У чому "Сила", брате?

У нашій країні вирішили відновити колись перервану виробничу лінійку "дитячого кіно". Держкіно виділило Вікторові Андрієнку (акторові, телеведучому, режисеру, продюсеру) 16 млн. грн. на дитячий художній фільм "Іван Сила", в основі якого - справжня історія знаменитого вітчизняного атлета Івана Фірцака (1899-1970). В.Андрієнко активно працює в кіно й на телебаченні. Багато хто запам'ятав його з "Мамаду" і "Великої різниці". Але дитячий прокатний кінопроект - особлива відповідальність. Тим більше що доля головного героя багата на яскраві й драматичні епізоди. В інтерв'ю DT.UA В.Андрієнко розповів про передісторію створення фільму, а також повідав, чому не спокусився на "московський рай", незважаючи на рейтинговий успіх "Великої різниці".

- Вікторе, від кожного дитячого фільму найчастіше очікують дива, моралі... Які завдання ставили перед собою ви, коли вирішили запустити дитячий український фільм, з огляду на те, що таке кіно вже не викликає інтересу в продюсерів та прокатників...

- Я виріс на казках О.Роу, О.Птушка, на фільмах Р.Бикова. Полюбив кіно завдяки великим кіноказкарям. Однак фільм, який зняли ми, - не чарівна казка. Це історія про легендарного силача Івана Фірцака - нашого земляка, відомого в усьому світі. Правда, у Європі йому присвячено два музеї, а ось у нас - жодного... Ми зняли дитячо-юнацьке кіно. Адже тільки на прикладі тих, хто щось подолав, створив себе сам, і можна виховати підростаюче покоління... А в дива я сам повірив, коли задумане почало складатися, як пазл. Скажімо, деталі, придумані мною для посилення емоційного ряду, виявилися правдою. Я написав у сценарії: "Іван Фірцак піднімає машину". А потім з'ясувалося, що й таке було. Одного разу дорогою в село машина з молоком застрягла на узбіччі. Кротон (як називали Івана земляки) сам її підняв і виштовхав. Таких збігів виявилося безліч. Приміром, під час нашої роботи в Чернівцях знімальна група опинилося без художника-постановника. І раптом з'ясовується: внучатий племінник героя - Борис Фірцак, виходець з одного з ним села Білки - професійний художник, випускник Київського інституту театрального мистецтва ім. Івана Карпенка-Карого, який має вже чималий досвід роботи. Все збіглося вчасно: саме Борис відтворював для нашого фільму історичну атмосферу в рідному селі. Вся етника була на ньому. Але найбільш несподіваний збіг і наша головна знахідка - український силач, котрий зіграв головного героя, - Дмитро Халаджі. Він дуже схожий на прототип свого кіногероя.

- А як сталося, що Дмитро Халаджі опинився у вашій картині?

- Знайшли в американському цирку, де колись працював прототип його героя. Але почалося все з Інтернету. Прийшов Дмитро Філогенов і поцікавився: "А чого ти Халаджі не хочеш у свій фільм запросити?" Запитую: "Хто він?" - "Фіналіст телевізійного шоу "Україна має талант". Але мені це ні про що не говорило. Тоді він показав фотографію Халаджі. Ще не знаючи його можливостей, я здивувався: "Одне обличчя!" Далі було ще крутіше. Ми зателефонували Дмитру в Чикаго й запропонували зіграти Івана Фірцака, він перепитав: "Івана Силу? Знаю, у мене книжка про нього завжди в сумці лежить". Дмитро приїхав, і, коли я показав його дружині фотографію Фірцака, вона вигукнула: "Ой! Таким Діма був на весіллі!" Тільки Халаджі про цього героя дізнався раніше за нас усіх. Він до семи років був інвалідом: чотирирічним малюком перевернув на себе п'ятилітровий чайник з окропом. Лікарі вважали, навряд чи виживе, - 35% тіла було обпечено. Він міг лежати тільки в гамаку. Бабуся розповідала йому про прадіда, який боровся на очах у царської родини з ведмедем у петербурзькому цирку, читала билини про Іллю Муромця. Дмитро слухав і думав, що він теж пролежить 33 роки, а потім устане й почне подвиги робити. У шість років на руках виповз із хати. Вчився заново ходити - як Мюнхгаузен витягував себе за волосся. Спочатку спортом займався, потім силовими трюками. Починав на чавунних прасках. 1985-го прочитав статтю про Івана Фірцака... Вона його зацікавила й надихнула. Я не знав усього цього, але виявилося, що Дмитро виконує безліч трюків, які майже сто років тому виконував Іван Фірцак! Тож усі трюки у фільмі Дмитро робить сам. Зокрема він тримає на собі гарбу з вісьмома людьми. У нього на грудях силачі кувалдами розбивають величезний камінь-валун, тоді як Дмитро лежить на цвяхах...

