ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ: ЖИТТЯ, ВІДДАНЕ ЗА УКРАЇНУ

У Будинку кіно відбувся вечір, присвячений 60-річчю Національної кінематики України. Серед щойно випущених фільмів студії — друга і третя частина документальної стрічки «Я камінь з Божої пращі...» — про українського поета, вченого-археолога, діяча ОУН Олега Ольжича. Цей фільм — не просто ще один з шеренги кінобіографій, він засвідчив, що люди, які його створювали (автор сценарію Леонід Череватенко, режисер-постановник Аркадій Микульський, оператор Микола Мандрич, монтаж Алли Фатюкової) володіють переконливим відчуттям кіно. Після перегляду, який триває 2 години 57 хвилин, залишається враження, що ми поспілкувалися з Олегом Ольжичем, хоча, зрозуміло, жодного метра кінострічки, на якій би його зафіксувала кінокамера, немає. Та й не могло бути...

Історія нічого не вчить. Хоча б з тієї причини, що на арену — міжнародну, політичну, економічну — виходять усе нові й нові хижаки з симптомами жадання влади, коштів, територій. Сьогодні з територіями складно: земна куля стала тісною — до останнього сантиметра все поділено, а ось напередодні Другої світової війни все було інакшим і перекроювання політичної карти світу видавалось цілком можливим. ...1939 рік. Генерал Хорті приїздить до Гітлера — і йому віддають Закарпаття. І там, де щойно зробила спробу заіснувати Закарпатська Україна, вже гримлять гармати і генерал Хорті в’їжджає до Хуста на білому коні. А ось Молотов приїздить до Гітлера — і вже печаткою скріплюється «Акт про ненапад», за яким — перерозподіл кордонів між двома державами-хижаками — Німеччиною та СРСР. Час зберіг кінохроніку цих подій, адже події відбувалися важливі і розгорталися з шаленою швидкістю.

Але не знімались на кінокамеру, та й не могли зніматись події законспіровані — підпільна діяльність Організації українських націоналістів. Скажімо, приїзд одного з керівників ОУН, талановитого і перспективного вченого-археолога Олега Кандиби до США — не тільки для того, щоб прочитати лекції на тему нових археологічних відкриттів у Європі й проконсультувати археологічні знахідки, що надійшли до музеїв Нью-Йорка, а насамперед щоб зустрітися з українською еміграцією і зібрати кошти на підтримку українців у боротьбі з нелюдськими режимами за свою незалежність. Втім, незважаючи на таємний характер місії, завдяки нерозгаданим законам пам’яті, напружену роботу Ольжича зберегла пам’ять людей, які тоді були поруч з ним. Ретельно, крок за кроком — від народження і до трагічної загибелі в концтаборі — автори фільму досліджують і реставрують біографію Олега Ольжича-Кандиби. Здавалась, обидва згаданих режими доклали всіх зусиль, щоб не залишилося й сліду на землі від цієї людини: нацисти після тортур спалили його тіло в газовій камері, сталінські служби приховували від українців його ім’я, забороняли навіть згадувати цю людину. Хоча, здавалось, діяч, який загинув від рук гестапо (у фільмі «Я камінь з Божої пращі...» наводяться документи з архівів гестапо, де характеризується діяльність ОУН взагалі й Олега Кандиби зокрема як небезпечна для рейху), віддав життя за свободу своєї вітчизни, мав бути в пошані. Але в СРСР розподіл дійових осіб на кону історії складався таким чином, що ворог ворога не ставав другом. Бо діяв Ольжич не в інтересах СРСР, а в інтересах України, стероризованої голодомором і репресіями.

