«Бути виключно правдивим...»

Свята вулиць, ініційовані активістами мікрорайонів, проходять в Україні дуже барвисто й щедро. І в містах, і в селах - це своєрідна демонстрація невмирущого творчого начала народу з безліччю найрізноманітніших виробів майстрів, вишивок, композиціями квітів, смачнющими стравами, виступами самодіяльних колективів, поетів, композиторів, жартами і сміхом. Десь таким мало б бути і свято вулиці імені Івана Микитенка, що у мікрорайоні Масляниківка в місті Кіровограді. Чверть століття тому колишню вулицю Общественну (Громадську) названо ім’ям українського письменника, а цієї осені, коли виповнюються 115 років від дня народження Івана Микитенка та 75-ті роковини загадкової мученицької смерті, звичайне свято вулиці перетворилося на широкомасштабну просвітницьку акцію пам’яті митця.

Сталося так, що ініціативу бібліотекарів та педагогів місцевої 33-ї школи підтримав голова обласної організації Спілки письменників, підказавши, що на свято можна запросити сина Микитенка - Олега Івановича, а один з депутатів міської ради взяв на себе фінансове забезпечення заходу. Він також оплатив виготовлення меморіальної дошки та нових сучасних табличок із назвою вулиці і портретом письменника.

Власне, свято розпочалося з відвідання села Рівного Новоукраїнського району, звідки родом Іван Микитенко та його дружина Зінаїда Григорівна, якій довгі роки судилося розшукувати коханого чоловіка, не знаючи його долі, та ще й маючи тавро дружини ворога народу. Гості - син Олег Іванович і внук Юрій - побували у Рівненській середній школі №2, яка носить ім’я Микитенка (там він навчався сто років тому) і де діє меморіальний музей письменника, а на подвір’ї - височіє пам’ятник йому.

Річ у тому, що через десять років після так званої громадської реабілітації Івана Кіндратовича (офіційної бути не могло, бо його не арештовували) в Рівному, на місці, де колись стояла садиба батьків, урочисто відкрили літературно-меморіальний музей Микитенка. Але в період руїни 90-х, він залишився без охорони і був частково пограбований, тоді й вирішили перенести музей у стіни рідної письменникові школи. Теперішні школярі чудово проводять екскурсію по музею, в чому переконалися гості, які привезли в дарунок школі чимало книг.

- Пам’ятаю, як ми з мамою приїхали у село вперше після громадської реабілітації, - розповідає Олег Іванович. - Це було велике народне свято. Мама зустріла учнів, яких вона навчала тут ще у 20-му році.

В обласному центрі Олег Іванович зустрівся із школярами 33-ї школи, студентами-філологами Кіровоградського педагогічного університету, а в обласній науковій бібліотеці імені Дмитра Чижевського - з громадськістю міста. Як з’ясувалося, старше покоління знає і добре пам’ятає твори Микитенка, для молоді ж це ім’я майже невідоме.

Певна річ, час формування, становлення таланту Івана Микитенка припав на переломний період революцій початку минулого століття, коли мало не весь світ захоплювався ідеями соціалізму, і він, вихідець із простого народу не міг не сприймати їх і розумом, і серцем. Це вже у 37-му, коли його виключатимуть із партії, згадають нібито куркульське походження. І хоч то була неправда, але для тодішньої влади кожен українець, котрий усвідомлював свою єдність із рідною землею, був потенційним ворогом. До речі, звинувачували його і в тому (про це пише у своїх спогадах дружина письменника), що він виступав проти входження тодішньої Спілки українських письменників у Російську асоціацію пролетарських письменників, згадували навіть, що колись, під час зустрічі зі Сталіним, Микитенко спитав, чому, мовляв, у «Білій гвардії» Булгакова таке різне ставлення до білогвардійців і до петлюрівців, адже і ті, і ті були контрреволюціонерами?

