Підтримати
В умовах війни, коли значна частина території перебуває під окупацією, назвою цієї статті можна схарактеризувати багато сфер життя як тут (де Україна) й там (де невизначеність). Театр не є винятком. Вторгнення росіян 2014 року на Донбас і анексія Криму розділили театральні колективи цих земель на тих, хто не зрадив, і тих, хто свідомо став колаборантом.
Із достовірної інсайдерської інформації мені давно стало відомо, що в театрів там одразу після окупації з’явилися російські куратори з «методичками» й асиміляція з «вєлікой культурой» розпочалася повним ходом, як і заходи з наративами «побєдобєсія». Дивуватися тут, власне, нема чому, оскільки для ОРДЛО, як і для Криму, російська пропаганда давно замінила повітря.
Після 2014 року я періодично переглядала в Ютюбі вистави окупованих театрів Донбасу про всіх тих низькоякісних «юнон і авось» та іноді думала, варто чи ні писати про театри там. Якщо ви це читаєте, то моє рішення очевидне.
Остаточно переконав мене написати цю статтю потужний ракетний обстріл столиці 8 липня цього року. Я живу поруч із «Охматдитом». Того злощасного дня мій будинок відчув на собі ракетний удар по дитячій лікарні. Звук прильоту від роботи ППО я можу відрізнити з легкістю, як драму від комедії. Тому, перебуваючи в крихкому «двостінному бомбосховищі», намагаючись угамувати нерви, я шукала інформацію в телеграм-каналах, де, куди й що прилетіло. Руки тремтіли, і я випадково відкрила канал Донецького театру імені Бровуна, який щойно розмістив вітання з Днем сім’ї, любові та вірності зі словами про єдність, милосердя та співчуття одне до одного. Навряд чи в той час коли більшість світових ЗМІ заполонила інформаційний простір новиною про цинічний обстріл медзакладу з важкохворими дітьми, там про це не знали. До того повідомлення донецькі святкувальники прикріпили нарізку відео, яка починалася веселим епізодом із «Мері Поппінс», а далі був фрагмент вистави «Розповідь про щастя» (режисури покійного Ігоря Славінського, п’єса Анатолія Крима). З першого разу додивитися той маразматичний відеоколаж я не змогла. Проте з першого разу склала назву циклу статей про театральне життя на окупованих територіях.
Окупований Донецьк. 2024 рік. Паралельна театральна реальність
До 2014 року в місті-мільйоннику театральне життя вирувало. Поза всіма наративами про утиски іншомовних меншин, які наполегливо звучали із закордонних рупорів, у місті діяв Донецький національний академічний український музично-драматичний театр із майже 99-відсотковим україномовним репертуаром. Театр був окрасою та гордістю міста, й велика заслуга в цьому належала його багаторічному (1994–2012) керівникові — народному артисту України Марку Матвійовичу Бровуну. Цей митець залишився в історії театральної України гідним прикладом державника «театрального рівня».
Доживи Марк Матвійович до 2014 року, й він, імовірно, міг би стати ще й сучасним прототипом Тараса Бульби. Щоправда, «вбивати» довелося б рідну дочку Наталію Волкову, яку спадково, ще на поминальному обіді, запропонували на очільницю театру і яка з часу появи окупаційних військ у Донецьку добровільно та радісно погодилася на співпрацю. Цей факт широко зафіксований на всіх можливих пропагандистських інтернет-ресурсах із захопленими коментарями про довгоочікуване повернення додому.
Когнітивний дисонанс у поєднанні з втратою ідентифікації з моменту окупації стали головними рушійними силами більшості вчинків як керівництва, так і всього творчого складу. Тому згодом театр перейменували. Хоча не театру потрібно було змінювати назву. Комусь, наприклад, можна було перейменуватися на Наталію Павлівну Морозову, бо пам’ять батька, який наполегливо українізував театр (хоча дехто з театрознавців і стверджує, що не завжди щиро), ця особа зрадила. Якщо раніше в назві театру було таке бажане для Марка Матвійовича «національний», то цього позбулися з легкістю, але з одним «але». В розділі про історію театру на сайті залишили згадку про те, що за досягнення 2009 року йому було присвоєно статус національного. Не прибрали й згадки про те, що його історія пов’язана з такими іменами, як Лесь Курбас і Василь Василько. Ну й маніакальна любов керівниці до нагород залишила одним реченням на сайті інформацію про те, що 2003 року за виставу «Енеїда» І.Котляревського театр став лауреатом Національної премії України імені Т.Шевченка.
Описуючи себе, генеральна директорка залишила й згадку про те, що з 2013 року вона є заслуженою діячкою мистецтв України, має грамоту від Кабміну України та нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.
