ZN.ua
Дзеркало тижня не підводимо з 1994 року
Триває пошук

Воля до любові

Катерина Щоткіна
Автор Катерина Щоткіна Експерт, журналіст, письменник, автор книг «Хроніки Томосу», «Любомир Гузар. Хочу бути людиною»

Читаючи праці о.Олександра Глаголєва, о.Михайла Єдлінського, ми доторкуємося до цілого покоління священнослужителів (і не тільки священнослужителів — а й ширше, інтелігенції), котре становить саму плоть історії...

Читаючи праці о.Олександра Глаголєва, о.Михайла Єдлінського, ми доторкуємося до цілого покоління священнослужителів (і не тільки священнослужителів — а й ширше, інтелігенції), котре становить саму плоть історії. Падіння одного режиму і встановлення іншого — абстракція. Руйнація храмових споруд — прикра втрата. Долі людей, носіїв ідей, виразників духу — ось той нерв історії, котрий змушує нас не тільки цікавитися, а й відчувати її як свою. Як частину своєї душі. Живу, а не застиглу й добряче заїжджену в ролі «символу духовності нашого народу» банями, хрестами й іншими неживими предметами. Втілену в слові — Слові, зверненому до людей. Адже не куполи будять любов і направляють на шлях. Не церковна благоліпність робить людину християнином, а лише вміння пастиря підібрати потрібне слово, потрібну інтонацію, якими він достукається до кожного серця.

Про це покоління священиків можна сказати, що вони розділили долю своєї церкви — до останнього залишалися на своєму посту й загинули, не поступившись вірою. Їхня загибель збіглася з загибеллю церкви, котра донині не може залікувати рани, завдані їй тоді. Так, це покоління встигло протягнути ниточку в майбутнє, заповідавши своїм синам таке ж беззавітне служіння в ім’я Христа. Але скільки ще знадобиться часу і головне — волі, щоб ці окремі ниточки розрослися і сплелися в міцну тканину? Приклад цих чудово освічених пастирів, які трудилися на найбільш відповідальній, тобто «низовій» ділянці — у парафіях, у тісному спілкуванні зі звичайними людьми, їхніми потребами, бідами, помилками, незнанням, безумовно, шанований. Але шанований як картина, оправлена в дорогоцінну раму. Залишимо осторонь вищих православних ієрархів, які за всіх часів були надмірно захоплені політикою. Але чому так стоншилася традиція київського парафіяльного священства? Що це, віяння часу, котрий закликає молодих і розумних робити кар’єру, а не «ховати себе у парафії»? А коли вже так сталося, що «поховав», то принаймні треба передусім «підтримувати штани», творячи таїнства за малу плату і борючись із «конкуруючими фірмами» — адже «якщо ти розумний, то чому бідний?». Звісно, це не стосується всіх і кожного священика — інакше ця церква навряд чи ще була б жива. Але тенденція, на жаль, така: небажання чи просто невміння проповідувати — знаменна риса сучасного вітчизняного православ’я.

Читаючи працю о. Михайла Єдлінського «Чудотворні ікони», яка вийшла в книзі «Любляче Господа серце» (видавництво «Дух і літера»), розумієш, що це не біда православ’я. Що це біда лише нашого часу, а отже, може, все ще буде виправлено. Книзі притаманні всі найкращі риси православної літератури для широкого кола читачів — вона написана гарною мовою, без нарочитості, повчальності й зайвого розумування. Це не «житія святих» у повному й піднесеному сенсі — це історії з життя, мініатюри, викладені жваво й експресивно, не обтяжені біографічними й історичними подробицями, що немов би наближає їх до читача. Водночас вони наскрізь пройняті православним, мабуть, навіть народно-православним духом. Може, тому що в більшості з них акцент робиться на страждальництві та подвигу. І ще — на чуді.

