Валентин Васянович: "Я вважаю свій фільм найпатріотичнішим українським фільмом"

Сьомого вересня журі другої за важливістю конкурсної програми Венеційського кінофестивалю "Обрії" присудило головний приз українському фільму "Атлантида" Валентина Васяновича. До того ж це було вперше, коли Україна брала участь у конкурсній програмі найстарішого міжнародного кінофоруму. Так само вперше у Венеції і взагалі в Італії побував сам Васянович.

"Атлантида" - артхаусний фільм, у якому брали участь тільки непрофесійні актори: ветерани АТО, волонтери, солдати ЗСУ й судмедексперти. Дія картини відбувається 2025 року, перемога над Росією вже відбулася (правда, з картини ми не довідаємося, як саме), Крим і Донбас повернулися в Україну, на кордоні з Росією будують стіну. Війна не закінчується після того, як замовкає зброя, - про це, якщо коротко, фільм "Атлантида".

© La Biennale di Venezia

Наразі фільм Валентина Васяновича очікує велика фестивальна історія. Як повідомив режисер, "Атлантиду" вже запросили на півтора десятка фестивалів, зокрема класу А. Прокат фільму в Україні заплановано на осінь 2020 року, а українська прем'єра - на ОМКФ улітку наступного року.

- Валентине, ваш фільм "Атлантида" - один з переможців Дев'ятого конкурсного відбору Держкіно. Однак можу припустити, що ви почали працювати над картиною задовго до того, як її пітчингували. Розкажіть докладніше історію створення "Атлантиди".

- Знаєте, після фільму "Рівень чорного", який я знімав не маючи жодного сценарію (і мені цей досвід дуже сподобався!), я раптом став відчувати труднощі з написанням сценарію сидячи вдома на дивані... Хочу сказати, що працювати за сценарієм - це шлях, який мене не до кінця влаштовує. Але в кожному разі для того, щоб отримати фінансування, треба показати сценарій.

У випадку з "Атлантидою" я з самого початку розумів, про що буде моє кіно. Зараз і, на жаль, іще довго головною темою для нас буде війна. На цю тему за останні роки зняли вже досить багато жанрових глядацьких фільмів, але ніхто досі не брався зробити артхаусне кіно. У першій версії сценарію "Атлантиди", яку я написав, дія картини відбувалася в теперішньому часі, а не 2025 року. Перенести події в майбутнє мені спало на думку вже на тому етапі, коли я почав їздити відбирати локації, проводити кастинги акторів. Це перенесення подій дало мені більше свободи, можливості відсторонитися емоційно від поточної політичної ситуації. Я дивився з майбутнього на те, що відбувається сьогодні. Зрештою суттєво переписав сценарій, залишивши від первісного варіанта відсотків двадцять. У моїй історії війна в Україні 2025 року закінчилася, ми незрозуміло як, але перемогли, Крим повернувся, Донбас наш, і ми будуємо стіну на кордоні з Росією.

Правда, зараз я розумію, що насправді війна навряд чи до того часу закінчиться. Західні країни хочуть миру з Росією, хочуть із нею торгувати й дружити, і складається таке враження, що вони нас будуть підштовхувати до того, щоб завершити цей конфлікт не на наших умовах.

- Чи є у вас особистий досвід? Вас воєнні події якось торкнулися? Чи бували на фронті?

- Ні, я там не був, тому й запросив зніматися людей, які там були. Мені потрібен був їхній емоційний досвід, бо це неймовірно впливає на те, що називається існуванням актора в кадрі, по-особливому формує характери героїв. Крім того, у мене були військові консультанти, я з ними радився з різних питань, включаючи питання вірогідності діалогів у фільмі. Моїм головним консультантом був Андрій Римарук, який зіграв головну чоловічу роль в "Атлантиді". Він був розвідником, а тепер працює у фонді "Повернися живим". У нього все чудово виходило, попри те що ніколи раніше він не мав стосунку до кіно і взагалі до мистецтва.

