Земля. Для Довженка

Один із великих українців, кінорежисер Олександр Довженко спочиває в Москві — на Новодівочому цвинтарі. Хоча колись заповідав, щоб його поховали в Україні. Останнім часом ця неоднозначна тема займає уми як найближчих родичів режисера, так і вітчизняних чиновників різного рангу.

«Померли, напевне, і мати, і батько. Од голоду чи німецької кулі імені моїх друзів. (Батьків не вивезли з окупованого Києва. — Ред.) Хочу і я, де б я не впав, лежати у Києві, на горі, біля зруйнованої Лаври, над Дніпром». (Запис у щоденнику, червень 1942 року).

Ще через три роки, у листопаді 1945-го: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві, десь над Дніпром на горі».

Волю свою та бажання Довженко висловив недвозначно. І раптом недавні повідомлення: прах Довженко збираються перепоховати ...у Сосниці — там, де він народився. До 50-річчя від дня смерті. На цьому наполягає Сосницька райрада. А 18 вересня на п’ятій сесії Чернігівської облради прийняли відповідне звернення до президента та прем’єр-міністра обласні депутати. Закінчується воно такими словами: «Це буде йому найвищою посмертною нагородою від усього народу України».

Чи перевезуть прах дружини, Юлії Солнцевої? Про це взагалі жодного слова — ні Сосниця, ні Чернігів. З волі вдови її прах після кремації підпоховали до чоловіка.

25 листопада 1956 року. «Ми сіли в машину. Мовчали. Йому було зле. Ввійшли до під’їзду. «Зараз буде ліфт», — запропонувала ліфтерка. — «Не треба. Я не можу чекати». Сашко важко піднявся сходами. Увійшовши в дім, він відразу ж ліг на ліжко. Йому ставало дедалі гірше й гірше. Я викликала лікаря...» (Юлія Солнцева. Останній день Олександра Довженка).

Через дві години Олександр Петрович помер. Дружина зателефонувала в Київ. На той час Спілку письменників очолював Микола Бажан. «Підійшла його дружина і сказала цілком спокійним голосом, що Бажана немає і невідомо, коли буде. Я вдруге пояснила причину й просила його зателефонувати, коли він приїде. Дзвінка не було ні цього дня, ні другого. У похороні Довженка в Києві Україна відмовила».

Історія повторюється?

Дітей у Довженка з Солнцевою не було (у першому шлюбі Олександра Петровича — теж). Найближчі родичі — племінники. Дзвоню до Москви. Директору Московського національного наркологічного центру, докторові медичних наук, академіку Тарасу Дудку. Розмовляю російською (раптом його секретар не розуміє української мови). Російською вітаюся і з Тарасом Миколайовичем. У відповідь — українська!

— Ви знаєте мову?

— А ви дивуєтеся? Це ж ненормально, щоб українець не знав рідної мови!

— Олександр Довженко заповідав, щоб його поховали на батьківщині і назвав місце — у Києві. Чому ви підтримали ідею перепоховання в Сосниці?

— Він прагнув до України. Це головне. Я переконаний: недостатньо тільки перевезти прах. Потрібно, щоб відродилася національна ідея. Потрібна цілеспрямована державна політика, підтримка. Необхідно виявити політичну волю....

Коли довідався, що біля Аскольдової могили в Києві хочуть побудувати пантеон для відомих українців, ця думка не здалася мені гарною. Довженко заслуговує не почесного гуртожитку, а окремої могили.

— Чи можна розлучати Олександра Петровича з дружиною?

— Я не проти перепоховання в Україні і її праху. Хоча, чесно кажучи, не любив і не люблю Юлію Іполитівну. Пам’ятаю фразу: «Юлію, ти живеш у злі...» Усі ці питання потрібно вирішувати на державному рівні й без поспіху.

* * *

Чернігівська область. Сосниця. Голова Сосницької районної ради Василь Волошко розповідає:

— Не раз, будучи ще депутатом райради попереднього скликання, я казав про те, що ми маємо виконати останню волю Довженка. Проте нічого не вдавалося зрушити з місця. Потім якось під час однієї з прес-конференцій у Києві президент запитав у сосничанки Наталі Федорівни Решодько (член Спілки журналістів, 79 років), що думають жителі Сосниці та родичі про перепоховання Довженка? Ми почали з’ясовувати...

