ТЕСТ НА ЄВРОПЕЙСЬКІСТЬ

Приводом для цих нотаток стало відрядження до Голландії. У листопаді-грудні минулого року у м. Роттердамі проходила Шоста міжнародна конференція «Метрополіс» з проблем міжнародної міграції. У ній взяло участь близько 800 чоловік майже із 40 країн, в основному Західної Європи і Північної Америки, — міністри, депутати парламентів, представники міжнародних урядових і неурядових організацій з проблем міграції, науковці, викладачі університетів, державні службовці міграційних служб, працівники органів місцевого самоврядування, соціальні працівники, педагоги.

Такі країни, як, наприклад, Німеччина, Великобританія, Голландія, Норвегія, Швеція та інші, фактично вже є країнами імміграції. Цей статус протягом останніх століть, як відомо, був притаманний Сполученим Штатам, Канаді, Австралії, Новій Зеландії. Нині і в Європі вже досить значна питома вага європейців у першому поколінні, а також тих, хто змінив своє постійне європейське місцеперебування. Так, у столиці Норвегії місті Осло кожен п’ятий мешканець за своїм походженням — іноземець. У голландському Роттердамі питома вага мігрантів у
2001 р. досягла 44,8% усього населення. А у віковій групі дітей 5 — 11 років частка представників некорінного населення — вже 62,4%, з них третина — походженням із Західної Європи, Північної Америки, решта — із Сурінамів, Антильських островів, Зеленого Мису, Туреччини, Марокко та інших країн. 41% усіх іммігрантів в країнах Європейського Союзу за своїм походженням — не-європейці.

Вийшовши з електрички на привокзальній площі у Роттердамі, я зупинилася, розмірковуючи, в який бік йти до мого готелю, що, як мене попередили організатори, у кількох хвилинах ходи від вокзалу. Незнайома жінка — типова світлокоса, світлоока голландка, з якою ми їхали з Амстердама в одному вагоні, перехопивши мій розгублений погляд, запитала, чи може мені чимось допомогти. Кілька хвилин ми йшли по дорозі разом, і я поділилася з нею своїми першими враженнями від Роттердама: «У вас тут, як в Африці», — сказала я. Моя супутниця від душі розсміялася, бо справді зустрічалися лише чорні чоловіки і жінки. Потім з гідністю господині прокоментувала: «Так, це наше місто».

Власне, мене, українку, ця багатобарвна ріка хоча й дещо вражала, проте ніяк не хвилювала. Цікаво було інше: ставлення корінного населення до своєї новітньої голландсько-азійсько-африканської багатокультурності, багатомовності й багаторелігійності. Виразні зміни етнічної структури місцевого населення відбулися за останні два-три десятиліття, найбільш динамічними були 1990-ті роки. У деяких західноєвропейських містах саме тоді питома вага іммігрантів подвоїлася.

Отже, те дивовижне майбутнє, про яке не раз попереджали автори фантастичних романів, тут відбулося: азіати прийшли! Це сталося за життя і на очах одного покоління. Чи можна до цього звикнути?!

Відповідь на це запитання була принципово важливою для мене. Готуючись до свого виступу на роттердамській конференції з доповіддю про нелегальну міграцію в Україні, пригадала, як вдома мене лякали демонічною «жовтою небезпекою» науковці МВС України зі сторінок своїх відомчих видань. Міліціонерів можна зрозуміти, боротися із злочинністю — їхній обов’язок. Проте із досвіду моїх колег і мого особистого у дослідженні нелегальної міграції, інтерпретація проблеми перебування в Україні іммігрантів з третього світу лише з кримінальної точки зору є свідченням швидше безпорадності і короткозорості працівників державного апарату, а також і тих, хто формує громадську думку. Інформаційні менеджери громадських настроїв практично не відрізняють нелегалів від загалу чужинців, біженців із країн третього світу. Всі прибульці зі Сходу і з Півдня, здається їм, — суцільне демонічне зло: наркотичне, кримінальне, заразне, нерозвинене, нездатне до праці, повноцінного спілкування.