До речі, Андрій з'явився у фільмі досить випадково. Він возив мого колегу продюсера Володю Яценка Сходом України, зокрема й прифронтовими територіями, коли ми шукали локації. Володя підзняв Андрія і вислав мені це відео. Він прийшов на кастинг - і всі зрослося.

- На пітчингах важливо не тільки дохідливо розповісти про свій майбутній фільм, а й показати тизер. На якому матеріалі був змонтований тизер "Атлантиди"?

- Я використав матеріал, який знімав оператор Вадим Ільков. Я його підтримував у роботі над новим проектом про Маріуполь. І зрештою "Атлантиду" я знімав саме там, бо давно був зачарований фактурами великих підприємств типу Азовсталі. Мені важливо знайти унікальну локацію, яка має свою особливу енергію.

На жаль, на меткомбінати ("Азовсталь" і ММК ім. Ілліча - найбільші підприємства в Маріуполі. - М.Б.) нас не пустили. Там хазяїн Ахметов, можливо, його люди прочитали в Інтернеті, про що я хочу знімати, і не захотіли з нами зв'язуватися. Тепер я розумію, що це й добре, бо ми б там однаково нічого не зняли. Там не можна собі дозволити те, що ми хотіли собі дозволити: я думав там знімати сцену самогубства одного з героїв фільму. Тому ми частково дознімали наш фільм на "Ленінській кузні", де побудували свій комбінат, зокрема там знімали сцену із самогубством. Але ми все зробили красиво, як хотіли.

- У своїх інтерв'ю ви нерідко говорите, що пітчингуєте не ту історію, яку потім знімаєте й монтуєте. І це спірний момент.

- Спірний, так.

- Приміром, кіноексперт Олеся Анастасьєва у постах у Фейсбуку боляче б'є по руках таких, як ви. Мені цікаво, як саме відбувається магія виникнення кінокартини, виходячи з вашого досвіду. Що саме має статися або скластися, щоб ви зрозуміли, що нарешті в знімальному процесі запустилося щось найважливіше?

- Якогось тригера, який був би точкою відліку, немає, - у кінознімальному процесі все розтягнуте в часі. Ти виходиш на локацію, береш сцену, яка тебе влаштовує, і знімаєш. Далі освоюєш нові локації. Буває, тебе так вражає локація, що ти відразу відчуваєш: хочу тут знімати. Навіть якщо немає героя в кадрі, сама по собі локація може бути потужною і давати енергію, а тобі залишається тільки придумати мізансцену. Локація, типаж, обличчя героя - якась інформація, отримана тут і зараз, народжує сцену фільму. Я просто документаліст, мені подобається працювати саме так, подобається бачити.

- Як і у випадку з вашим попереднім фільмом "Рівень чорного", ви й в "Атлантиді" були продюсером свого фільму?

-Точніше буде сказати, співпродюсером. Коли "Атлантида" була практично готова, до нашої команди долучився Володя Яценко, це саме він відправляв наш фільм на Венеційський фестиваль. Я дуже радий нашій кооперації. Я вважаю його найактивнішим і найбільш грамотним продюсером.

- Бюджет "Атлантиди" - 41 мільйон 835 тисяч гривень. З них
20 мільйонів 835 тисяч ви отримали від держави, а звідки ще
21 мільйон?

- Нам дуже допоміг Міжнародний благодійний фонд Олександра Петровського "Солідарність". Крім цього хтось по-дружньому нам допоміг послугами, хтось - орендою техніки тощо.

- Тобто це той самий Петровський (відомий у Мережі під прізвиськом Нарик кримінальний авторитет Дніпропетровська, як характеризував його ексгенпрокурор Луценко.- М.Б.)?

- Так, той самий. Ми особисто знайомі, причому виявилося, що ми приблизно одного віку. Мені з ним було легко спілкуватися, не довелося ні в чому переконувати. Про Томос не говорили - тільки про фільм. Говорили, до речі, виключно українською, для нього це принципово. Я показував йому якісь матеріали, і хтось з його охорони, хто воював у Донбасі, впізнав виконавицю головної жіночої ролі в нашому фільмі - Людмилу Білеку, яка раніше була медиком на війні.

