Усе на продаж. Приватизація культурної спадщини: хто перший добіжить?

Тема приватизації стратегічних підприємств на кшталт Одеського припортового заводу чи «Укртелекому» перебуває в центрі громадської уваги. Так само на слуху суперечки навколо ідеї вільного продажу землі сільськогосподарського призначення. Воно й не дивно, адже рішення з цих питань впливатимуть не тільки на добробут окремих громадян, а й на ситуацію у стратегічно важливих для дер­жави галузях економіки.

Але поряд із цим у цілковитій тиші і без обговорення змісту готується рішення, наслідки якого не менш загрозливі для України, бо втрати у цій галузі будуть незворотними, і ніяка реприватизація тут не допоможе…

…На шпальтах газет та в ефірі телеканалів регулярно порушується тема занедбаного стану унікальних пам’яток культурної спадщини України. Це питання є настільки болючим, що вже давно слово «пам’ятка» асоціюється насамперед зі словами «проблема», «небезпека», «руйнація»…

На цьому тлі тривають жваві дискусії щодо шляхів виправлення ситуації, пошуку джерел потрібних ресурсів для порятунку історичних об’єктів і перетворення їх на привабливі туристичні цікавинки. Дедалі частіше рецептом, що дозволить вирішити принизливу для країни проблему нищення власної історії і культури, називають швидке і докорінне роздержавлення культурних пам’яток. У цієї ідеї стає все більше прибічників.

Єдиний формальний бар’єр, який відтягує початок радикальної приватизації історичних об’єктів — це відсутність затверд­женого переліку пам’яток, які не підлягають приватизації за жодних обставин. Наявність такого переліку — вимога Закону «Про тимчасову заборону приватизації пам’яток культурної спадщини», ухвалений у лютому 2005 р.

Ще тоді Кабмін дістав доручення протягом шести місяців скласти список недоторканних об’єктів і внести відповідний проект закону до Верховної Ради. Але політична ситуація не сприяла плідному законотворчому процесу. Тому проект Закону «Про перелік пам’яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації» був внесений у парламент лише у лютому 2007 р. і проголосований у першому читанні 13 квітня, тобто вже після першого указу президента про розпуск Верховної Ради.

Друге читання цього законопроекту заплановане на поточну сесію діючого складу народних депутатів. Хотілося б привернути увагу до цього документа, адже, на думку багатьох експертів, характер його відверто руйнівний, і в теперішній редакції нічого, окрім шкоди, пам’яткам не принесе.

В очікуванні музейної безпритульності

До короткого тексту самого проекту прикріплений великий додаток, де, власне, і міститься список «недоторканних» об’єктів. Фахівці Українського центру розвитку музейної справи детально вивчили цей перелік: ми хотіли подивитися, яка доля очікує приміщення, де нині перебувають державні музеї?

Виявилося, що майже 60% цих приміщень можуть бути приватизовані! Це стосується і столиці, і обласних центрів, і маленьких містечок.

Приміром, у Києві до приватних власників можуть відійти будівлі Національного художнього музею України (вул. Грушевського, 6), Центрального державного музею Збройних Сил України (вул. Грушевського, 30/1), Національного музею історії України (вул. Володимирська, 2), Національного музею «Чорнобиль» (пров. Хоревий, 1), Національного природничого музею НАНУ (вул. Б.Хмельницького, 15), новоствореного Меморіального музею Михайла Грушевського (вул. Паньківська, 9), не кажучи вже про невеликі музейні заклади — Музей однієї вулиці, Музей-майстерню Івана Кавалерідзе (обидва — на Андріївському узвозі), Літературно-меморіальний музей П.Г.Тичини (вул. Терещенківська, 5) та багатьох інших.

Існують цілком обґрунтовані побоювання, що після набрання законом чинності чимало музеїв будуть змушені відбиватися від «приватизаторів». Особливу небезпеку ці норми несуть для музеїв у регіонах, районних центрах. Приклади приватизації будівель діючих музеїв уже є.

Скажімо, багато було написано про приватизацію приміщення Пархомівського історико-художнього музею (Харківська область), в якому зберігаються оригінали робіт Пікассо, ім­пресіоністів, класиків соцреалізму тощо.

Палаци гуртом і в роздріб

Кричуща ситуація з музейними приміщеннями спонукала УЦРМС до детальнішого вивчення змісту законопроекту. До аналізу документа були залучені фахівці Українського товариства охорони пам’яток історії і культури та Центру пам’яткознавства НАН України, регіональні експерти з Харкова, Криму, Львова, Одеси, Вінниці, Хмельницького тощо.

Робота ще триває, але вже сьогодні є результати, які свідчать — перелік пам’яток, що не підлягають приватизації, формувався не на основі якихось загальних обґрунтованих критеріїв, а шляхом подання суб’єктивних пропозицій з регіонів до центру. Якість цих пропозицій аж надто різна.

По-перше, треба виділити системні прогалини, які одразу ж впадають в око. Наприклад, у законопроекті відсутній єдиний підхід до об’єктів сакральної архітектури, що стоять на обліку як пам’ятки, але перебувають у користуванні релігійних громад.