Хто ж такий Ольжич? Уявіть собі людину дуже мирної професії — археолога, який, закінчивши у Празі два вузи, розкопує в різних країнах Європи пам’ятки трипільської культури, пише цікаву монографію на основі розкопок у селі Шипинці Чернівецької області (ця книжка й сьогодні не втратила наукової вартості). І от він залишає ці розкопки і поринає у вир боротьби — їде на зустріч з Григорієм Мацейком, тим самим, що виконав вирок генералові Пірацькому, переправляє його через кордон у Чехословаччину, рятує йому життя. Важко збагнути логіку поведінки Олега Ольжича, якщо не брати до уваги романтику боротьби і усвідомлення, що на той час для України це був єдиний шанс визволитись з-під гніту сталінського режиму. Цілком імовірно, що Ольжич сподівався на таке визволення в час, коли два хижаки битимуться між собою. Але в реальній дійсності ця битва обернулася для України нищенням її народу, ресурсів. Гітлерівський терор в окупованій Україні знову-таки засвідчила безстороння кінохроніка (звичайно, трофейна, яку Радянський Союз збирався подати як докази злочинів нацистів в Україні на Нюрнберзький процес, та так і не подав, — і ось під час роботи над фільмом Аркадій Микульський натрапив на них у Красногорському архіві кінодокументів). Характерно, що, незважаючи на трагічний сюжет, фільм не пригнічує, не перевантажує, він не є «чорним». Пов’язане це з характером особистості самого героя фільму. Згадуючи про нього, соратники і близькі люди постійно вживали світлі барви, та й самі світлішали при цьому. Справді, нечасто в трагічні дні війни, коли в людей загострюється агресивне начало, можна зустріти провідника, в якого превалює світле начало, який не командує, а звертається з проханням, не кидає в бій, а прагне відродити в людини, в народу людську й національну гідність, спрямувати людей на конструктивну працю навіть в умовах війни. Зі спогадів, листів, поезії Ольжича, яка звучить за кадром, постає особистість широкої ерудиції, великої скромності, державного мислення, яка вміла слухати людей, розмовляти з ними, знаходити однодумців, запалювати й надихати їх. Ольжич вступив до ОУН ще 1929 року і, ставши незабаром одним із провідників цієї організації, не прийняв кровопролиття як засобу боротьби, сподівався на культурницький поступ — не випадково першим його псевдонімом було «Ідеаліст». Якби фільм обмежився тільки відтворенням біографії Ольжича, він мав би неабияку цінність, — адже автори провели велику дослідницьку роботу, щоб ця біографія постала в усій повноті. Але фільм як твір кіно має кілька наскрізних тем — і одну з них можна визначити як тему жертовності. Та що цінно — висвітлюється вона не на рівні декларативному, а випливає із фактичного матеріалу як само собою зрозумілий висновок. Понад те, ця жертовність Ольжича викликає асоціації з євангельськими мотивами і тлумаченням самопожертви, обраності й призначення людини. Ольжич був свідомий своєї місії й чітко розумів, що його небезпечна для життя робота не принесе йому лаврів, а тільки смерть. Вінчаючись з Катериною Білецькою в карпатському селі Яблунька Верхня (один із найщемливіших сюжетів картини), він заборонив своїй дружині бодай десь згадувати, що вона його дружина. Це було б небезпечно для неї. Можна запитати — чи слід було одружуватись? Але те, що в Ольжича закохувались і що він сам також кохав, — є ще одним доказом життєствердних ідеалів його життя. Бути борцем, уміти максимально мобілізувати власну волю, підпорядкувати своє життя завданням справи і залишатись разом з тим живою людиною — хіба це не доказ світлих начал душі Ольжича?

Режисер фільму «Я камінь з Божої пращі...» настільки органічно закомпонував численні й різнорідні епізоди (спогади, фото, кінохроніку), що Ольжич постає в цьому щільному контексті не просто зі скупих фотографій, а ніби знятий на кіноплівку. Вербальний портрет динамізує статику фотографій, які серед кінохроніки 30—40-х років, що фіксує міста, де бував і жив Ольжич, сприймаються як частина цієї кінохроніки. Навіть характер голосу Володимира Мазура — глухуватого, нейтрального, ніби відстороненого, яким читаються дикторський текст, листи, вірші, — не віддаляє від Ольжича, а наближає до нього.

Життя Ольжича було коротким, закритим для багатьох, але надзвичайно яскравим. Кінематограф здійснив своє звичайне диво — більш як через півстоліття допоміг нам зустрітися з людиною, яка не стала ні міфом, ні легендою, а залишилась сама собою: високою і прекрасною у своїй жертовності й у своєму подвигу.