Вугільні мадонни

Зайшовши в галерею, потрапляємо до невеликого абсолютно чорного приміщення. Осліплені, стоїмо кілька секунд, аж доки поступово починаємо розрізняти на стіні чорний блискучий напис «Донбас — країна мрій».

Мистецький проект київського фотографа Віктора Марущенка й куратора Юрія Онуха, який наразі триває в Центрі сучасного мистецтва при НаУКМА, — це історія про життя у селищах Донбасу, де єдиним джерелом заробітку часто є покинуті, небезпечні шахти. У таких нелегальних шахтах тут працює близько шістдесяти тисяч людей, і це далеко не завжди чоловіки. На фотографіях Марущенка, зроблених на Донбасі минулої зими, — жінки, чоловіки й підлітки.

Освоївшись із темрявою в першій залі, можемо вибрати собі напрямок руху: праворуч, до великої, оправленої в «розкішну» золоту раму на чорній стіні фотографії з кількома малими чоловічими фігурками, які тягнуть щось зимовим лісом, — чи до такої ж «багатої» фотографії з двома жіночими постатями ліворуч. Обидва знімки невловимо нагадують образи з історії мистецтва — Бройгелеві зимові сценки або ренесансних святих із піднятими до неба очима. Цій асоціації сприяє вже саме «музейне» оформлення фотографій: важкі золоті рами й стіни темного, глибокого кольору. Але навіть без цієї музейності вимащена вугільним пилом жінка з очима, звернутими до неба, у шахтарській касці й фуфайці видається постаттю позачасовою, універсальною.

Марущенко показує нелегальних працівників, які без офіційного дозволу видобувають вугілля у небезпечних шахтах і продають його на місцевих базарах. У цих фотографіях немає й натяку на епатаж — Марущенко просто констатує певний життєвий факт, а не використовує його, щоб шокувати глядача. Навіть більше: ці фотографії з великим тактом показують, безперечно, дуже складні життєві обставини героїв. На думку куратора Юрія Онуха, Марущенко показує мрії людей, які не з власного бажання потрапили у тяжкі умови, але не полишають мрій про кращий, кольоровіший світ. Сам фотограф наголошує, що, спілкуючись із героями своїх фотографій, він мав справу з людьми, сповненими власної гідності, а далеко не з позбавленими надії, заляканими чорноробами.

Попрямувавши в напрямку чоловічої «зимової» фотографії, заходимо до залу з чоловічими знімками у лаконічних чорних рамах. Більшість їх чимось нагадують образи бройгелівських сліпців чи мисливців або його ж сценки перепису населення у Вифлеємі. На цих знімках люди накидають вугілля біля засніжених копанок, піднімаються лісовими стежками або працюють на тлі величних зимових териконів. Іноді чоловіки тут малесенькі, ледве помітні поруч зі схожими на китайські пейзажі «горами». Іноді огорнуті якимось туманом, освітлені непевним світлом із шахтового отвору. Іноді навіть героїчні, вкриті блискучим чорним пилом. І в жодній із цих фотографій немає ніякої іронії, ніякого невиправданого епатажу. Ці фотографії можна б навіть назвати репортерськими, якби не постійні натяки на історію мистецтва і не така музеїзована форма репрезентації.

З протилежного боку від чорної кімнатки — фотографії жінок. Спочатку знімки з шахт, які шокують і зворушують, але не завдяки авторському ходу, а просто тому, що більшість із нас не сподівається побачити жінок у тісних шахтах, із відбійними молотками в руках і з манікюром. Ці шахтарки часто малюють нігті чорним лаком, бо інакше їх неможливо відмити від вугільного пилу. Далі — знімки з їхніх домівок — бараків. І тут, власне, бачимо ті мрії, про які говорить куратор. Жінки позують Марущенкові, перевдягаючись у вихідні сукні, наївно, але грайливо визираючи з-за фіранок, набираючи «модельних» поз. Часто на тлі фотошпалер із «красивими» пейзажами.

