Янголи у вишиванках

У Кропивницькому в приватній галереї "Єлисаветград" відкрилася незвичайна виставка. Це не традиційні картини, хай і в різних стилях та техніках, і не ікони, якими звикли бачити їх у храмах. Це так званий релігійний живопис, або домашні ікони, хоча певна частина їх і виконана у канонічному ключі.

Наш земляк з містечка Олександрія, викладач тамтешньої художньої школи Олександр Охапкін зображає Спасителя, Матір Божу, святих, янголів світлими яскравими барвами, в обрамленні квітів, плодів, пшеничного колосся. Традиційні облачення святих художник поєднує з вишиванками, живим українським колоритом. Мистецтвознавець, професор Київської духовної академії УПЦ КП Дмитро Степовик такий стиль назвав необароко.

"Не я малюю - янгол малює"

- Пане Олександре, ви навчались і виховувались у часи радянської атеїстичної епохи, закінчили Дніпропетровське художнє училище, Київський художній інститут. Певна річ, основний художній метод, який вам прищеплювали, - соціалістичний реалізм. Звідки ж тема релігії, Бога, та ще у такому незвичному ракурсі?

- З раннього дитинства в моменти споглядання природи, - а я кожне літо проводив у бабусі в селі Павлиш, що на Кіровоградщині, - в моїй душі зріло відчуття її краси і гармонії. Хто створив цю безмежну досконалість? Очевидно, тоді я ще над цим не замислювався, але якесь зерно благоговіння перед красою світу в моєму єстві засіялося. Під час навчання в училищі трапилося ніби випадкове замовлення - перемалювати ікону. Виконавши цю роботу, я про себе відзначив, що вийшла вона у мене краще, ніж інші. Далі, вже в інституті, а це були 1980-ті роки, коли художнє мислення проривало офіційні ідеологічні загати, я належав до неформальної новаторської групи молодих художників "Ескадрон". У ті роки я придивлявся, вчився.

Але пошуки себе тривали ще не один рік. Малював і філософські картини. Одна з них - "Хто з вас без гріха?". Сюжет відомий: до Ісуса привели дівчину, так би мовити, з поганою репутацією, аби він її покарав. І відома його відповідь: "Хай камінь у неї кине той, хто сам без гріха". А внизу - силуети багатоповерхівок, у яких живуть тисячі тих, хто не замислюється про власну гріховність. Такий підхід мені тоді здавався цікавим. Деякі картини відвозив у невеликий салон, що на Андріївському узвозі в столиці. Там їх помітила відомий мистецтвознавець-етнограф Романа Кобальчинська, яку я вважаю своєю другою матір'ю, - так багато дала вона мені у розумінні української релігійної й народної традиції в художній творчості.

Звісно, були експерименти, пошуки, придивлявся до творів українських давніх майстрів, ближчих мені по духу Івана Рутковича та Йова Кондзелевича.

- Чи відчуваєте якусь особливу енергетику, беручись за роботу над своїми картинами-іконами?

- Це запитання не до мене – до нього (показує вгору). Я пишу не так Божу матір, як просто матір, те, як я її відчуваю й розумію. Будь-яка творчість передбачає присутність обов'язкової тріади - мислення, відчуття, техніки виконання. Не думаючи неможливо щось написати, але коли превалюватиме тільки думка, робота навряд чи хвилюватиме, подобатиметься. Треба вкладати у неї щось і від серця, від почуття, обов'язково осмислювати зроблене, ну і без знання техніки нічого не вийде. Як виміряти ці імпульси? Мабуть, у кожного вони індивідуальні. І раціональне знання тут не завжди на користь. Картину-ікону "Невипивана чаша" я малював із відчуттям, що чаша - це світ, який дарував нам Бог і який неможливо ввібрати в себе, осягнути. Трохи пізніше дізнався: вважається, що ця ікона ще й зцілює від алкоголізму. Якби я мав тільки це на думці, працюючи над нею, вона була б іншою.

Але звідки береться оте загальне враження в людей, коли кажуть: "Ми ваші роботи впізнаємо", звідки те світло, якісь відблиски, невловимий відтінок? Цього я пояснити не можу. Очевидно, не я малюю - янгол малює.

"Пізнаєш красу - пізнаєш Бога"

- Ви автор не лише картин-ікон, а й іконостасів. У десятьох храмах (в Олександрії, Києві, Кропивницькому) вони зроблені вашими руками. Як священики ставляться до вашого стилю?

- По-різному. Дехто категорично не сприймає, іншим дуже подобається. Загалом, робота над живописом і над іконостасом - різні речі. Звісно, тут необхідно також враховувати церковні канони. Але надзвичайно важливо постійно мати на увазі головну мету – аби ці ікони змінювали людей. Краса, доброта, яку ти вкладаєш у зображення, мають передаватись у часі, в поколіннях. Це особлива відповідальність.

Зараз у храмі села Погоня, що під Коломиєю, готують до відкриття вишиваний іконостас, виконаний частково на основі моїх робіт.

А щодо сприйняття - то згадується випадок, коли в один храм Московського патріархату в Олександрії я приніс свою ікону, і бабуся-прихожанка, тільки глянувши на неї, відразу запитала: "Ви з Київського патріархату?". Як ти поясниш, що за іконостас у храмі, котрий біля Лелеківського цвинтаря у Кропивницькому, ми з колегою, моїм першим учителем Степаном Федоровичем Ніколенком, отримали церковні нагороди від нині покійного патріарха Володимира, маю також нагороду і від патріарха Філарета. То до якого патріархату я належу? Головне - щоби зроблений образ навертав на добро, доходив до душі людини, бодай і з різними поглядами на віру.

- Але ваші ікони диктують інші стосунки людини з Богом, ніж традиційна православна церква. Чи не на часі трансформація традиційної релігії у таку, яка була б ближчою до людини, яка б відображала традиційне з давніх давен для українців одухотворення природи, всього живого?

- У Росії, наприклад, не сприймають одухотворення природи так, як це заведено в українців. Для нас воно органічне, буквально - закладене в нашому єстві. Важко уявити духовно розвинену людину, яка б відкидала такий підхід. Звісно, мені б хотілося дожити до того часу, коли Україна матиме свою помісну церкву, хотілося б вірити, що в моїх роботах проглядається образна канва нової ікони. А чи стане вона іконою нової церкви, чи залищиться просто релігійним живописом - вирішить час.

- Художник - це творець насамперед краси чи нових смислів?

- Художник має нести красу, тільки вона несе віру, духовність. Пізнаєш красу - пізнаєш Бога.

Людина має не боятися Бога, а любити, вірити і звертатися до вищих сил, як до батьків, як до своєї життєвої опори. Поєднуючи закони Бога та природи, наші предки щоразу дякували Богові за достаток на столі і їли справжній хліб та цілющі для здоров'я продукти, а ми забули про це, поставили за мету вал, прибуток, і як наслідок - споживаємо хімію.

У нас стільки десятиліть, і за радянських часів, і тепер, культура фінансується за залишковим принципом. Вона – останній рядок у бюджеті. Але коли розповідають про якісь місто чи країну, насамперед згадують культурні надбання. Треба нарешті визначитися з пріорітетами й усвідомити, що тільки духовно багата людина буде мати повагу і до Закону, і до Бога. Це те, що набувається десятиліттями, і в цьому головна наша проблема. Вона - у головах і в серцях. Моя мета - через красу нести розуміння цього людям і хоч на крихту робити їх кращими.