В українських ЗМІ з середини вересня замайорів новий інформаційний хіт — страшилка про нелегальну міграцію. Масштаби цього явища, за даними прикордонників, протягом останніх двох років не зросли, а скоротилися, ситуація принципово не змінилася й після 11 вересня, — але про це українським ЗМІ згадувати не цікаво.

У політичній атмосфері післявересневої і передвиборної України зачорніло новим піаром: азіати йдуть! На близьких підступах до передвиборної кампанії у столиці проклюнулася і чорнуха релігійного антимусульманського обскурантизму, відвертої брехні. У Києві під духовним наставництвом ігумена, вихованого на месіанських традиціях Третього Риму, з’явилися листівки про формування передвиборного блоку до міської ради на засадах «не допустити в Київ навали азіатських біженців», яких скоро до тримільйонної столиці прибуде чотири мільйони. Їх підселятимуть у квартири до тих, хто не сплачує за комунальні послуги. Дарма духовний лідер блоку «Киевская крепость» — ігумен, що балотується в депутати, завіряє, що рухає їхніми помислами «не ксенофобія, а бажання бути самими собою». На жаль, до болю знайомий тяжкий дух агресивного релігійного обскурантизму віє від нових політично-релігійних «месій». Винувата в усьому, звичайно, Європа. Це вона «превращает нас в отстойник» (ніби в Європі хтось вміє «нас превращать» краще за нас самих). Ми ж тут, як водиться, незвичайні у своїй унікальній духовності — тому «не можем смешивать абсолютно несовместимые менталитеты».

Збудження середньовічних жахів комусь знадобиться для політичних маніпулювань на інстинкті давнього підсвідомого українського страху перед «бабаєм».

У вітчизняному дискурсі є й більш витончені борці з чужинцями. «Багатокультурність» в лексиконі деяких публічних діячів — педагогів, письменників, публіцистів вживається майже як лайливе слово, як загроза українській культурі. Ніби українській культурі загрожують інші культури, а не відсутність будь-якої культури у тих, хто керує Україною мовою кримінального арго, послуговуючись звичними маргінальними цінностями комуністичної номенклатури.

Політичні маніпуляції лягають на відповідний ґрунт. За даними соціологічних досліджень, у 1990-ті роки в Україні зросли показники міжетнічної нетолерантності щодо всіх, без винятку, етнічних спільнот (у тому числі й тих, які проживають тут віками). Йдеться не про конфлікти, а про відчуття етносоціального дискомфорту, страху, відчуженості. То що ж казати про ставлення до чужинців із далеких країн третього світу!

Мені принципово важливо було зрозуміти: чи бояться мешканці шангенського світу того «бабая», яким мене лякають вдома, і чи справді вони призвичаїлися жити у новітньому багатокультурному просторі? Я шукала для себе відповідь в інтенсивному спілкуванні серед багатоетнічної спільноти учасників конференції, розпитувала мешканців Амстердама і Роттердама.

Навряд чи всім, з ким я розмовляла протягом того тижня в Голландії, вдалося змовитися за моєю спиною. Відповіді були різноманітні, але, на диво, одностайні. Викладачі університетів, працівники соціальної сфери, офіціантки кав’ярень, працівники з обслуговування конференції, науковці, вчителі середніх шкіл, молоді і літні люди демонстрували переконаність:

а) в історичній невідворотності процесів міжнародної міграції;

б) у необхідності державних і громадських зусиль в інтеграції мігрантів до європейського соціуму на засадах багатокультурності (рівноправності);

в) у тому, що все це — дуже цікаво, збагачує їхню національну культуру, особистий досвід людського спілкування, відкриває інший культурний світ;

г) від історичних процесів не можна сховатися, проігнорувати чи заборонити їх, міжнародну міграцію необхідно регулювати.

