Юрій Покальчук, «Озерний вітер», видавництво «Клуб сімейного дозвілля»

У новій книжці Юрка Покаль­чука несподівано маємо суцільний парад архетипів, помножений на персональну міфологію автора, що витворює дивовижний ефект альтернативної історії. В літературі так буває, коли те чи інше явище автор пояснює не звичним фатумом, збігом обставин чи людською волею, а дією ін­ших — наразі містичних, сил, які руйнують усталену систему сте­реотипів. Словом, колишній «пор­нограф» і «еротоман» По­кальчук спробував зруйнувати ще й такі, себто народницько-етнографічні, стереотипи, і це йому чудово вдалося.

Справді, слідом за нещодав­ньою сороміцькою «Камасутрою» Юрко По­кальчук несподівано звернувся до лірики, змінивши ерос на епос. Звичайно ж, це епос любовний, але не дуже земний, себто осіянний демонічно-обрядовою містикою. Хоч як дивно, але це чудова язичницька казка, в якій мирно співіснують праслов’ян­ські божества: Перун і Сварог, князь трав Лес і демони Як і Биж. Достатньо людині замріятись, мовляв, «як би ж мені» — і вони розбурхують фантазію, дмухаючи у чарівні мушлі. Довкола — людський світ Яв, потойбічний Нав, а також Прав, де живуть Боги. Ближче до читача — історія сільської родини, нашестя орди, втеча в ліси, допомога й підступи сил природи.

У будь-якому разі маємо рай у Лісо-Озерному краю (певно, на славетних Шацьких озерах, де минуло дитинство автора), а також пекло земного кохання, що спершу заповідалося як неземне. Хлопчина Волин, украдений у Купальську ніч русалками для володарки краю Царівни О, мешкає на дні озера, стаючи згодом Озерним Княжичем і приятелюючи з богами вітру, лісу, води. Навесні виринає з озерних глибин безневинним хлопчиськом, улітку розкошує в любощах із прекрасною Царівною, а взимку засинає досвідченим коханцем і змужнілим юнаком. «Я не хочу, щоб ти питав мене про минуле, бо тоді виростає і майбутнє, а зараз, оця мить, — щезає. В коханні немає вчора і завтра, є вічне зараз, час — не існує, зникає», — щоразу переконує його Царівна, чимось схожа на Снігову королеву з однойменної казки Андерсена. Тож слідом за головними героями, що аж ніяк не хочуть скидатися на хрестоматійних Кая і Герду, і собі потроху розумієш, що кохання не має мети, не має напрямку, воно ніби безглузде, і в цьому його найвищий сенс. Мабуть, так само, як у читанні просто хорошої книжки.