Арифметика для університетів

У «ДТ» (№ 12, 2008 р.) опубліковані тези доповіді міністра освіти і науки України Івана Вакарчука на підсумковій колегії МОН за назвою «Вища освіта України — європейський вимір: становище, проблеми, перспективи».

Загальне враження від цього тексту — міністр у цілковитій розгубленості, погано володіє ситуацією, не бачить шляхів виходу з нинішнього тяжкого становища з вищою освітою і заклинає своїх підлеглих (ректорів та ін.) хоч якось йому допомогти, зокрема шляхом написання хороших звітів. Це, до речі, зрозуміло, і міністрові можна навіть поспівчувати. Проте, залишивши осторонь загальні слова та величні плани, спробуємо проаналізувати ті деякі цифри, які наводить міністр.

Відомо, що є наука і є статистика. Та все-таки до певної міри. Навіть багатомудрий батько мовознавства та всіх інших наук після фіаско з довоєнним переписом населення зрозумів, що по-волюнтаристському звести кінці з кінцями в статистиці практично неможливо. Був знайдений чудовий вихід із ситуації — повісити на статистичні звіти гриф таємності, порівнянний за суворістю з грифом секретності атомного проекту.

Переходимо до деяких конкретних даних, які наведені в доповіді та піддаються перевірці. Міністр стверджує, що в Україні є 934 вузи I—IV рівнів акредитації з середньою кількістю студентів 6600. Нескладний розрахунок показує, що в Україні є приблизно 6 млн. студентів вузів, не рахуючи тих, хто сховався в інших акредитаціях, а також у «відокремлених структурних підрозділах вузів», які становлять головний біль міністра. За переписом населення 2001 року (htttp://www.ukrcensus.gov.ua) в Україні проживало 14,2 млн. чоловік у віці 10—29 років, із них 67,2% становило міське населення. Вважаючи частку міського населення не залежною від вікової групи, одержимо 9,5 млн. чоловік даного віку, які проживають у містах. Звузивши вікову групу учнів вузів із 10—29 років до більш правдоподібних 17—27 років, одержимо, що все міське населення України у віці 17—27 років саме й становить ті 6 млн. чоловік, які є підопічними міністра Івана Вакарчука. Як кажуть — надто добре, щоб бути правдою.

Наведений приклад вільного поводження з фактичними даними підтверджує загальне враження про плутанину, яка панує у відомстві міністра Вакарчука, змушує засумніватися в адекватності наведеного ним аналізу, а також продуманості та розумності запропонованих інновацій.

Наступне запитання — чому стала можлива ця ситуація з вищою освітою, коли «чомусь не довіряють за кордоном нашим папірцям із численних вузів і вузиків, розкиданих територією України»?

Про це можна багато чого сказати, та краще наведу один приклад.

Років тридцять тому, тобто «за часів нині билинних», у Київському держуніверситеті (єдиному за тих часів у м. Києві) служив головним бухгалтером Іван Панасович. Зрозуміло, навіщо керівники всіх рангів ходили тоді й ходять тепер на уклін до головного бухгалтера. Та й риторика тих часів не дуже відрізнялася від сьогоднішньої. «Світові наукові досягнення, благо університету та України в цілому» тощо. Іван Панасович ніколи не перебивав, уважно слухав, але відповідь була завжди одна й та сама: «Нема грошей». При цьому прошу зважити, що відповідав він чудовою державною мовою.

Які ж нині справи з грошима в МОН? З доповіді випливає, що у 2008 році виділені кошти збільшаться і досягнуть 11,2 мільярда гривень. Тобто в цьому разі на кожного із шести мільйонів студентів припадає 400 доларів на рік. На цьому можна поставити крапку. Навчання одного студента в хорошому університеті сьогодні коштує 35—40 тисяч, а в не дуже хорошому — 20 тисяч доларів на рік. Думаю, що деякі чиновники МОН знають ці цифри, оплачуючи навчання власних дітей. До того ж потрібно зважити, що це реальні гроші, витрачені на навчання, і університети не одержують свій прибуток із цих коштів. Університети заробляють гроші іншим способом. Ніде, зокрема й в Україні, неможливо організувати якісну університетську освіту на менші кошти. Таким чином, якщо навіть міністр і ректори будуть мудрими, як Соломон, без реальних структурних перебудов цілі, поставлені міністром, нереальні.

Як випливає з елементарної математики, збільшити дріб можна або збільшивши чисельник, або зменшивши знаменник. Отже, будь-які структурні перебудови відомства в остаточному підсумку мають бути спрямовані або на збільшення асигнувань (що, певне, неможливо), або значне, на порядки, зменшення кількості студентів. Третього не дано. Тільки тоді стане можливим «створення великих університетів із солідною науковою базою і потужним професорсько-викладацьким складом», як цілком правильно ставить завдання міністр Іван Вакарчук. Перспективи, на перший погляд, страшні — зменшення в десятки разів кількості студентів і закриття деяких вузів узагалі. Проте такий крок автоматично вирішує відразу кілька найважливіших завдань. Підвищиться престиж вищої освіти, зникнуть десятки тисяч липових інженерів, котрі населяють тисячі контор, які до інженерної справи жодного стосунку не мають. Підвищення престижності університетів змусить самі університети вести боротьбу за таланти та протистояти корупції. Приймати ідіотів за хабарі стане просто невигідно. І зрештою, жити по совісті й не брехати набагато приємніше, ніж робити навпаки. Багато хто просто ніколи не пробував.

На закінчення хочу підкреслити, я свідомо не зупинявся на деталях на кшталт того, що не всі підвідомчі МОН вузи потребують солідної науково-експериментальної бази та світового рівня професорів для навчання студентів. Це те, що може полегшити зміни, але не змінити їхню суть.