"Як все круто повернулось…"

Під цією фразою Розіни з "Севільського цирульника" Джоаккіно Россіні, - сміливо підписуюсь, адже вона стосується не тільки перипетій сюжету, а й самої прем'єри в Національній опері України (режисер Анатолій Солов'яненко).

Отже, перший музичний театр країни завершив свій 151-й сезон, продемонструвавши під його завісу одну зі своїх вдалих, оригінальних постановок.

Цій опері-buffa понад 200 років, і вона з розряду "популярні твори світової класики". Проте це не означає, що до неї треба підходити тільки на "ви" й на напівзігнутих: опера комічна, і тут можна сміливо подорожувати в часі та просторі, не порушуючи специфіки жанру. Що й зробив режисер-постановник Анатолій Солов'яненко, відпустивши свою фантазію (згідно з першоджерелом П'єра де Бомарше) і давши волю художникам-постановникам Андрію Злобіну та Ганні Іпатьєвій (художниця з костюмів). Усі вони відчайдушно і з очевидним задоволенням поринули у вир із головою. В результаті, театр отримав аншлагову й дуже дотепну, в усіх сенсах, постановку.

Граф Альмавіва - велике цабе з "корочкою", карабінери - сучасні поліціянти, Дон Бартоло - лікар дорогої приватної практики, Фігаро - пройдисвіт, мачо та "рішала", декорації - впізнавані атрибути сучасного неонового мегаполісу з брендовими вивісками та характерним стилем лофт, костюми - перебільшено кічевий світ нуворишів із вишивками по гобеленових тканинах, стразами, люрексом та іншою доречною тут мішурою. І ще безліч смішних і тонких родзинок, натяків, знахідок - із серії Дарта Вейдера з "Зоряних воєн", що, замість залізної статуї з замкового антуражу XVIII ст., прикрашає сучасне помешкання "дорогого" лікаря, чи електронної гітари, під яку граф Альмавіва співає серенаду під балконом Розіни.

Артисти - виконавці голових ролей Ольга Фомічова-Розіна, Анатолій Погрібний-Альмавіва, Дмитро Агєєв-Бартоло, хто - більш легко, хто - менш, - намагаються потрапити на одну хвилю з постановником. Це непросто в театрі, в якому досі трактували оперу суто академічно. І це теж виклик режисерові - змінити свідомість та психофізику артистів. Але ж і на початку XIX ст. комічну оперу теж грали й співали гротескно. У цьому стиль Россіні. Якщо розшифрувати його іскрометні речитативи, темпи, смисли - виходить феєрверк. Хоча насправді ця опера для постановки вельми підступна - дуже докладна: в кожній ситуації, в кожному такті є подія.

Національна опера України

Россіні - це показна легкість, за якою стоять майстерність і важка праця. Тому музична інтерпретація має бути віртуозною. Оркестр Нацопери під орудою диригента-постановника Миколи Дядюри вловлює майже всі россінієвські акценти й штрихи, його прочитання музичної партитури - один із кроків до успіху, тим більше в поєднанні з сучасними візуалом і хуліганством режисера.

Отже, історія першого сезону міні-серіалу про Фігаро (другий - "Весілля Фігаро" В.-А. Моцарта) обросла доречною буфонадою і клоунадою. Причому клоунадою нашого часу. Чого вартують не тільки музичні, а й акторські втілення образів домоправительки Берти у виконанні блискучої Анжеліни Швачки та Дона Базиліо - Сергія Магери, з його високою вокальною культурою, які заслуговують "пекторалей" за краще виконання чоловічої та жіночої ролей другого плану. Дуже смішно, віртуозно й винахідливо. Мабуть, лише ці двоє артистів взагалі не замислювались, як вони виглядатимуть з висоти свого статусу: вони просто поринули у стихію юнацької фантазії Солов'яненка, віддалися стрімкому вирові подій і музиці, в якій усе це написано. Ще й Фігаро - Ігор Євдокименко, який співає знамениту каватину "Largo al factotum", перетинаючи легендарну сцену на електросамокаті, - знімає всі вершки на свою адресу. Високий на зріст, але з гнучким баритоном Євдокименко та його невичерпний оптимізм, як і має бути в цій ролі, - з перших хвилин появи на сцені закохує в себе різноманітного глядача: молодь і зрілих, залітних іноземців і наших завсідників опери.

Національна опера України

Національна опера України

Навіть знайшовся влучний режисерський хід для чоловічого хору (хормейстер-постановник Богдан Пліш), що завдяки маленьким кіношним прийомам теж отримав свою частку слави і сміху в залі. Та й звучав хор збалансовано й опукло.

Анатолій Солов'яненко досить точно прорахував необхідність появи саме зараз такої вистави в суто експериментальній, вигадливій для цієї сцени інтерпретації. Вистава вийшла. І хоч куди перенось сюжет, хоч як його колобродь - він все одно злободенний, адже йдеться про любовну авантюру, майже анекдот ("Дайте мені рахунок з пральні, і я покладу його на музику"). Та й саме мистецтво Россіні, яке є синонімом веселощів і невимушеної дотепності в музиці, - це вже класика жанру. Щоб утілити його так легко й невимушено, потрібні неабиякі далекоглядність і талант.

P.S. Українського "Севільського цирульника" нещодавно запросили на Міжнародний оперний форум у Мінську. Успіху!