вони є.

Про науку і науковців

Не оминув увагою міністр і проблеми сучасної університетської науки. До речі, як з’ясувалося, з 351 навчального закладу ІІІ—ІV рівня акредитації лише у 164 реально ведуться наукові дослідження. Іван Вакарчук пообіцяв, що нинішнього року за бюджетні кошти буде закуплено дорогі сучасні прилади для ВНЗ, у яких сформовано ефективні наукові школи. Заявки на конкурс з приводу таких придбань потрібно подавати до кінця квітня. Крім того, керівникам ВНЗ та відповідних департаментів МОН було доручено шукати кошти на перед­плату електронних версій наукових видань, вжити термінових заходів для комп’ютеризації бібліотек, поліпшити забезпечення інформаційних потреб ВНЗ. Також міністр закликав керівництво ВНЗ об’єднати зусилля у підтримці публікацій у часописах із високим імпакт-фактором. Бо ж 2006 року українські вчені опублікували в міжнародних журналах лише 4000 статей із природничих і технічних наук (для порівняння: британські вчені — близько 100 тис. статей, російські — 23 тис., польські — 17 тис, ізраїльські — 14 тис.). А публікацій «наших» у галузі соціогуманітарних наук узагалі кіт наплакав — 66. Публікації у вітчизняних та СНДівських наукових записках інколи не мають навіть англомовного резюме. Тож світ ледве здогадується, над чим нині працюють українські вчені. І це прикро, адже в нас є наукові праці, гідні міжнародного визнання. Крім сприяння публікації вітчизняних науковців за кордоном, МОН планує започаткувати з наступного року спеціальну програму, яка спонукатиме й вітчизняні наукові видання постійно підвищувати свій рейтинг.

Приділив міністр увагу і підготовці наукових кадрів, зокрема закликавши розробити справді об’єктивні критерії права на надання вченого звання з подачею до розгляду в атестаційну комісію, як мінімум, одного підручника чи навчального посібника державною мовою. Також він запропонував подовжити термін навчання в аспірантурі до чотирьох років, забезпечити взаємозв’язок підготовки кандидатів і докторів наук з бюджетними та договірними науковими дослідженнями. У контексті сказаного залишалося нез’ясованим питання співвідношення вітчизняних наукових ступенів та PhD, що має прийти їм на зміну.

— Сьогодні і законодавство України, і низка міжнародних угод засвідчують відповідність ступеня доктора філософії нашому кандидатові наук, — висловив свій погляд на проблему Іван Вакарчук. — Але помилкою було б просто перейменувати наших кандидатів на докторів. Очевидно, в майбутньому програма підготовки PhD має бути приведена у відповідність до міжнародних стандартів. Але така реформа потребує зваженості. А надання всім університетам права присуджувати наукові ступені може в наших умовах призвести до розмивання критеріїв наукової праці. Окреме питання — що робити з нашими нинішніми докторами наук. Взагалі їх наявність не суперечить Болонській декларації, принципу безперервного наукового вдосконалення. Хочу наголосити: питання надступенів у майбутньому не є першочерговим. Важливий їхній зміст. А його буде визначено в межах самого академічного середовища. Наразі плануємо запровадити експериментальні програми з підготовки PhD на рівні кількох університетів.

Про гроші

2008 року обсяг фінансування закладів та установ вищої освіти і науки системи МОН збільшено на 42,8%, порівняно з попереднім роком (загалом сума становить 11,2 млрд. грн.). У держбюджеті передбачено подальше підвищення зарплат педагогічним та науково-педагогічним працівникам: із січня 2008 року — на 12%, із квітня — на 2%, з жовтня — на 4%, з грудня — ще на 11%. Утричі буде підвищено стипендії (дітям-сиротам і позбавленим батьківського піклування — учетверо), на 20% буде збільшено видатки на пільговий проїзд учнів та студентів.

— Але, на жаль, у нашому випадку більше — зовсім не означає достатньо, — зазначив Іван Вакарчук. — Адже впродовж останніх років вища школа фінансувалася лише за соціальними статтями витрат на зарплату, стипендії і частково — на покриття комунальних послуг. Придбання матеріалів, обладнання, поточні капітальні ремонти переважно фінансувалися за позабюджетні кошти ВНЗ. Значну частину посад, які раніше утримувалися за рахунок держбюджету, останніми роками переведено на утримання за кошти спеціального бюджету. Тому ВНЗ змушені розширювати сферу платних послуг, притому що кількість контрактників помітно зменшується. Отже, необхідно розвивати інші види платних послуг, передусім у галузі науки. Та навіть за таких умов модель відносин ВНЗ і МОН має бути іншою. Вона повинна ґрунтуватися на принципах відкритості та прозорості, ВНЗ мають залучатися до процесу формування і обговорення проекту бюджету, а МОН має щороку публікувати у ЗМІ звіти про використання бюджету з поясненням змін, що виникли впродовж бюджетного року. Водночас чітко мають бути прописані критерії формування бюджету навчальних закладів різного типу. Механізми платної освіти повинні бути прозорими та зрозумілими для платників, які мають знати, за що саме платять і які послуги отримують, і ми це зробимо 2008 року. Не можу не наголосити на дотриманні керівниками ВНЗ фінансової дисципліни. Хочу закликати вас до господарської акуратності, аби система вищої освіти через прикрі недоліки в роботі не ставала об’єктом пильної уваги КРУ, прокуратури, ЗМІ.

— Сьогодні можна стверджувати, що в найближчий період підтримка вищої освіти з боку держави істотно зростатиме, — додав міністр насамкінець. — Але все це неможливо буде реалізувати, якщо вища освіта і наука найближчим часом не стануть реальним потужним чинником розвитку економіки, не зможуть відповісти на всі виклики економічного та суспільного розвитку.