- А як ви на нього вийшли?

- Мені підказали до нього звернутися. Знаєте, коли тобі чогось дуже важливого бракує, зростає мотивація шукати. Він нічого не просив взамін своєї фінансової підтримки.

- Як ви думаєте, що спонукало Петровського, коли він запропонував вам велику суму?

- Не знаю. Я не запитував, що його мотивувало. Я був радий, що хоч одна людина нас підтримала. Можливо, це питання пабліситі для нього.

Мені дуже шкода, що в Україні досі немає традиції меценатства. Хто в нас узагалі є? Є Пінчук. Був Ахметов (Фонд Ріната Ахметова фінансово підтримав 2014 року створення фільму Мирослава Слабошпицького "Плем'я", в якому Валентин Васянович працював як оператор і співпродюсер. - М.Б.). Є Янковський, який підтримує якісь окремі івенти на кшталт Днів українського кіно за кордоном або поїздки режисерів. Ну, і ось долучився Петровський.

- А вам до душі поєднувати в собі творчі ролі й роль продюсера?

- Від того, що я поєдную в собі сценариста, режисера, оператора і режисера монтажу, я отримую задоволення і не хочу цим ні з ким ділитися. Мені не доводиться витрачати багато енергії на пояснення, не треба вербалізувати операторові те, чого я сам не знаю. Мені легше самому взяти камеру, зосередитися, побачити й зняти. Я вчуся на власних помилках під час монтажу, бачу свої промахи і враховую їх у своїй роботі над новим проектом. А в іншому я не бачу виходу, мені доводиться брати на себе ще й роль продюсера. Я це погано вмію робити. І взагалі, в нас мало хто вміє це робити добре, на жаль. Із Держкіно все зрозуміло, я навчився конкурувати за тими правилами, які там прийняті. А от знайти іншу, недержавну половину бюджету на фільм в Україні дуже складно, бо в нас не працює інститут меценатства. У нас досить багато заможних людей, але вони не до кінця розуміють, з якого дива їм "викидати" великі суми на кіновиробництво.

- За допомогою яких аргументів ви б переконували представників бізнесу, потенційних меценатів-синефілів, що підтримка артхаусного кіно, яким ви й займаєтеся, насправді потрібна країні?

- Артхаусне кіно - потужний канал комунікації з усім світом. Ось ми приїхали на фестиваль у Венецію. Туди ж з'їхалися провідні діячі кіноіндустрії з усього світу. Я мав можливість проговорити на велику аудиторію меседж про те, що в Україні йде війна і що вона завжди закінчується погано. Кінокритики роз'їхалися і написали сотні статей про український фільм, і в такий спосіб нас відразу чують в усьому світі. Ось на що здатен усього лише один фільм на фестивалі класу А.

- Які події у вашому житті вже зумовила перемога у Венеції?

- Мені поки що складно це зрозуміти. Після того як стало відомо, що нас беруть у Венецію, я був на сьомому небі від щастя, і мені більше нічого не треба було. Зараз уперше в мого фільму з'явився агент - бельгійська компанія Best friends forever. Тепер у них усі права на фільм: вони займаються фестивальною історією "Атлантиди" і продажем прав на покази в різних країнах. Не минуло й тижня, а в нас уже є 15 фестивалів, включаючи фестивалі класу А. І це поки що не дає мені змоги приступитися до розробки нового фільму.

- Ви не в вперше працювали з непрофесійними акторами. Звідки у вас такий послідовний інтерес знімати саме таких акторів? У чому складність роботи з ними?

- Передусім мені був важливий їхній травматичний досвід. У людини, яка була на війні, бачила смерть, кров, трохи інший погляд. Травмованих людей видно, вони по-іншому існують у кадрі. Професійні актори, які не були на війні, цю травмованість гратимуть, а я хотів цього уникнути.

Ми дуже багато репетирували, близько трьох місяців. І потім стільки ж тривали власне зйомки.