- Вікторе, ви ж і самі попрацювали в кіно каскадером... І, очевидно, ця діяльність теж вплинула на вибір теми?

- Знімати "каскадерські" сцени мені справді допоміг досвід, якого я набув у роботі з Давидом Черкаським. У його незакінченому фільмі "Божевільні макарони" я був другим режисером. Такі сцени ставив! У мене билися 80 чоловіків, які ніколи в руках меча не тримали. І всі залишилися живі.

- Ви зіграли сотні мініатюр без слів. А як ставитеся до нинішнього буму навколо німого кіно?

- Коли ми з Ігорем Письменним працювали над "Тринадцятим кілометром" (2007 р.), думали, якою мовою його робити: українською чи російською. І вирішили: хай буде без слів. Він довго стояв у фаворитах на американському сайті, був на 12-му, 13-му місцях. А чому? Бо всім зрозуміло, про що. І ось у Міністерстві культури побачили розкадрування до фільму "Іван Сила"... І теж здивувалися: мовляв, а де діалоги, може, ви їх пропустили? Діалоги спочатку планувалися, а потім я подумав: "Навіщо вони потрібні?" Я вважаю, що текст у кіно з'являється з двох причин - коли треба щось уточнити або коли думають, що глядач тупий. Тоді починають пояснювати дію, переказувати. Приміром, мені незрозумілий голлівудський фільм "Червоні вогні". Зібрали хороших акторів: Роберта Де Ніро, Кілліана Мерфі... Дивлюся й дивуюся: навіщо вони весь час пояснюють, що відбувається в кадрі? Це ж треба візуалізацією робити! Мені більше подобаються фільми Серджіо Леоне, де довгі погляди. Це я пізніше дізнався, що під чорновий варіант підклали музику Енніо Морріконе, і вийшло так добре, що жаль було викидати. Але ми дивимося на них, і не виникає запитання, чому вони там мовчать.

- Кажуть, нічого немає складнішого в кіно, ніж робота з дітьми й тваринами...

- Дуже важко було працювати з Льонею Шевченком. Хоча цей 13-річний хлопчик уже має досвід роботи в кіно, на початку наших зйомок він ніяк не міг зрозуміти, чого від нього добиваються. Я називав його "хлопчик - двадцять дублів". Під кінець фільму Льоня, що називається, "в'їхав" і робив усе щиро. У принципі, глядач наших проблем не побачить. А за один кадр я прямо вдячний Льоні. Шикарний кадр, коли Миха (так звати кіногероя, роль якого виконує Л.Шевченко) йде красти в циганів коня. Я його налаштовував: "Зрозумій, ти зараз ідеш змінювати своє життя: ти зважився, ти - злодій. Потім не зможеш повернутися в це місто, - тебе заріжуть". Він підійшов до табору, озирнувся, чи нікого немає, а вийшло - ніби озирнувся на своє попереднє життя: йти чи повернутися... І пішов уперед. Зіграв переживання одним кадром без зупинки. А від другого хлопчика, Владислава Пінчука, якому теж тепер 13 років, - ми всі були в шоці. Він працював у два дублі: один основний, другий - технічний. Я сідав, пояснював завдання, і він точно виконував його. Навіть коли йому світло перекрили не з того боку, неначе хтось підійшов зліва, він реагував точно. У нього, як і в багатьох інших, роль без слів.

- Ви відзняли матеріал за три з половиною місяці. Складні трюки, пригоди. Відтворили епоху. Бюджет державний, та аж ніяк не голлівудський. Припустімо, Європу зняли в Чернівцях... А на чому ще заощаджували?