Відданий комуністичній ідеї, співець тодішнього соціалістичного поступу, Іван Микитенко не був ідейним сліпцем. Він пильно придивлявся до життя, шукав у ньому свою правду - селянського сина, українського інтелігента, людини, яка бажає добра своєму народові. У міру комунікативних можливостей, які мало тодішнє суспільство, письменник прагнув правдивості у творчості, відчував свою відповідальність за написане. Дружина пригадує, що він завжди підкреслював: «Треба бути виключно правдивим у своїх творах, бо за ними будуть знайомитися з минулим наступні покоління».

Про те, що письменник прислухався до думки простих людей, замислювався над нею, він сам пише так: «…Після доповіді селянин-незаможник спитав мене: «Воно, конєшно. Влада робітників і селян, як ви сказали. Це я згоден. А чому ж диктатура… пролетаріату?..» Одним цим питанням він поставив під удар увесь настрій селян, створений нами до цього моменту. …Як не доводь, які логічні докази не виставляй після цього, але цей селянин-скептик уже зім’яв їх своїм запитанням. Кілька років це питання не давало мені спокою». До речі, п’єси «Диктатура» і «Кадри» в нинішніх умовах сповзання до авторитаризму могли б звучати зі сцени дуже і дуже актуально.

На початку і в середині 30-х вони не просто звучали - гриміли. Йшли в театрах не лише України, а всього Радянського Союзу. Для цього, певна річ, самої ідейності було замало, потрібен був талант. Він розвинувся швидко, наступально, як пише про батька Олег Микитенко, всього за якихось півтора десятиліття «…він пройшов шлях від поета-початківця і автора п’єс-одноакток для сільського театру до автора відомих повістей та надзвичайно популярних п’єс…». Помножений на велику працездатність і організованість, він і творив успіх. У ті роки Микитенко, фактично очільник українського письменства, представляв його по всьому світу. Звісно, в сатанинському 37-му він не міг не бути приреченим на знищення.

Воно випало йому особливе. Після кількох місяців перебування в Європі, яку він відвідував як делегат ІІ Міжнародного антифашистського конгресу письменників на захист культури, Іван Кіндратович втрапив у саме пекло. Доноси, нападки, вимоги каятися невідомо в чому, нарешті - виключення з партії. Івана Кіндратовича не заарештували. Очевидно, незважаючи на все мракобісся тодішньої ситуації, побоювалися його зв’язків та знайомств у світі і мусили зважати на велику популярність творів. Але він сам пішов в НКВС, аби вияснити, врешті, у чому його звинувачують. І зник назавжди. Можна тільки уявити становище дружини та сина, які не уникнули тавра сім’ї ворога народу, але, на відміну від родичів в’язнів ГУЛАГу, що мали хоч якусь інформацію про своїх близьких, не знали нічого і лише шукали та сподівалися.

І тільки через майже 20 років ретельна перевірка слідчого прокуратури УРСР виявила, що тіло Микитенка знайшли вже через два тижні після зникнення (але ж сім’ю про це не повідомили!). Труп привезли у двір управління НКВД, і досі - ні сліду! Аналіз знайдених в архівах документів та розслідування, проведене Олегом Івановичем, практично не залишають сумнівів: відомого письменника вбили доблесні чекісти, організували «знайдення» його тіла, яке потім, очевидно, підкинули в котрусь із братських могил розстріляних ними офіційно, з присудами «до вищої міри соціального захисту». Микитенка ж убили як бандити, не прикривши його смерть навіть фальшивою правовою відмовкою.

Але талант, як виявилося, не вбити. Після 1957-го року його твори виходили понад 20 разів тиражами до 150 тисяч. Але їхню вартість визначає насамперед належність до українського світу, органічна єдність із рідним краєм, незрадлива відданість народові, частиною якого він був, є й залишиться. І, відкинувши ідеологічну мішуру, нащадки справді судитимуть про минуле і з його творів.