ВИРОК ЧАСУ

Хоровод, який узялися водити в Молодому театрі, теж про кохання, про що свідчить назва. Та набагато виразніший його підзаголовок, розрахований на те, щоб особливо зацікавити масового глядача — 10 еротичних сцен.

Тексту Артура Шніцлера «Хоровод» понад сто років, але напевно, і через двісті проблеми, досліджувані в ньому, хвилюватимуть людство, тому що вони про вічне, про стосунки чоловіка та жінки, про природу кохання та інтимного потягу. Режисер спектаклю Станіслав Мойсеєв спочатку намагається дещо заплутати глядача в часі. Цьому допомагають стилізовані феєричні костюми (художник Є.Богатирьова) з елементами різних епох, іронічні сучасні варіації мелодій віденських вальсів (композитор Ю.Шевченко). Однак конкретними деталями та сценографічним вирішенням спектаклю (художник Я.Нірод) режисер усе-таки дає певну установку — наш, наш час.

Сцена — простір стриптиз-клубу, між жердинами для стриптизу персонажі не ходять, а катаються на роликових ковзанах, головна дійова особа — ліжко, такий собі сексодром. Ці зовнішні ознаки часу — ніщо порівняно з констатацією внутрішніх людських змін. Чистота, відвертість, цнотливість, порядність перекриваються фальшю, похіттю, цинізмом, продажністю, безсоромністю.

Своїм вирішенням спектаклю режисер наполягає на думці, що в минулому залишилися романтизм і піднесеність стосунків між чоловіком і жінкою, у наш час на перший план виходить фізіологія, звичайний секс. От і існують відповідно до філософії розсунутих ніг персонажі спектаклю, які захоплено перекидаються по черзі в ліжку, вбрання якого повсякчас змінюється, крутячись, немов на каруселі, у чехарді сексуальних поз. Відвертість еротичних сцен гранична, мимоволі напрошується спірне питання — це еротика чи порнографія? Ще ніколи на сцені Молодого театру не миготіло стільки оголених сідниць, грудей, ніг, не відбувалося стільки любовних актів, не цілувалося стільки губів. Навіть після телевізійного сексзагартування, що пропонує сучасному глядачеві й не таке, стає не по собі. Та режисер суворий — дивіться на свій час, дивіться і жахайтеся. Втім, інколи можете й посміятися, і прилучитися до іронії, поспівчувати брехливому пафосу, перейнятися духом пародії, запропонованої акторами. Кожний створений образ — як певна фарба в багатобарвній палітрі природи чоловічого та жіночого. Актори точні та виразні, винахідливі в знахідках характерів персонажів. Як пароль у всіх дуетах варіаціями звучить фраза — ти мене кохаєш? Іронія часу. Кохання стало розмінною монетою, воно вже не означає трепетної млості душі, пристрасті серця, лише млість плоті, тільки задоволення похоті. Та чомусь усе-таки важливо почути про кохання. Що це — данина традиції, інстинкт, може, надія?

Десять різних сценічних варіантів сексуальної поведінки чоловіка та жінки, показані в спектаклі, це немало — в «Камасутрі», звичайно, побільше, але ні те, ні інше не здатне вирішити проблему, спектакль її тільки поставив, так, як це розуміють його творці. Тепер залишається сподіватися, що передозування побаченого через збільшувальне скло мистецтва не викличе зворотного ефекту і глядачі, особливо молоді, із ще відкритими для почуттів душами, не сприйматимуть цей тезовий варіант «Камасутри» як керівництво до дії. Давайте вирішимо, що все це анекдот, інакше від усвідомлення того, що єдиною опорою в житті може виявитися жердина для стриптизу, стане справді страшно.