- Нам усі допомагали, уже з першого знімального дня в Чернівцях. Ми випадково познайомилися з людьми, котрі привели нас у місцевий ресторан. Там на столах, на поличках я побачив справжні історичні предмети й запитав: "А дасте нам для зйомки?" У відповідь посипалося: "А хочете ще це й ось це?" І стали нам зносити реквізит - справжні речі з будинків і скринь. Безплатно. Музей медицини надав унікальні штуки, аж до поїлок початку століття. Потім виявилося, що в Чернівцях зберігся дореволюційний пожежний візок із бочкою. У нього за останні півстоліття двічі запрягали коней: на святкування 600-річчя міста і для нашого фільму. Влада міста всіляко йшла назустріч: надали й звільнили для зйомок пам'ятку архітектури - будинок діючої мерії. Кран пригнали на допомогу... Пожежники, міліціонери відмовлялися від грошей: "Це ж дитяче кіно, невже ми в дітей забирати будемо..." У нас навіть масовка працювала практично безплатно. Приїжджали з Києва в Чернівці просто тому, що хотіли знятися в кіно. А Богдану Бенюку окрема подяка - добу відпрацював безплатно. Створив більше, ніж було задумано в цьому образі, - початок, переходи, фінал. Була роль прохідна, а стала видатна, через те що її зіграв сильний актор.

- Історичні костюми вам надала студія імені Довженка?

- Ні, виявилося, що їх дешевше замовляти на чеській студії "Баррандов", як і п'ять ретро-автомобілів привезти з історичного музею Варшави. Повірте, ми порівняли ціни. У нас на студії Довженка: піджак - одна ціна, комплект жилет, сорочка, штани - інша ціна. І так на кожну деталь - ціна, ціна, ціна... А на "Баррандов" пропонується убір повністю, із взуттям та паличкою. За сто баррандовських костюмів ми заплатили 3 тис. євро. Без будь-яких, як у нас це заведено, "додаткових послуг"... Крім того, ні в Україні, ні в Росії не зберігся історичний костюм поліцейського республіки Чехії 20-х років минулого століття. Перше, що асоціативно спадає на думку, - форма Швейка, але він зелений, в англійському стилі. З'ясувалося, що на студії немає жодного котелка. Намагалися замовити їх нашим капелюшникам, однак вони не впоралися. Ми вирішили, що краще взяти напрокат, ніж абищо відтворювати.

- Вікторе, ось завершиться робота над "Іваном Силою"... І що потім? Можливо, знову виїдете в Москву зніматися у "Великій різниці"?

- Олександр Цекало вісім разів мене туди кликав. Але я постійно відмовлявся. Коли ж погодився, сказав, що приїду, - він уже не повірив, перепитав: "Точно?" Я приїхав шість років тому, 15 листопада. Почав зніматися в "Дружній сімейці", "Мамаду". Підбили рейтинги, виявилося - вдало. Цекало знову покликав. Тут уже я засумнівався: "Сашко, якщо ти мені це пропонуєш заради нашої дружби (ми з 1982 року знайомі), не треба, я переживу". Він відповів: "Невже ти думаєш, що після зробленого тобою не видно результату? Я хочу, щоб ти з нами працював". Із 2008-го я сидів уже в ефірі постійно. Але жити постійно в Москві не хотів би. Там, коли ти актор, мусиш завжди ходити на тусовки, купувати дорогий одяг. Ця суєта не для мене. Та й стосунки мене спочатку дивували. У Москві люди так відкрито, як у нас, не спілкуються. Коли я тільки приїхав зніматися у "Великій різниці", почалася клановість. Щукінське училище пішло окремо дружити, циркове - окремо, а я ні туди й ні сюди не підходив. Дивився, налаштовувався й розумів, що маю бути не гіршим за них. Не варто про це розповідати, все є в кадрі, цього не сховаєш на десятий план. Я стільки ролей там переграв, що тепер нерозумно говорити про якусь мою одноплановість. На жаль, у Києві я це чув неодноразово. Ми працюємо у "Великій різниці" над роллю як для великого кіно. Мабуть, тому програма все-таки відрізняється від ширвжиткових шоу. Тепер Сашко Цекало планує випускати одну програму на місяць (раніше "Велика різниця" виходила щотижня). Напевно, це правильно. Нехай вона буде більш наповненою, і нехай її всі чекають. Він каже: "Ми гарнір, ви актори, ваші скетчі - головні, а ми їх тільки поєднуємо". Тепер ми живемо як організм однодумців. Коли довго не бачимося - скучаємо, передзвонюємося. Частина "різниці" пішла, однак людські стосунки залишилися. Москва мені багато дала. Після цього почалися серйозні проекти і в Україні. Жаль тільки часу - міг би зробити більше.