Присутність фотошпалер на багатьох знімках наштовхнула куратора на ідею створення окремого артефакту: інсталяції з використанням таких шпалер і великої кількості «жіночих» фотографій невеликого формату. Оправлені в кітчеві пластикові рамки, невеликі фотознімки розкидано по глянцевому буянні пишної природи, бірюзових озерцях, лебедях і неприродно блакитному небу. Навколишні стіни теж пофарбовано начорно, і завдяки цьому інсталяція справляє враження екрана, що випромінює світло. Ця барвиста, кітчева й зворушлива робота вперше була представлена на бієнале Сан-Пауло в Бразилії минулої осені, а днями буде виставлена в Музеї сучасного мистецтва у чилійському Сантьяго.

Інтрига виставки «Донбас — країна мрій» — у вже згаданому переведенні колосальної соціальної проблеми в мистецьку площину. Око глядача давно звикло до різноманітних «сенсаційних» кадрів у мас-медіа. Репортерський знімок у газеті, навіть найразючішого змісту, опосередковується десятками, якщо не сотнями інших шокуючих фотографій, що їх ми бачимо день у день. У результаті глядацька чутливість притуплюється, часто ми досить байдуже сприймаємо навіть дуже разючі сцени. Подача тих самих фотографій у мистецькому контексті «очищує» сприйняття глядача: зміна контексту репрезентації підкреслює образ, зіштовхує глядача із зображенням. Глядач не може байдуже перегорнути журнальну сторінку, в галереї він мусить помітити фотографію. Тим більше фотографію, оформлену як твір високого мистецтва, скажімо, як живопис старих майстрів. До цього додається присутній у багатьох знімках натяк на історичні мистецькі образи, який через універсалізацію цих образів універсалізує вже саму проблему.

У такій ситуації не виникає жодної потреби в епатажі. Автор не мусить підсилювати картинку, яка репрезентує проблему, з допомогою різноманітних ризикованих ходів (згадати хоча б відому фотосерію Арсена Завадова «Донбас—шоколад», зняту у вугільних шахтах: її сила повністю базується на створенні штучної абсурдної ситуації, яка й зачіпає своєю штучністю і перверсивністю). У випадку Марущенка немає ніякого додатково вибудуваного виміру, навіть асоціації з картинами давніх майстрів видаються майже випадковими. Глядач, швидше, сам «винаходить» усі ці розкидані знімками натяки, ніж розпізнає їх у задумі автора. Марущенко як автор не експлуатує болючу тему, а просто показує сцени з життя.

Можливо, через це міністр культури Польщі Вальдемар Домбровські, побачивши виставку «Донбас — країна мрій», сказав, що, на його думку, великою цінністю цього мистецького проекту є відсутність зловживання темою. Між іншим, темою не виключно українською: ідентичні проблеми існують у Польщі, Румунії, Росії, в Китаї та багатьох інших країнах. До речі, польський міністр культури висловив бажання купити всю виставку «Донбас — країна мрій» для польської державної колекції «Знаки часу», яку планується експонувати у Кракові, й уже розпочалися переговори з цього приводу між авторами проекту та міністром.

Натомість, здається, жоден український відповідальний чиновник поки що не мав нагоди побачити проект. А його варто було б побачити тим, хто приймає рішення в царині культури, хоча б тому, що саме цей проект представляв Україну на останньому бієнале Сан-Паулу. У результаті вдалої презентації у Бразилії проект «Донбас — країна мрій» увійшов до спеціальної виставки куратора бієнале Альфонса Гуга, яка має показати найцікавіші, на думку куратора, твори останнього бієнале в музеях Південної Америки. Тому було б природно очікувати зацікавлення українським проектом, який здобув позитивний розголос за кордоном, принаймні з боку Міністерства культури України. Наразі таке зацікавлення не виявлене, але проект Марущенка і Онуха триватиме у Центрі сучасного мистецтва до 24 квітня, а отже, на це є ще час.