І ще одне дозволяє говорити не просто навіть про «народно-православний» дух, а про специфічний «київський». Є в цій роботі якась глуха, прихована полеміка з язичництвом, із повір’ям, яким наскрізь просочені київські пагорби. За «святими, які зціляють від зубного болю» або «тими, котрим народ молиться про рододопомогу» або «про захист від пожежі», ні-ні та й прогляне «викочування яйцем» або вивішування оберега. Завдання, яке ставить перед собою автор-священик, стає гранично зрозумілим: переконати «забобонного християнина» у тому, що християнської віри й молитви цілком досить, аби захиститися від напастей, що вона може ефективно протистояти стихіям і хворобам. Що християнські святі — абсолютно реальна й здорова альтернатива поганському пантеону, а щира молитва сильніша за будь-яку знахарську магію. За спогадами, о.Михайло сам володів даром зцілення молитвою. Але сам він не вважав це «даром зцілення» — він називав це «даром любові», роблячи акцент на первинності та силі цього почуття, єдиного, що може прокласти прямий шлях божественному втручанню в життя стражденного. Можливо, «прикладна» іпостась житій святих, виявлена в «Чудотворних іконах», когось покоробить. Але в ефективності такого підходу засумніватися важко. А про те, що така робота із сучасним «інтуїтивним християнином» цілком необхідна, — годі й казати. Поцікавтеся на дозвіллі, скільки народу, який називає себе «православними» чи просто «християнами», вірить у пристріт, екстрасенсів й інших «народних цілителів». Гадаю, сьогодні клієнтури в бабок не менше, аніж було в ті часи, коли о.Михайло писав свої «Чудотворні ікони». Науково-технічний прогрес укупі з матеріалістичною ідеологією, всупереч сподіванням, не позбавив людей забобонності. Та й не міг, загалом. Адже альтернатива релігійній вірі — тільки інша релігійна віра.

Друга частина книги представляє проповіді сина о.Михайла — о.Георгія Єдлінського. Вони настільки ж просто й ясно викладені, бо так само, як праця о.Михайла, адресовані звичайним людям. Але в них менше пояснення чи просвітительства, а більше емоційного стимулу. Адже основний предмет наставлянь о.Георгія — любов.

Далека від найкращого робота редактора книги. Враховуючи те, що основний текст — «Чудотворні ікони» і «Проповіді» спрямовані як на широке коло читачів, так і на осіб, обізнаних із церковною історією ХХ століття, хотілося б мати уточнення наведених фактів у виносках. Виноски ж присвячені в основному уточненням сімейних і службових відносин людей, згадуваних у третій частині книги. Водночас факти, наведені в першій частині, залишаються без пояснень. Наприклад, на момент написання «Чудотворних ікон» мощі св.великомучениці Варвари знаходилися справді в Михайлівському Золотоверхому. Варто було б уточнити для сучасного читача, котрого, можливо, зацікавить ця реліквія, що тепер вони знаходяться зовсім не там. Також можна було б уточнити для читача долю того чи іншого храму, згадуваного в книзі, тощо.

Навмисна нерівність третьої частини — «Спогадів» — робить читання плутаним. Хотілося б більшої вибірковості щодо якості викладу й змісту текстів. Радує широкий жанровий і стильовий спектр — від документів до побутових замальовок. Але частина з них настільки бліді, невиразні, обтяжені подробицями, що зникає бажання читати. Звісно, будь-які спогади є цінними (хоча деякі з них схожі одне на одне так, що зрештою починають навівати нудьгу), але редактору в такому разі слід було виявити більше мистецтва в компонуванні. Чудово, коли редактор і видавництво в цілому так трепетно ставляться до героїв своєї книги і роблять її з думками про них. Але книга — вона все ж таки для читача, варто було врахувати його інтереси. Тим більше, що праці батька та сина Єдлінських створені саме для того, щоб бути прочитаними, почутими і прийнятими серцем кожного, кому пощастить із ними зустрітися.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі
Вас зацікавить