Тут буде місто-пекло?

Риторичним, ймовірно, є питання, куди рухаємося у розвитку міського середовища. Яким стає Київ оновлений? Сучасним містом зі своїми архітектурними пріоритетами, чи містом, яке поступово втрачає власне обличчя, своєрідну ауру затишку і, якщо завгодно, провінційності, що походить від історичної складової його буття?
Уточню: провінційність у даному контексті розглядається як якість комфорту та камерності. Це було традиційною ознакою київської архітектури, що у своїй основі завжди орієнтувалась на унікальне природне середовище, а відтак сповідувала ще давньоеллінський принцип гармонії навколишнього середовища та архітектури. До того ж, передбачаючи загальний міський масштаб забудов, співрозмірний людині, ландшафтність корегувала систему модулів.
Коротенько окреслимо віхи розвитку архітектурних ансамблів: зосередження міста навколо Софійського, Михайлівського, Успенського (Лаврського) соборів за часів Київської Русі. У часи бароко модульність міста зберігається недоторканою, проте з’явились дві домінанти у його історичних центрах — дзвіниці Софійська та Лаврська. Стилі еклектика та модерн досить делі­катно вписались у тканину міста. Будівельний соцреалізм у Києві розвивався у, так би мовити, «пом’якшеному» режимі.
Не судилося у повному обсязі реалізувати план адміністративно-імперського гігантизму довоєнного часу, хоча й плата за це була дуже висока — декілька давніх соборів, що злетіли у повітря. У повоєнний час місто розбудовувало основну магістраль Хрещатика, поставивши за мету поєднати сучасні архітектурні принципи конструкцій та матері­алів з декоративним оздобленням у стилізаціях національного бароко. Навіть стандартна житлова архітектура, яку часто-густо побивали за невиразність, одноманітність, безособовість, по відношенню до історичного міста поводила себе досить коректно. Всім відомі сталінки, хрущовки послідовно змінюючи на посту одна одну разом з відповідними режимами, не виокремлювалися з усталеного архітектурного та паркового середовища. Цю переважно п’ятиповерхову забудову можна звинуватити у відсутності художнього образу, проте вони не витиналися з ландшафтів центру міста, а також радіально розходились на міські периферії, де й підвищувалась етажність.
Коли ж міська політика пішла на поступову «здачу» Києва, його історичного середовища?
Перші кроки руйнації були, як нам бачиться зараз, досить дрібними, проте в них вже сидів той паразит, що згодом розвинувся у епідемію. Приходить на пам’ять ідея реконструкції Золотих Воріт до вигаданого ювілею у 1500 років. По-перше, вражає сам метод зведення нової імітаційної моделі за рахунок справжніх, покритих патиною сторіч руїн. Надалі для Києва ця імітаційна стратегія реконструкцій стане наскрізною. По-друге, у маленькому просторовому середовищі Золотоворітського скверу заради композиційної рівноваги пішли на зраду змісту: в’їзну браму перевернули по вісі таким чином, що центральний її фасад повернутий до Софійського собору став уособлювати собою не парадний в’їзд, а виїзд з міста. Новенька виїзна брама, яка до того ж весь час тріщить, стала своєрід­ною позначкою логіки містобу­дівного абсурду.
Заради задоволення мілітаристських амбіцій до 35-річчя Перемоги було замінено сакральну домінанту Лаврської дзвіниці на меч величезної жінки над Дні­пром, якій вигадливі кияни придумали стільки імен, сповнених скепсису. Втім, ідея високого берега ріки зануреного у парки, над якими височать тільки золотоверхі церкви, була загублена незворотньо.
У свій час на лекціях з архітектури професор Ю.Асєєв не раз повторював: професія архітектора, крім набору фахових знань, передбачає високу внутрішню культуру та моральність. Поганий архітектурний твір не можна скласти у фондосховище. Він стає естетичною складовою місь­кого про­стору, відповідно, це може па­плюжити смаки «потенційних гля­дачів» — вони ж є мешканцями.
Не хочу здаватися консервативною, проте посаду головного ар­хітектора міста, а тим більше столиці, мав би в ідеалі обіймати корінний її мешканець, який генетично відчуває його простір, або дуже тонка і високоосвічена людина, що здатна навчитися сприйняти місто як своє. Але на жаль, Києву доби «постнезалежності», такого не судилось: ці роки пройшли для нього під знаком Сергія Бабушкіна, колишнього випускника Уральської філії Московського архітектурного ін­ституту, керівника персональної творчої майстерні «С.Бабушкін», який доволі довго обіймав посаду головного архітектора міста, і навіть в ті часи, коли, зваживши на роздратування киян архітектурним свавіллям, його усували (щоправда, дуже недалеко) від цієї посади, він продовжував (і продовжує) заповнювати місто власними архітектурними дітищами. Не так вже складно стає розпізнавати почерк «від Бабушкіна», що простежується у пластиці фалічних форм, у дрібноті височенних сходинкоподібних фасадів і декоративних надмірностях завершень дахів незвичних для Києва хмарочосів, що все щільніше чешуть хмари у центрі міста. «Баштоподібний тип будинків», як це проходить за офіційною документацією, вносячи прообраз фортифікаційної споруди у плетиво забудови цивільного міста, надає йому неспокійного та невиправданого почуття облоги.
