ЗОЛОТОЮ ПАЛЬМОВОЮ ГІЛКОЮ — ПО РЕПУТАЦІЇ БУША

Каннський фестиваль, найпрестижніший у світі кінофорум, — така яскрава подія міжнародного громадського життя, що на відсутність інтересу з боку журналістів, кінокритиків та іншої дозвільної публіки йому скаржитися не доводиться. І все ж кількість матеріалів, що висвітлюють теперішній, 57-й кінофестиваль, безпрецедентна. Левова частка їх присвячена переможцю. Втім, й інші учасники цієї зіркової тусовки явно не мають наміру залишатися в тіні.

Те, що документальний фільм американського режисера Майкла Мура «9/11 за Фаренгейтом» стане в Каннах сенсацією, було зрозуміло заздалегідь. Компанія Walt Disney не могла придумати кращого піару, ніж заборонити своїй дочірній компанії Miramax демонстрацію цього фільму в Америці. Це тепер усі кажуть, що у фільмі не виявилося нічого такого, чого уважні читачі Америки не довідалися б про свого президента (або, як підкреслює Майкл Мур, лише в.о. президента) із незліченних викривальних публікацій, які з’явилися в країні протягом останнього року. Проте «читачі Америки» і «глядачі Америки» — це все ж таки дві великі різниці. Тим більше що в цьому випадку «дивилася» Європа. Крім того, хоча документальне кіно далеко не всі вважають чистим мистецтвом, художня сила цього твору виявилася приголомшливою. Віртуозний монтаж кадрів, перші з яких було знято в ніч президентських виборів 2000 року, а останні — за два тижні до початку Каннського фестивалю, на рівні підкірки примушують скласти воєдино той пазл, який навіть не дуже причетним до його сюжету складати відверто боязко.

Джордж Буш як теперішній президент США, що протягом семи хвилин після повідомлення про трагедію у Світовому торговому центрі продовжує читати школярам Флориди буквар, ще може претендувати на роль людини, здатної зберігати витримку в найкритичніші моменти. Але він заслуговує цілком іншої оцінки, коли охоче приймає послуги візажиста за кілька секунд до оголошення війни з Іраком. Такого висновку можна дійти, лише прочитавши відгуки на фільм. Яке враження може створити безпосередньо фільм, більшість із нас дізнається, можливо, трохи згодом. Повідомлення про мільярдні вливання клану бін Ладенів у збиткові нафтові компанії клану Бушів і термінову евакуацію сімейства перших з Америки спеціальними літаками тоді, коли рейсовим літакам у повітря підніматися вже не дозволяли, несуть у собі набагато більше убивчої інформації, ніж кадри, що показують горе матері, яка втратила на війні свого сина. Проте саме ці кадри, супроводжувані читанням листа, в якому тоді ще живий, молодий і патріотично налаштований американець називає цю війну безглуздою, залишаться, знову ж, у підсвідомості. Схоже, саме цього і злякалися американські політики, під чиїм тиском показ фільму у США було заборонено.

Двадцять п’ять хвилин тривала овація, влаштована на офіційному фестивальному перегляді фільму. Про це повідомили практично всі провідні світові ЗМІ. І вони ж поспішили зазначити, що розраховувати на головний приз творцям фільму не варто — адже торік основною причиною, через яку фільм із унікальними художніми достоїнствами Ларса фон Трієра не отримав Золотої пальмової гілки, більшість критиків вважали його відвертий антиамериканізм. Що вже тут казати про стрічку, заявлену як «документальна».

З іншого боку, хто в наш час вірить прогнозам, хай і «найточнішим»? Картина Майкла Мура таки стала переможцем фестивалю, повторивши унікальне досягнення для документальних фільмів 1956 року. Утім, тепер її дедалі частіше називають рекламним (точніше, антирекламним) роликом. Мур і не приховує, що основним мотивом, який спонукав його почати зйомки, стало прагнення не допустити перемоги Буша на нинішніх президентських виборах. І після того, як його (Мура) оголосили переможцем, традиційне слово подяки він адресував організаторам фестивалю за те, що кінострічку побачили європейці, але більше за те, що тепер її вже точно побачать американці. Адже фільм-переможець обов’язково повинні демонструвати всі країни — учасниці кінофестивалю. Передбачається, що у США його прем’єра відбудеться 2 липня — саме напередодні святкування Дня незалежності...

Квентін Тарантіно, голова журі цьогорічного фестивалю, не приховує свого задоволення такою розв’язкою подій. Хоча на його долю випало чимало складних завдань. Адже на фестивалі було дуже багато вартісних робіт, які могли б претендувати на високі нагороди.

Як відзначають критики, хоча основною темою на фестивалі у Франції була американська, проте найбільш представницьким виявилося азіатське кіно: з
19 картин основної програми шість прибули з Гонконгу, Південної Кореї, Японії і Таїланду. Одна з них, «Старий хлопчик» південнокорейського кінорежисера Пак Чан Вука, одержала Гран-прі фестивалю, а спеціальний приз журі дістався кінорежисерові з Таїланду Апічатпонгу Веєрасетакулю за фільм «Тропічна хвороба» й акторці Ірме Хол за роль у фільмі «Вбивці леді». Приз за кращу чоловічу роль отримав 14-річний японець Ягіре Ююя («Ніхто не знає»), а за кращу жіночу — Метті Чанг із Гонконгу («Начисто»).

Нагородами за кращу режисуру (Тоні Галіфф, «Вигнанці») і кращий сценарій (Аньєс Жауі і Жан-П’єр Бакрі, «Подивися на мене») відзначено французькі стрічки. «Золоту камеру» за режисерський дебют одержав Керену Йєдая з Ізраїлю («Мій скарб»), а кращим короткометражним фільмом визнано «Трафік» (режисер Каталін Мітулеску, Румунія).

І все ж найяскравіші враження, не враховуючи «9/11 за Фаренгейтом», залишили кінокартини Квентіна Тарантіно «Убити Білла-2» і Педро Альмодоваро «Погане виховання», показані поза конкурсом. Складність і незбагненність людських стосунків, «романтична фрустрація», відчуття провини і розплата за неї — ці питання хвилюватимуть глядачів і після президентських виборів в Америці.