Підтримати
Насильство війни та весь її жах справляє роз'яснюючий вплив на те, що справді має значення в кожному аспекті життя. Одразу після повномасштабного вторгнення Росії в Україну ті, хто був залучений у жахливі події, виявили, що мову зведено до її найважливішої функції: повідомляти близьким, що живі, пише The Guardian у статті про те, чому культура під час війни настільки важлива для людських історій Епохи Смути.
Працівники Національного музею історії України в Києві потребували переконатись, що об'єкти культурної спадщини збережуться, щоб розповісти свої історії для наступного покоління. Їх робота була зведена до найосновнішого: охорони об’єктів в намаганні врятувати їх від знищення.
Дослідники прожили в музеї місяць, швидко демонтувавши експозиції грецьких амфор і скіфського золота та відправивши їх у безпечне місце. Пізніше, після того, як росіяни відійшли з прилеглих міст Буча та Ірпінь, згаданий в статті Олександр Лук’янов зі своєю командою відвідав ці колись затишні передмістя Києва, які стали місцями невимовного жаху – щоб зібрати артефакти. Ці об’єкти – від покинутих російських пайків до залишків зброї – несуть сирі, закривавлені свідки насильства, яке там відбувалося.
Історичні паралелі труднощів для музею часів війни
Музеї Великої Британії не стикалися з еквівалентними загрозами з часів Другої світової війни, зізнається авторка статті, Шарлотта Хіггінс, яка очолює рубрику культурології The Guardian.
"Буває важко пов’язати те, що може здатися звичною британською музейною культурою – веселі пообідні години серед картин, походи до кафе та магазину – з неприкрашеним завданням збереження пам’яті, яке я бачила у Києві".
Твердження (Бернарда) Шоу про функцію музеїв є майже наївним у своїй простоті, але все ж зачіпає серце. (Як відомо, всесвітньовідомий ірландський драматург проводив цілі дні у бібліотеці Британського музею, де обговорював проблематику творчості Шекспіра, ділився поглядами на релігію та інші світоглядні питання – ред.)
Що оприлюднити? У якій формі? Це питання, які дедалі частіше вимагають різних відповідей у Великій Британії, так само як вони раптово вимагали іншої відповіді у Києві під час війни. Серед надзвичайно різноманітного ландшафту музеїв у Британії зростає усвідомлення того, що музеї більше не можуть пропонувати єдиного, піднесеного, нібито нейтрального погляду. Так само, зважаючи на те, що не існує такого поняття, як «нейтральна» кураторська позиція, зростає усвідомлення того, що музеї повинні бути більш чесними щодо своїх власних інтелектуальних процесів і більш щедрими в тому, щоб ділитися своєю владою накопичувати і зберігати культурні цінності.
Смута переломних моментів історії крізь історії людей
Авторка проводить паралелі між викликами для культури в Україні з тематикою виставки лондонського Imperial War Museum (Імперський воєнний музей). Виставка під назвою Troubles (проблеми) присвячена смуті, яка охопила Північну Ірландію в конфлікті, який тривав майже 30 років. Крихке припинення вогню було підписано в 1998 році, але багато аспектів конфлікту залишаються невирішеними донині та викликають серйозні сумніви з боку тих, хто пережив конфлікт і брав участь у ньому.
Ця виставка запрошує відвідувачів глибше зрозуміти Смуту через різні точки зору людей, які постраждали від конфлікту. Виставка виступає передусім як організатор голосів звичайних людей, дозволяючи їм відтворюватися через звукозаписи в поліфонічній суперечності.
Щоб керувати музеєм сьогодні потрібна мужність
У епоху, коли політика ідентичності, хоча й не така жорстока, як у Північній Ірландії часів Смути, заполонила всі частини суспільства, увійти в таку суперечливу сферу нелегко. Щоб керувати громадським музеєм чи галереєю сьогодні потрібна мужність. Вони дедалі більше стають інституціями, де сперечаються про пам’ять та історію, іноді навіть сердито. Для колишніх імперських держав, таких як Британія, реституція (поновлення порушених майнових прав) — це тема, яка навряд чи зникне найближчим часом.
Музеї і дебати про ідентичність і культуру без насильства
Це робить музеї менш комфортними місцями, ніж вони були в ті часи, коли можна було більш-менш покластися на те, що вони будуть безпросвітним місцем відпочинку кількох неолітичних інструментів і середньовічних монет, і ніхто відкрито не сумнівався в наявності, скажімо, африканських артефактів, що припадали пилом у кутку. Але це робить їх більш життєво важливими, тому що суспільству потрібні місця, де дебати про історію, ідентичність і культуру можна проводити без насильства.
Нам потрібні музеї. Уявіть собі порожнечу, яка залишилася, скажімо, у Херсоні, місті, чиї музеї були розграбовані та спустошені, де вітрини залишилися порожніми, з якого пограбовано колективну пам’ять. У Великій Британії нам загрожують не такі екстремальні та раптові напади, а втрати іншого, більш плинного, поступового характеру. У бесідах Художнього фонду між керівниками музеїв надто яскраво пролунало те, що немає не браку бажання служити громадам у більш творчі способи, але є величезна нестача ресурсів.
Зауважимо, раніше українські журналісти поговорили з директоркою пограбованого музею в Херсоні. Як це було.
Тиха смерть
Справжня криза в музеях залишається поза увагою, - вважає пані Хіггінс, судячи з усього, шкодуючи про недостатнє зосередження держави на підтримці інституцій, які здатні перенести крізь століття найбільш знакові елементи культури і традиції тієї чи іншої країни, тієї чи іншої епохи.
"Ця криза не є кризою прагнень, інтелекту чи амбіцій, а кризою повсякденних ресурсів. Дайан Ліз, яка нещодавно пішла з поста генеральний директор IWM, сказала, що боїться, що британські музеї занурюватимуться в ситуацію, подібну до ситуації на початку 1990-х років, коли багато з них були депресивними місцями, застарілими, нездатними адаптувати свої експозиції чи способи роботи через відсутність готівки. Це повільніша смерть, ніж пограбування чи бомбардування. Але це все одно смерть".
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google