А в лютому до Сосниці приїздив племінник режисера академік Дудко, а ще інші сосничани, чернігівці — відомі люди, які досягли певних успіхів за межами нашої області. У залі було 400 чоловік. І ми прийняли звернення до президента, щоб прах Довженка спочивав у Сосниці. Хоча листування триває...

Сосничани за те, щоб його перепоховали лише в рідному краї. Сюди щодня хтось приїжджає до Довженка. А в Києві? Він там буде одним із багатьох. Раз на рік згадуватимуть — і все.

* * *

Наталя Романова (голова Чернігівської облради):

— Що ж до Києва, то місце, де нині пропонують його поховати, біля Аскольдової могили, перебуває в користуванні греко-католицької громади. А він був православний. Людина, яка народилася в мальовничому кутку зачарованої Десни, — надбання та гордість земляків. Це вияв патріотизму з боку сосничан і чернігівців. Земля, яка народила генія, може його й прийняти.

Олег Обушний (заступник голови облради):

— Він дуже багато оповідань написав про рідну Сосницю. Голова райради фактично «озвучував» заповіт Довженка... Потрібно враховувати й те, що великі люди, поети, письменники іноді змінювали свою думку залежно від настрою... Головне — в Україні.

Були пропозиції від депутатів, щоб і прах усієї сім’ї перевезти сюди.

— Перевезення праху, облаштування могили, пам’ятник, утримання всього в хорошому стані — знадобиться чимало коштів, які доведеться вкладати щорічно. Обласний бюджет до цього готовий?

— Коштами має допомогти держава. Це велика справа, і хоч у яку суму вона вилилася б, робити її треба. Якщо доведеться, знайдемо гроші й в обласному бюджеті.

* * *

Дефіцит обласного бюджету на початку жовтня, за даними головного фінансового управління облдержадміністрації, становив 80 млн. грн. Саме стільки грошей не вистачає до кінця року на зарплату вчителям, медикам, працівникам культури, місцевому самоврядуванню. Чимось допоможе державна скарбниця, деякі виплати перенесуть на січень. І однаково 15 мільйонів може не вистачити — їх просто ніде взяти. Що робити? «Спрямувати максимальну кількість бюджетних ресурсів на ці цілі. Не будувати пам’ятників, не купувати меблів, рідкокристалічних моніторів тощо», — вважає начальник головного фінансового управління Володимир Дудко.

— Тож, може, не потягнете витрати на Довженка?

— Ну, це інше...

* * *

«Очевидно, їм треба для чогось знищити мене», — писав Довженко про Сталіна та Хрущова.

І їм це вдалося... Письменник, який сьогодні казав одне, а завтра інше, до того ж не вмів «робити» грошей, плакав чомусь за Україною, хоча й жив у Москві, у гарній квартирі — невже тільки таким бачать Довженка нащадки? Невже в Києві він тільки «рядовий», одне з багатьох імен? Невже він великий тільки для Сосниці? «Мене вбито повільним вбивством і вже мені не воскресати!»

Багато розмов. Багато думок. Тільки голосу самого Довженка не чують.

Двадцять два роки його не пускали до Києва жити й працювати. Не хотіли живого. Немає місця і мертвому.

Хто був би проти тріумфального повернення до української столиці кінорежисера світового рівня? Тільки не родичі.

Довженко завжди пам’ятав про Сосницю. Однак любив Київ. Його серце рвалося на кіностудію, яка стала для нього рідним домом. Сад Довженка в студії ще плодоносить. Він тільки тут прагнув знімати кіно. Забороняли. Почитайте «Україну у вогні». Почитайте його «Щоденник» — але повний, без купюр:

«Пролетів думками по Вкраїні, од рідного дитинячого мого Сейму, од Десни до Дунаю і до Буковини, і ні один голос звідти не гукнув до мене. Волею злою недобрих людей став я окремий. Я мушу творити й боротися окремо в духовному голоді, без землі, яку в мене одняли многосотлітні гайдуки. Творити й боротися. Але хіба вистачить життя одного на сі дві роботи? Для сього треба жити двічі. А я доживаю останній свій десяток літ. Мовчать Микитині лакеї, набиндючившись чи п’ючи фатальну горілку, чекаючи, як ворони в степу, на мою смерть. Шевченку було легше на засланні. До нього долітали птиці. Навколо мене порожньо. Все вимерло, замовкло. Вся Україна».