Коли ми відзняли 70% майбутнього фільму в Маріуполі та його околицях, я змонтував його в Києві й зрозумів, що кіно не вийшло. Мені знадобилося ще півроку, щоб зрозуміти, чого бракує, як це можна виправити. Я дописав п'ять-шість сцен, і ми їх дозняли в Києві. І за ці півроку хлопці так скучили за кіно, що з радістю погодилися на всі мої пропозиції, включаючи й сцену із сексом, хоча в Маріуполі про це не могло бути й мови.

- Чого навчила вас робота над "Атлантидою"? Чи вдалося вам глибоко розібратися в тому, що таке посттравматичний синдром і що він робить із людиною?

- Так, я став краще в цьому розбиратися. Це дуже калічить людину, цивільне життя здається їй безбарвним і позбавленим будь-якого сенсу. Повернути таку людину до життя або в принципі неможливо, або можливо, але протягом тривалого періоду роботи з правильним психотерапевтом. Таких фахівців у нас небагато, і людям часто бракує ресурсів на тривалу психотерапію.

Я вважаю свій фільм найпатріотичнішим українським фільмом. Наступного дня, після того як стало відомо про нашу перемогу, "Росія 24" присвятила нашому фільму цілий випуск програми зі Скабєєвою. У Венеції над головним глядацьким залом уперше підняли український прапор. Це #перемога, хіба ні?

- А що ви думаєте про наміри нової влади переглянути результати 11-го пітчингу Держкіно?

- Починалося все з того, щоб у принципі скасувати результати цього пітчингу. Але, я дивлюся, вони трошки заспокоїлися. І добре, що вони не закрили Держкіно. Вони ж увесь час стартують на попередників, але потім, щоправда, відкочуються. Тому, розуміючи всі ризики, Пилип Іллєнко сам покинув посаду голови Держкіно.

Спочатку йшлося про те, щоб узагалі скасувати результати 11-го пітчингу. Тепер говорять, що результати треба переглянути у зв'язку з тим, що сума виробництва відібраних проектів становить 1,7 мільярда гривень, що перевищує річний бюджет Держкіно (500 мільйонів гривень). Але ж ніхто не каже, що ці проекти будуть реалізовані протягом одного року. Якщо не помиляюся, 30 відсотків проектів так ніколи й не доходять до зйомок, бо не можуть знайти другу частину свого бюджету. Частину проектів зніматимуть років за два, не раніше. Іллєнко й експертна рада при Держкіно спираються на власний досвід, вони знають, що треба відібрати проекти з запасом. А людині, яка не знає, як працює вся ця система, може здатися підозрілим, чому проектів відібрано так багато.

Кіно - це така матерія, коли ти відчуваєш, що треба знімати, а потім - раз! - і не відчуваєш. І треба знову шукати. Якщо ти як режисер упевнений на всі сто, що знаєш, що і як знімати, то йди і знімай серіали, де на майданчику актори по 15 сторінок тексту за день відтарабанюють. Для мене режисер - це той, хто повинен щось шукати й знаходити. Це ніколи не набридає, це боляче, але й дуже цікаво.

- Який фільм ви готуєтеся знімати після того, як вас відпустить "Атлантида"?

- Мій новий фільм називатиметься "Відблиск", він переміг на 11-му пітчингу. Це буде спроба зрозуміти і показати, як 10-річна дитина усвідомлює, що таке смерть, що таке душа. Це буде розповідь про дорослий світ очима дитини, така універсальна історія. І для мене це новий виклик.

У якомусь сенсі я наркоман. Бачили фільм "Як убити Дон Кіхота"? Там головний герой приїхав у сільце, де він знімав свою курсову роботу, в якій зняв шевця в ролі Дон Кіхота, а дочку власника трактиру - в ролі Дульсінеї. І ось автор фільму повертається і виявляє, що швець збожеволів, бо вирішив, що він насправді Дон Кіхот. Дульсінея виїхала в місто і стала повією. Тобто він своїм фільмом усім поламав життя. Кіно - це сильна залежність, і якщо ти по-справжньому відчув його смак, потім складно займатися чимось іще.