Краків і Гданськ у середині літа виявилися для українських артистів випробуванням горезвісними «вогнем і водою»...
Львів’яни пригостили поляків та гостей Кракова історичним вуличним дійством, навіяним архітектонікою Львова, — «Фієстою барельєфів». Спектакль режисера Ярослава Федоришина і художника Антона Лобанова — майже містичне видовище, сповнене ритму історичного буття, музики, якою просякнута архітектура міста, мізансцени спектаклю. Львів’яни також взяли участь (разом — то разом!) у виставі театру «КТО» — господаря фестивалю. «Кантата» виявилася настільки важким і масштабним твором вуличного театру, що самі поляки зіграли його лише тричі, починаючи від новорічної прем’єри на зустрічі третього тисячоліття. Цей спектакль, уже вкотре, самою своєю назвою переконав у своєрідному захопленні режисера Єжи Зоня великими формами й музичними категоріями. Якщо побачений киянами спектакль «Запах часу» — балет, а «Мазепа» — опера, то «Кантата» — симфонія Часу. Периметром величезного майдану рухається фантастична процесія гігантської Машини Часу, що символізує чотири страхіття апокаліпсису — Смерть, Війну, Голод, Бідність, розміщені на чотирьох величезних платформах. Машина Часу збирає свій скорботний врожай, та лише до того моменту, поки не з’явиться Надія... Така машинерія, надзвичайно цікава музична і світлова (вогненно-піротехнічна) партитура в історичних декораціях «столиці поляків» Кракові сприймалися як щось ірреальне, фантасмагоричне...
Та, як з’ясувалося, фестиваль вуличних театрів був не єдиною культурною подією літнього Кракова: поляки давно зрозуміли, що туристи — основний дохід життя таких міст. Одночасно з театральним у місті вирували ще два фестивалі — джазовий і єврейської культури у кварталі Козімеж. На нього з’їхалися, мабуть, не лише євреї з усіх кінців планети, а й поляки. Ті хоробро танцювали під запальні мелодії колись зрадженого ними ж народу. Фестиваль був XI за рахунком. Його завершальний гала-концерт транслювали в прямому ефірі по центральному каналі в Польщі, а президент Квасьнєвський привселюдно попросив вибачення в євреїв, які загинули від рук поляків під час Другої світової війни. Це наштовхнуло на філософські роздуми про те, що в житті дуже важливе покаяння, незалежно від давності терміну.
Вода
П’ятий міжнародний фестиваль вуличних театрів у Гданську «FETA» минув без таких жахливих наслідків для українців, як краківський фест. Та тут наші боролися з іншою стихією — водною. Щоправда, у місті на Балтійському морі їх охороняли ім’я і дух Папи Римського, а в Кракові ситуацію ускладнила лиха фатальність містичної особистості Мазепи. Річ у тому, що вперше за роки проведення «FETA» його директор Ельвіра Твардовська вирішила піти з центру на пленер, аби повністю відповідати жанровій суті вуличних театрів. Цього разу фестиваль відбувся на колишньому аеродромі, а тепер — парку ім. Івана Павла II, названого на честь Папи після його першого приїзду в тоді ще соціалістичну Польщу й проведеного на цьому місці богослужіння.
На відміну від краківського фестивалю, який триває 10 днів, гданський тривав чотири дні, але з насиченим графіком показів і найсильнішими європейськими трупами вуличних театрів у програмі.
Тут зі своїм новим спектаклем виступив Київський експериментальний і три дні поспіль просвіщав публіку українсько-польський перформанс «Напрями в мистецтві». Дуже проста ідея театральних художників — київського Антона Лобанова та львівського — Валерія Толмачова, а також їхніх двох помічниць — Настасії Лобанової та Олени Камінської — викликала фурор серед глядачів. З допомогою одночасного малювання, програвання, протанцьовування наші хлопці в музичному супроводі польських музикантів Джоанні Хархан і Єжі Маззолла розповіли й показали сім картин у жанрі реалізму, кубізму, сюрреалізму, експресіонізму й поп-арту від Хаосу первісного до Хаосу майбутнього. На чотирьох затягнутих у поліетилен шестиметрових «підрамниках» перед очима глядачів розгорнулася вся історія мистецтв. Інколи моделями були самі глядачі, які захоплено спочатку позували, потім домальовували і, нарешті, розбирали картини на згадку. У день прем’єри вся ця складна конструкція впала від вітру перед самим початком спектаклю. Тоді актори ще не знали, що ці пориви були провісниками справжньої бурі: у ніч закриття фестивалю на Гданськ ринув потоп, якого тут не бачили понад 300 років! Та мужні посланці України, переповнені захопленням від побаченого за ці чотири дні, обдурили стихію (в якої були навіть жертви!) і обхідними шляхами добралися до Кракова. А захоплюватися було чим. Знаменитим іспанським театром «XARXA», який відкривав своїм спектаклем тунель під Ла-Маншем, та італійським — «SILENCE», що приїхав після Московської театральної олімпіади. Божевільно дорогим (у всіх значеннях) французьким театром «АRTONIK» та легендарними польськими театрами — «Академія руху» і «Театр 8-го дня». Голландським «BARREVOET» і французьким «MATERIA PRIMA»...
Кожен зі спектаклів цих двох фестивалів неначе повернув нас до джерел: середньовічної містерії та карнавалу, коли професіонали-веселителі прагнули вийти назустріч публіці, яка звичайно не ходить у традиційний «театр-коробку». Не випадково актор вуличного театру, як клоун у цирку, універсальний: і драматичний артист, і гімнаст, і каскадер, і співак, і танцюрист, який значення слів виражає своїм тілом, рухом, музикою, мімікою і жестом. Разом із ризиком та своїм узагальнюючим символізмом, вуличний спектакль (на думку Поля Валері, — «сприйняття речей, щоб воно було правдивим, має бути дивним»), — та ще після такої прем’єри «Мазепи» перетворюється на найефектніший за впливом на глядача жанр сучасного театру.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google