ВІДКРИТА СКРИНЬКА ПАНДОРИ

Приїзду Юзефа Шайни, відомого польського художника, сценографа, режисера, у Києві чекали. Принаймні ті, для кого мистецтво театру — невід’ємна частина власного життя. Особливо ті, хто вже був обізнаний з його творчістю раніше.

Польський театр ім. Ванди Семашкової (м.Жешов) за сприяння Польського інституту в Києві та продюсерської агенції «Мистецьке Березілля» привіз в Україну останню (1997 р.) роботу Ю.Шайни «DEBALLAGE» («Розпаковування»).

Приїхав театр зі Львова, увінчаний Золотим Левом на однойменному фестивалі.

У своїй творчості Ю.Шайна сповідує знаковий театр. Через те, що Шайна насамперед художник, його режисура має крен у бік візуального відтворення сценічних подій. А те, що він був в’язнем Освен- ціма та Бухенвальда, сконцентрувало його світовідчуття на цій темі й зробило її пріоритетною в творчості. Одна з цитат Шайни: «Людина — це вимираючий вид... Сама собі в тому сприяє...» Напевно, саме в цьому умовиводі — квінтесенція спектаклю «Розпаковування». Розпаковування, у значенні визволення з чогось, вихід назовні. Розривається «упаковка» — величезний, натягнутий на всю висоту сцени аркуш паперу, й крізь нього, як зі скриньки Пандори, лізуть на світ Божий всілякі каліцтва, патології, шаленства. Шість персонажів спектаклю — якісь знакові постаті: сліпий, каліка, блазень, божевільна, алкоголічка, ангел зі зламаним крилом. Своїми безладними промовами, божевільною поведінкою, антиестетичними вчинками вони символізують хаос всесвіту, його розпад і неминучу катастрофу. Очевидно так розуміє режисер драму нашого світу й так відтворює своє ставлення до неї, фіксуючи, констатуючи, прославляючи хаос.

Театр, свідомо формалістичний, театр символів, до якого, поза сумнівом, можна зарахувати спектакль «Розпаковування», не набув значного поширення в українському театральному мистецтві, і ще не існує досить підготовленої культури розуміння таких спектаклів. Може, тому форма режисерського світосприймання не зачіпала за живе, долі цих вигаданих збірних героїв залишали байдужими, а нарочитість і виклик їхньої поведінки просто дратували. Очікували одкровень майстра, який міг би переконати глядача, навернути його у свою віру, а натомість був набір візуально- пластичних картин, не пов’язаних чітким режисерським рішенням і вочевидь надуманих.

Ще раз процитую Ю.Шайну: «Я хотів сказати все й нічого не сказати. Я живу, і цього вже досить». Може, й спектакль слід сприймати таким чином — просто дивлюся, й цього досить? Але ж хочеться пробратися в задум великого художника, адже недарма зосередився він на цих огидних персонажах, людино-драмах. Зрозуміти ж хочеться, яка нормальна реакція людини, котра підняла віко скриньки Пандори й побачила всю гидоту її вмісту? Швидше закрити й не бачити всього цього. Може, й не варто проводити паралель, але вона мимоволі напрошується.