Зима патріархів

19 березня не стало сера Артура Кларка. Письменника-фантаста, футуролога, вченого, командора Британської імперії. Продовжувати титули можна кілька абзаців. Лем, Шеклі, Кларк — рік за роком вони йдуть від нас. Йдуть останні з тих, хто творив наукову фантастику не у формі розважальної літератури. Хто вірив, що хід технічного прогресу можна передбачити. Або підштовхнути.

Саме в ролі «носія заразних ідей» британський фантаст виявився чи не найуспішнішим. Стриманий і сухуватий стиль Кларка, за який йому перепадало на горіхи від літературних критиків, має насправді цілком унікальну рису. Він надзвичайно достовірний. Рядки і цілі абзаци «Одіссеї» чи «Рандеву з Рамою» з мінімальними правками можуть стати повідомленням інформагентства, звітом урядової комісії чи підручником з історії нового часу. Просто і без зайвого надриву — так може бути. І, ймовірно, так і буде.

Вочевидь, саме завдяки цій сухій достовірності Кларка, непро­порційно велика, навіть як для геніального фантаста, кількість його ідей реалізувалася. Все починалося, здається, системою супутникового зв’язку, яку Кларк запропонував ще в 1945 році і за яку здобув кілька академічних нагород. Геостаціонарну орбіту для супутників зв’язку вже давно називають «орбітою Кларка».

А найбільш неймовірною була, вочевидь, Космічна Варта (Spaceguard), яка в 1972 році з’явилась у романі «Рандеву з Ра­мою». Система раннього попередження про наближення астероїдів, описана Кларком, нещадно експлуатувалась не тільки Голлівудом. У 1992 році Конгрес США виділив фінансування на каталогізацію і створення системи стеження за астероїдами. На­звали її, звісно, Spaceguard
//spaceguard.esa.int/ . Навіть емблема цього проекту містить абревіатуру SF — хоч і з іншою розшифровкою.

А загалом історія життя Арту­ра Кларка — це історія тієї тихої і спокійної мужності, немало при­кладів якої ми бачимо серед британських літераторів ХХ століття. Кларк пройшов через Другу світову війну і ніколи не жалівся на важке життя. Він захворів на поліомієліт — але здолав хворобу без жодних нарікань. Потім поліомієліт вернувся у вигляді постполіомієлітного синдрому, який навіки прикував письменника до інвалідного крісла, але це не перервало активної письменницької і громадської роботи. Довга і спокійна старість Кларка на Шрі-Ланці чимось нагадувала тривалу й теплу осінь. До останніх днів патріарх наукової фантастики писав статті й есе, спілкувався з людьми й уважно стежив за розвитком науки.

Після нього залишилось близь­ко сотні книжок, десяток з яких стали беззаперечною класикою наукової фантастики. Куль­товий фільм «2001: Космічна одіс­сея», створений разом зі Стенлі Кубриком. Архів науково-популярних передач. Врешті-решт, кілька видів звірів, які завдячують своїм порятунком природоохоронним зусиллям Кларка.

Лише кілька чоловіків у глибоких літах ще з’єднують нас з молодою фантастикою. З часом, коли космос чекав на нас — великий, ворожий і небезпечний, але неуникний для людства. Тоді, в шістдесятих і сімдесятих, не зважаючи на страх реальної ядерної війни, люди вперто і наївно вірили в скору експансію Землі і землян.

Здавалось, іще рік, два, десять — і близький космос стане якщо не домівкою, то місцем роботи для сотень тисяч і мільйонів. А кораблі підуть далі, набагато далі.

Проте сталося інакше. За півстоліття місячні стежки припали пилом, а сусідній Марс так і не побачив людей. Побільшало штучних супутників на довколоземних орбітах, живе й функціонує стаціонарна космічна станція і «Хаббл». Проте експансія фактично зупинилась.

Хтось скаже, що це реалізм — і матиме рацію. Теперішні космічні програми, на відміну від перегонів середини двадцятого століття, керуються меркантильним інтересом, а не мілітарними планами чи «війнами престижу» двох наддержав. Інша річ, чи був би можливим теперішній скупий, але економічно вигідний прогрес, якби не «романтика наполовину з ВПК», яка і підштовхнула людство в космос.

Окрім того, мрія — теж велика сила, а змарнована мрія про міжпланетну експансію має куди більший вплив, ніж то може видатись строгому економісту. Людство втратило не тільки покоління спеціалістів, які вміли садити пілотовані кораблі на Місяць — і знали, як садитимуть їх на Марс.

Втрачена була і підтримка мільйонів землян, які вірили, що ці кораблі треба споряджати. Які готові були дивитися на ракетні старти не дві секунди в новинах, а бодай з півгодини в науково-популярній програмі. І які, врешті-решт, не заперечували проти того, що їхні податки згорають яскравими факелами з ракетних дюз. Це, звісно, про ту половину Землі, яка піклується долею своїх податків.

А насаджували віру в неминучість космічної експансії людства Кларк, Бредбері, Лем, Азімов — і сотні менш відомих фантастів «першої хвилі». Їхній час теж, на жаль, добігає кінця. І чомусь здається, що без людей, які вміють цікаво й яскраво писати про зірки, нових експедицій не буде. Виключно з економічних міркувань.

Довгої і цікавої мандрівки вам, сер Артур Кларк.