«Я ЗБАГНУЛА, ЩО ЗАБУТТЯ НЕ СУДЖЕНО МЕНІ...»

На обкладинці — її портрет у світлому овалі: строгий, неймовірно зосереджений погляд. А тло — засніжена земля, зимові дерева, крізь які вихоплюється сонце. «Леся Українка. Сюжети з життя в ілюстраціях і документах, Фотокнига». Так називається це видання, приурочене до 130-річчя від дня народження поетеси, а презентоване щойно, вже у 131-шу річницю. Дім Косачів на Маріїнсько-Благовіщенській (Саксаганського), тобто музей Лесі Українки, зібрав чимало гостей з цієї доброї нагоди.

Ошатна, із фоторепродукціями у ностальгійному кольорі сепії, пронизана стилістикою початку XX століття, ця книга про життя найбільшої української поетеси налаштовує на роздуми й фантазії. З’явилася вона у видавництві «Спалах».

Зрештою, це не перше віщання такого плану, зокрема й про Лесю Українку. Цього разу автори-упорядники Наталя Чіп та Ірина Веремєєва відійшли від висвітлення політичних переконань Лариси Косач: у часи попереднього режиму не обійшлося б, звичайно, без висвітлення її «революційної діяльності», без витлумачення на свій копил пафосу «співачки досвітніх вогнів». Це непроста тема, що потребує окремого глибокого дослідження, вважають упорядники, як і драматургія, якої вони торкнулися побіжно. Це фоторозповідь із коментарями, цитатами з документів про земне буття поетеси — окремі зафіксовані знаки, «віконечка» в далекі часи, що донесли до нас образ великої жінки, її оточення. Так само — й образи тих місць, де побувала вона: на відпочинку, лікуванні тощо.

Неспішно гортаючи красиві, з любов’ю оформлені сторінки, потрапляєш в абсолютно інший темпоритм, принципово інше світовідчуття. Звиклий до перегляду «по діагоналі», зупиняєш погляд на коричнюватих репродукціях фотокарток. Розглядаючи ці чисті, шляхетні образи української еліти, вкотре ловиш себе на думці: як відстали ми від самих себе — справжніх. Точніше — як загубили себе. Як змаліли. Виродилися.

Ось — родинне коло Косачів чи Старицьких, друзі-приятелі, гурток на природі — скрізь природна вишуканість і природна простота. Звісно, мова не тільки про Лесю Українку. Її хрестоматійні образи тут набувають додаткового ореолу: від сусідства інших знаків її часу, які — у відтворених листівках із видами Венеції, Берліна, Дерпта, Софії, відомого-невідомого Києва.

Ця наївна і щира демонстрація свого українства — в автентичних народних строях. Самоствердження, спокійне і впевнене, попри заборони, забобони, зневагу. Герб Косачів: розсічений щит, на блакитному полі — срібний бунчук, на золотому — три срібних бруски у стовпчик. І, за законами геральдики, три страусових пера у нашоломнику. Родина Драгоманових. І там, і там, хоч які «крові» вираховуй, але це — українські аристократичні роди, гідні пам’яті своїх предків.

«Дівчинка з грабельками» — Лариса Косач 1879 року, і останнє фото Лесі Українки — травень 1913 року. Закрилася книга земного буття. Буття — триває.