Приміром, Володимирський собор (ХІХ ст.) у Києві приватизувати не можна. А усі без винятку собори у Харкові, зокрема «візитні картки міста» — Покровський (XVII ст.), Успенський (XVIIІ ст.) і Благовіщенський (ХІХ ст.), — можна, бо їх нема в цьому переліку. Собори в Севастополі так само залишаються державними, але, як зауважив експерт проекту — доктор історичних наук Віктор Зінько, приватною може стати найстаріша діюча християнська церква на території України — храм Іоанна Предтечі в Керчі (VIIІ ст.).

Відсутня якась системність і з погляду нинішнього матеріально-технічного стану пам’яток. Скажімо, згідно з наявними пропозиціями можна приватизувати Лівадійський і Масандрівський палаци з парками у Криму і будівлю найбільш відвідуваного музею в Україні — Панораму героїчної оборони та визволення Севастополя (!). Натомість, руїни замків на Тернопільщині, які розтягуються селянами по цеглинах, залишаються державі, яка ніколи не зможе їх відновити.

По-друге, зафіксована маса фактів, коли на рівні регіонів перелік пам’яток був складений відверто недбало. Приміром, заступник голови Східного регіонального відділення Центру пам’яткознавства НАНУ Вікторія Іващенко (м. Харків) зауважує, що в переліку заборонених до продажу пам’яток по м. Харкову і Харківській області зазначені тільки об’єкти, які перебувають на балансі обласної влади. Всі пам’ятки, якими опікується місто, можуть бути приватизовані. Може стати приватною, серед інших, і будівля Держпрому (!), яку пропонувалося внести до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Виникають запитання і щодо адекватності представлення інших регіонів. Наприклад, на всю Луганську область пропонується залишити всього чотири пам’ятки у державній власності. Три з них розташовані у Лисичанську і варті того, щоб перелічити назви, під якими вони фігурують у законопроекті.

Отже, це: 1) будинок, де був розташований шпиталь Першої кінної армії та лікувався О.Дундич, 2) будинок, у якому був штаб Першої кінної армії та 3) будинок, у якому виступали К.Ворошилов, С.Будьонний.

Уже встановлено, що деякі райони Вінницької області просто не встигли (?!) подати свої пропозиції. Відповідно всі пам’ятки на їхній території можуть бути приватизовані виключно через повільність чиновників. Про яку державну політику у галузі культури тут можна говорити?

Що робити

Хочемо підкреслити, що вважаємо ідею приватизації пам’яток на розумних умовах цілком позитивною. Досвід європейських країн і окремі приклади з українських реалій про це свідчать. Але даний конкретний законопроект містить в собі колосальну шкоду культурній спадщині.

Не тому, що до переліку не потрапили ті чи інші об’єкти. А тому, що в основі законопроекту немає єдиної методики оцінювання пам’яток стосовно доцільності/недоцільності їхньої приватизації.

По суті — немає осмисленої позиції держави щодо того, як вона поєднує прагнення зберегти спадщину з економічною доцільністю. Тому цей законопроект не можна виправити додаванням чи викресленням окремих об’єктів, його треба кардинально переробляти.

Зокрема, як слушно зазначив відомий пам’яткоохоронець Максим Левада, слід поміняти структуру і логіку самого закону. У додатку до законопроекту міститься 2313 об’єктів, які пропонується залишити у державній власності. Це 1,86% від загальної кількості пам’яток, які сьогодні перебувають на обліку.

Формально решту об’єктів можна приватизувати. Але є прямі чи непрямі обмеження щодо приватизації в інших законах, про які в цьому проекті не згадується (наприклад, у законі «Про музеї та музейну справу»). Треба врегулювати цю та інші колізії.

Ще один важливий момент. Приватизація не повинна означати безконтрольність дій нових власників. У тій же Європі існує маса вимог до володарів пам’яток щодо їхньої реставрації, організації вільного доступу туристів. Ці вимоги виписуються в спеціальних охоронних договорах і строго контролюються.

Такі договори формально укладаються і в Україні, але діючі державні органи охорони культурної спадщини не в змозі проконтролювати їхнє виконання. Наголошуємо — це при нинішньому стані, коли переважна більшість об’єктів належить дер­жаві. Отже, приймаючи рішення про масову приватизацію, слід пропорційно розвивати систему охорони пам’яток. Бо інакше виникне повний безлад.

Підсумуємо. На нашу думку, найкращим виходом із цієї ситуації є термінова розробка єдиної методики оцінювання пам’яток щодо доцільності їхньої приватизації, термінова підготовка згідно з цією методикою нового проекту закону і його подальший по можливості оперативний розгляд у Верховній Раді.

Паралельно на рівні Кабміну слід, нарешті, прийняти рішення про створення в кожній області окремого управління охорони культурної спадщини (між іншим — це пряма вимога закону «Про охорону культурної спадщини», який систематично ігнорується вже шістьма урядами).

Тільки так вдасться дотримати балансу державних інтересів і приватного бажання придбати собі якесь «дворянське гніздечко».