Те, що за цими архітектурними хибами стоїть реальна небезпека людському життю, поки що ніхто «не помічає», бо привчені жити за принципом поки грім не гряне, мужик не перехреститься. Споруди, де етажність перевищує 24 поверхи, є абсолютно незахищеними у разі виникнення пожежі. Хоча у цих будинках передбачено на верхніх поверхах спеці­альні простінки для перебування на них людей під час пожежі, проте протипожежні гелікоптери по­ки що не передбачені у самій рятувальній служ­бі. Психологія, що увібрала у себе дикість та наругу, прилаштувавшись до сучасного техногенного світу, виправдовує мак­симум вижатих грошей з мі­німуму квадратних метрів. Так виростають небезпечні забавки зі скла та бетону від «справжніх чоловіків».
Поступово місто, втрачаючи звичну модульність все більше на­гадує штучну щелепу, з якою попрацював не фаховий дантист. Зу­би ріжуться з усіх дворів та підворітень, височать над київськими па­горбами, врізаються у цінні археологічні пласти, з’їдають парко­ві зони. Аби дуже платоспроможні мешканці будинків мали красиві краєвиди на дні­пров­ські кручі, вся решта киян позбавляється можливості безкоштовно милуватись його панорамною красою.
Нівелюється визначальний ко­­­лись для забудови Києва принцип прив’язки до ландшафту. Так в урочищах, що природно відкривають панораму на пагорби, зводять будинки-гіганти, що повніс­тю їх затуляють. Наприклад, жит­лові будинки по Кловському узво­зу, 7а, по вулиці Круглоуніверситетській, 5—7, торгівельно-офісний комплекс на розі вулиці Мечникова та бульвару Л.Українки.
У останньому можна побачити тенденцію «прорізування» вулиць гострими кутами будинків, а не фланкування, що було усталеним до того. Візуальне сприйняття таких споруд несе у собі емоційну небезпеку гост­рих кутів. За цією схемою зводиться адміністративно-готельний комплекс по вулиці Велика Житомирська, 2а. Гострий кут будинку, як ніс військового судна має прорізати Михайлівську площу, вносячи у й без того складний архітектурний простір елемент агресії.
Серед тих архітектурних реалій, що отримав Київ від Бабушкіна та проектів його творчої майстерні, хотілось би зупинитися на зовсім свіжій, ще не знайомій киянам ідеї зведення на Майдані Незалежності замість готелю «Україна» 67-поверхового прапора. Через 2—3 роки є можливість побачити на цьому місці споруду заввишки 210 метрів ціною у 420 мільйонів доларів. Майже повністю згорнутий жовто-блакитний прапор держави з панорамними ліфтами у вигляді флагштоків та гербом на горищі повстане над містом, як марево, з єдиною суттєвою відмінністю — це марево буде вже надовго.
Сама ідея загорнути у державний прапор готельний комплекс з усією його інфраструктурою, видається досить сумнівною. Сучасний готель, який включає бари, ресторани, казино тощо — чудовий бізнес, особливо коли він працює легально і сплачує податки у державну казну. Але навіть у цьому випадку навряд чи варто прикрашати його у шати державної символіки. Головний аргумент охочих реалізувати цей монструозний проект — бути першими. Бо бачте такого ще ні в кого немає, щоб центральний готель країни вдягався б у державний прапор. І що він собою являє? Знов чітко визначена фалічна форма хмарочоса, яка ще може нагадати космічний корабель старого зразка. За модульністю він скидається на хмарочоси Америки, яким вже скоро виповниться 100 років і мода на які після подій 11 вересня навряд чи скоро поновиться.
Готель-прапор, розташувавшись на пагорбі, який зараз підпирає скляний амфітеатр «Глобуса», має стати абсолютною міською домінантою, яка підкорить собі все місто, й церкви зі дзвіницями впадуть до нього на коліна. Так, мало того, що такого ні в кого нема — такого святотатства Київ ще не знав.
Дійсно, усе пізнається в порівнянні. Ансамбль Майдану Незалежності, до якого ще й досі не можуть звикнути кияни через абсурдність запропонованих архітектурно-скульптурних ідей та їх низький естетичний рівень, у порівнянні з гігантською спорудою готелю, виглядає досить тендітним. Тож не будемо заглиблюватися у ступень поганої та дуже поганої естетики. Київ того не вартий, й ми з вами теж не повинні стати заручниками впровадження ідей, що вщент руйнують образ міста. Треба усвідомлювати, правителі приходять і відходять, а місто залишається.
Проект готелю поки що можна побачити тільки у комп’ютерному варіанті. І в тому є велике щастя. Втім, спосіб прийняття архітектурних рішень у столиці, на жаль, дає підстави для тривоги. Адже про найбільш одіозні проекти громадськість зазвичай дізнається, коли проект вже затверджений, будівництво чи реконструкція розпочата і протестувати запізно. А Київ наразі зупинився на межі, де випробувані всі можливі ступені компромісу. Треба чекати на перемогу або здорового глузду, або монстра гігантизму. Тому ми повинні відчути власну відповідальність за місто, яке дароване долею, і яке маємо передати нащадкам, і змусити «батьків міста» змінити своє ставлення до Києва і до нас.