Національний театр імені Івана Франка анонсує стартову прем’єру свого 101-го сезону - "Трамвай Бажання"

29 жовтня, а також 3 і 4 листопада, Національний театр імені Івана Франка презентує глядачам найпершу прем’єру свого нового, 101-го, сезону - це «Трамвай Бажання» за п’єсою класика американської драматургії Теннессі Вільямса. Режисер постановки - лауреат державної театральної премії імені Леся Курбаса Іван Уривський.

На екваторі 100 та 101-го сезонів франківці, як і всі театри світу, жили тривогами та надіями. Враховуючи тривожні часи пандемії  і долаючи труднощі, продовжуючи репетиції, дотримуючись необхідних соціально-санітарних норм.

За словами художнього керівника театру, народного артиста України Михайла Захаревича, новий, 101-й театральний сезон, потребує від колективу максимальної мобілізації творчих зусиль, враховуючи всі ризики та виклики теперішніх складних часів.

Долаючи різноманітні випробування, Національний театр, попри все, має намір у 101 сезоні дивувати глядачів цікавими прем’єрами. Цей сезон, вочевидь, пройде для нашої першої сцени під знаком  великої класики - української і світової. У Театрі Франка триває розробка нових проєктів за творами Лесі Українки, Генріка Ібсена, Едмона Ростана. І символічно, що прем’єрний старт 101-му сезону задає постановка на основі однієї з найпопулярніших американських п’єс 20 століття. Це «Трамвай Бажання» Теннессі Вільямса.

На думку театрального критика Олега Вергеліса, саме цей прем’єрний «Трамвай» на сцені франківців - перша українська версія культової американської п’єси на театральній території столиці України. І театр спеціально замовив новий переклад п’єси відомій перекладачці та літературознавиці Тетяні Некряч, котра плідно співпрацює з франкіацями вже не один сезон.

«Перекладати п’єси Теннессі Вільямса, найвидатнішого, як на мене, американського драматурга ХХ століття – велике щастя. Автор приваблює психологічною тонкістю письма, виведенням на сцену заборонених пристрастей, співчуттям до людини і самою протирічністю своєї творчої індивідуальності. «Трамвай на імення Жага» (надаю свій переклад назви, який сутнісно і формально відповідає оригінальній A Streetcar Named Desire), безсумнівно, становить вершину творчості драматурга – звідси й колосальна відповідальність перекладача. Адже треба донести всю надзвичайно складну, віртуозну і вишукану оркестровку «пластичного театру» Вільямса. Коли починаєш перекладати, тобто прагнеш стати «двійником» автора в своїй культурі, щоб текст зазвучав органічно іншою мовою, треба відкинути всі попередні штампи й напластування від прочитаного і побаченого і поставитися до твору так, ніби в цілому світі існують тільки автор і ти. Звісно, при цьому не можна вилучати зі свідомості найголовнішого – адресата твого перекладу, читача й глядача. Чим зараз зачіпає п’єса, написана 73 роки тому? Тим, що тема жорстокої руйнації беззахисної краси з її ідеалами у двобої з безжальною бездуховністю, примітивним прагматизмом, грубою силою і вульгарністю ніколи, на жаль, не втрачає актуальності. В широкому сенсі це трагічне зіткнення цивілізації і культури з агресивною тваринною примітивністю. Цілком зрозуміло, що в п’єсі цей конфлікт подається не лобовими гаслами, а тонким нюансуванням, психологічними світлотінями (бо кожен з персонажів має свою правду), майстерним поєднанням сюжетно-словесних засобів із візуально-аудіальною палітрою. Відтворювати їх українською мовою, зберігати неповторний стиль автора – естетична насолода, яка не має собі рівних», -  каже в коментарі для ZN.UA перекладачка Тетяна Некряч.

Як каже Вергеліс, сценічні версії «Трамваю Бажання» були у нас на Заході України ще в радянські роки. А в столиці України у 90-ті на київських сценах йшло дві російськомовні версії знаменитої  американської п’єси. Саме ця п’єса, на думку критика, є однією з візитівок американської драматургії. Слава «Трамваю» розпочалася з середини ХХ століття (1951 рік), після екранізації цієї п’єси американським режисером Елія Казаном з Вів’єн Лі та Марлоном Брандо у головних ролях. 1970 року першим в СРСР цю ж п’єсу про трагічне протистояння крихкої ніжності та грубої сили поставив режисер Андрій Гончаров на сцені Театру ім. В. Маяковського з Арменом Джигарханяном та Світланою Немоляєвою у ролях Стенлі Ковальського та Бланш Дюбуа. Постановка витримала сотні показів. Але  сама п’єса, враховуючи радянські часи, піддалася процесу кастрації та оптимізації. Деякі теми тоді відразу погасили, ніби недопалок (теми одностатевого кохання і т.д.), а фінал зробили помірно-оптимістичним, на відміну від трагічної розв'язки у автора.

Цікавість до п’єси у світі ніколи не зникала. Щойно її успішно поставив у Британії австралійський режисер Бенедикт Ендрюс (з Джилліан Андерсон у ролі Бланш Дюбуа).

У цьому сенсі, франківці - великі молодці, що взяли в репертуар п’єсу, за якою читається велика історія світового театру, каже критик.

У франківців у новій виставі задіяні два склади і обидва потужні, а це дає надію, що деякі щасливі глядачі зможуть побачити дві доволі різні вистави, враховуючи акторські індивідуальності. Серед акторів-франківців у виставі задіяні -  Тетяна Міхіна і Тетяна Шляхова, Дмитро Рибалевський і Михайло Кукуюк, Дмитро Чернов і Алекс Печериця, Світлана Косолапова і Віра Мазур. Художник проєкту -  Петро Богомазов, балетмейстер - Павло Івлюшкін, переклад п’єси - Тетяна Некряч.