У довгому переліку нагород чого тільки нема: грамоти, подяки, листи, перемоги в міському конкурсі «Трудова доблесть Донецька» й навіть листи-подяки від міністерств Інгушетії та Чечні. Хтось думкою багатіє, а хтось — нагородою. Кожному своє.
14 серпня 2024 року в театрі провели перші збори колективу після літньої відпустки. Крім планів, стало відомо, що колектив театру поповнився новими акторами з Алтайського краю. Також оголосили про продовження роботи з реалізації проектів путінського фонду культурних ініціатив. На диво, фінансування театру не зведено до слів «ви там тримайтесь». Окрім офіційних зарплат, працівники театру, щоправда, не всі, отримують значно більші суми, які російські куратори передають напряму не в конверті, а в мішку (без жартів). Матеріальна база в театру залишилася солідна й геть уся — з «доокупаційного» періоду. Проте минулого року театр отримав від «братніх» російських театрів реквізит, костюми, глядацькі крісла й обладнання для світла та звуку. Гадаєте, нове закупили? Секонд-хендом поділились, але вдячність за підтримку звучить і досі.
Новий сезон театр відкриває в жовтні. Поточний репертуар — просто калька з багатьох російських театрів. Отут усе сіро та сумно, до непристойності. За що боролися, такий і результат.
Театр дуже пишається тим, що 26 серпня цього року покаже «в самій Москві» (основна сцена, Театр Націй) патріотичну оперу-драму «Le prince Andrе. Князь Андрій Болконський». Чим би не тішились, аби…
До речі, плакати в театрі дуже полюбляють на різноманітних заходах, пов’язаних із воєнною тематикою: конкурсі-фестивалі «Вогні Кремлівської Москви», благодійній акції «Zа Перемогу!», під час участі у, звісно ж, військово-патріотичному фестивалі «Автомат і гітара», в травні цього року — під час вручення медалі «За звільнення Маріуполя» на території заводу «Азовсталь». Перелік є досить великим.
Театр залишається вірним підтримці сепаратистського угруповання, яке нині в Донецьку називає себе владою. На сайті закладу культури як підтвердження, що товариші йдуть вірною дорогою, міститься розділ «Протидія екстремістській діяльності». Є там цілий закон із поняттями, підписаний колаборантом Захарченком, інформаційні матеріали про те, хто такий екстреміст і «растущая лічность» (вибачте, навіть не знаю, як це перекласти людською мовою). Сім пунктів, які описують, хто такий екстреміст, чесно скажу, звучать як «автобіографічні» характеристики театру. І це ще не все. На театральному сайті, там само, міститься перелік ліквідованих і заборонених організацій. УПА, ОУН, «Свобода», «Правий сектор» і Корчинський, навіть «Радикальна партія Олега Ляшка» — мені зрозуміло, чому вони там. А от Свідків Єгови за що?!
І поки там розбираються з невинними релігійними організаціями, в нас буквально кілька днів тому президент вніс законопроєкт про позбавлення державних нагород за популяризацію або пропаганду держави-агресора чи вчинення інших протиправних дій проти України.
У перші роки окупації Донецька театр Бровуна вирішив прибрати слово «України» у званнях. От і вийшло «заслужений артист» і «народний артист», але чого, незрозуміло. Згодом в ОРДЛО з’явилися звання «заслужений» і «народний», кожне — з приставкою з трьох літер. Тому «Україну» повернули. До речі, на такі маневри з назвою куратори не відреагували. Мабуть, цього ще не прописано в «методичці».
Ось, наприклад, іще двоє заслужених популяризаторів і пропагандистів Росії в Донецьку, які також зазначають свої українські звання під фото.
Якщо з якихось технічних чи інших причин РНБО не зможе знайти інформацію про директорку та її команду у відкритому доступі, ласкаво прошу на сайт «Миротворець».
Отак наша країна й далі існує у двох реальностях, коли відверті театральні сепаратисти мають звання, а актори, які служать, волонтерять, закривають збори й просто підтримують творчістю психічне здоров’я глядачів, не мають змоги навіть сподіватися, що колись їм те звання присвоять.
Щоразу, коли я читаю про сепаратистське мистецтво, в мене постає питання: повернемо ми Донбас — і як далі жити разом із цими сепаратистами? Як їх пробачити? Насправді все просто. «Методичка» прощення давно написана в Кримінальному та Кримінальному процесуальному кодексах України. І ще, гадаю, в деокупованому Донецькому театрі імені Бровуна сепаратистів не залишиться, адже за першої ж загрози вони всі втечуть на «історичну Батьківщину» — за поребрик. Тож і тут потрібно зберігати спокій.
Наостанок майже спойлер. У Донецьку є не лише театр імені Бровуна, а ще й оперний та інші... Як гадаєте, є там діячі, які досі зазначають свої українські заслужені й народні звання?
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google