Чому так? У Довженка є відповідь:

«Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де».

І — дуже різко:

«Під моїм українським дубом їдять жолуді... свині й шакали. Може, так і треба, «бо немає Господа на небі». А суржики з начальства? Та цур їм, горепакам...» (квітень 1942 року).

* * *

Не ображайтеся, сосничани. З приводу поховання Тараса Шевченка теж було багато суперечок. Поміщик Василь Тарновський наполягав, щоб Шевченка поховали на Чернігівщині, у Качанівці. Василь Васильович збирав колекцію українських старожитностей. Інші пропонували — у Києві, на Щекавицькій горі. Студенти вже й могилу викопали.

Однак Григорій Честаховський, художник і друг Шевченка, не міг погодитися, щоб великий український Пророк опинився в колекції старовини! Його серце пекли слова Тараса: «Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій...»

Це було духівницею. Шевченко спочив на Чернечій горі. Це національна гордість і перемога українства.

Та невже Довженка, нещасного генія нашої землі, пам’ятають лише за «Зачарованою Десною»? Його фільм «Щорс» подобався Сталіну. І сам Довженко викликав у вождя симпатії — іноді вони гуляли вулицями нічної Москви й розмовляли. Поки Довженко не написав сценарій «Україна у вогні». Сталін обвинуватив його в націоналізмі, співчутті куркулям, викривленні соціалістичної дійсності. Згодом Довженко скаже: «Кара, яку мені придумали великі люди в малості своїй, жорстокіша за розстріл».

Фільм «Аероград», про нове місто, яке виросло серед тундри, був однією з улюблених стрічок Адольфа Гітлера.

Сценарій «Землі» 1958 року на Всесвітній виставці в Брюсселі був визнаний серед 12 кращих фільмів усіх часів і народів.

«Чому мізерність духовна українського уряду і ЦК партії України мусять стукати мене по голові могильними цвяхами?..

Не Україні одній я належу. Мистецтво моє — мистецтво всесвітнє. Буду творити в ньому, скільки вистачить сил і таланту». («Щоденник», 1945 рік.)

Довженко має бути загальнонаціональною святинею. Інакше не варто й тривожити його прах на Новодівочому цвинтарі в Москві.

* * *

На кінофабриці в Одесі колись він зустрів Юлію Солнцеву. Це була найбільша любов у його житті. І в її житті. В Юлії була зовнішність кінокрасуні та чоловічий характер. 14 листопада 1952 року Довженко напише: «Я так люблю мою Юлію, як би й не любив ще ніколи за двадцять п’ять років родинного з нею життя. Я безупинно говорю їй найніжніші слова. Милуюсь нею, весь переповнений до неї глибокою ніжністю... Так, я люблю її, мою Юлію, і з того щасливий. Хто послав мені любов?» Вона була акторкою. Він навчив її знімати фільми. Один із них здобув приз Канського фестивалю.

...Довженко лежав у труні в українській вишиванці, всипаний квітами і яблуками (улюблений символ із фільму «Земля»), а в ногах стояли переповиті стрічками два пшеничні снопи...

Під час зйомок документального фільму вона сказала: «Я плакала вранці, багато плакала. Від самітності. У мене нікого немає, я одна, усім на мене наплювати! Крім Олександра Петровича, у мене нікого не було. Вже багато років я живу сама...»

Солнцеву звинувачували бозна в чому — і в шпигунстві, і у зв’язках із НКВС, і в тому, що не завжди добре говорила про Україну. Правда, в подружніх зрадах звинуватити не додумалися. І невже прах Солнцевої залишать у Москві, а його повезуть до Сосниці?

* * *

Якщо перепоховання відбудеться, то незабаром. Однак чому в суспільстві немає дискусій із цього приводу?

«Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимсь забороненим, ворожим, контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас?»

Написано у квітні 1942 року. А так, ніби сьогодні.