У відповідях моїх респондентів все було підозріло красиво, як у радянському кіно про «дружбу народів». Де замаскований хорошим вихованням расизм?! Де прихована зневага до будь-якого місцевого «чурки»?! Можливо, мені не поталанило у моєму стихійному опитуванні, бо я проводила його в якийсь загальнонаціональний тиждень хороших манер? Адже нині у сусідній Данії, у минулому році — в Австрії, час від часу — у Франції, Англії і Німеччині певна частина електорату згуртовується навколо лідерів, що обіцяють приборкати наплив іноземців.

І все ж таки я не мала підстав сумніватися у щирості моїх співрозмовників. Їхня відкритість і толерантність до культурного, расового і релігійного багатоманіття у власній країні не суперечить усвідомленій необхідності скоординованого міждержавного міграційного менеджменту і суворої протидії будь-якій нелегальщині. Власне, на некеровану стихійність, нелегальність цих процесів і реагує роздратований електорат.

Близько 16% валового національного продукту у країнах ЄС виробляють нині нелегали, кількість яких, за різними підрахунками, коливається між 10 і 20 млн. чоловік. До їхніх послуг вдаються тепер не лише відсталі галузі промисловості і низькорентабельні фірми, а й деякі цілком респектабельні компанії, що отримують чималі переваги від своєї співпраці із тіньовими субпідрядниками. За вигоди окремих компаній країни розплачуються економічними, політичними і соціальними збитками: нелегальна міграція гальмує структурні зміни і технологічний розвиток економіки, сповільнює ріст продуктивності і розвиток людського капіталу, породжує соціальний підклас, який викликає соціальне напруження, ксенофобію тощо. Щороку в країни Західної Європи різними каналами вливається 250 — 300 тис. нелегальних мігрантів. Кожен третій- четвертий іммігрант прибув сюди в обхід встановлених законів і правил. Зростає серед них і частка наших співвітчизників. Судячи із численних запитань і розповідей учасників конференції під час розмов зі мною, Україна має тут передусім імідж міжнародного постачальника проституції.

Переважна частина виступів на конференції стосувалася конкретних міграційних і інтеграційних проблем в окремих країнах. Проте найбільше загальна увага була прикута до глобальних проблем ХХІ століття. Адже на межі тисячоліть весь світ став мобільним, як ніколи в історії: щохвилини з однієї країни до іншої на постійне проживання прибуває 10 осіб, вже не кажучи про значно численніші потоки туристів та інших тимчасових відвідувачів. Стає очевидним, що міжнародної координації потребують не лише явища світової екології, інформатизації, боротьби з організованою злочинністю тощо, а й міграційний менеджмент у всесвітніх масштабах.

Принципи і практика західноєвропейської міграційної політики відкритості, перш за все щодо трудової міграції, сформувалися після Другої світової війни і виправдовували себе протягом трьох післявоєнних десятиліть. Назрівання кризи стало відчутним вже на початку 1970-х років, і на зростання безробіття, соціального напруження західні країни відреагували спробами обмежити імміграцію. Проте подальші численні політичні зміни, війни, а також і технологічний, торговельний розвиток принесли багато несподіваного. З початку 1970-х до середини1980-х років щорічна міграція у напрямку Схід—Захід не перевищувала 100 тис. чол., а у бурхливі 1989—1990 рр. стрибнула до 1,3 мільйона.

Саме на початку 1990-х Європою по-справжньому оволодіває тривога від чисельності, швидкості і складності нової міграційної ситуації. Міграційна політика західних держав стає в цей час політикою швидкого реагування, акцентуючи свої зусилля передусім на імміграційному контролі, короткострокових завданнях та внутрішньодержавних цілях. Внаслідок цього різко зменшуються можливості легального в’їзду в окремі країни, проте не вщухає нелегальна міграція, для якої є тіньові замовники. Подальший розвиток світової інтеграції показав недалекоглядність такої політики. У кінці 1990-х країни ЄС зробили значні кроки в бік імміграційної відкритості, спільної імміграційної політики ЄС, проте цей рух був загальмований 11 вересня.

Внаслідок демографічних причин, у найближчі 50 років країни ЄС потребуватимуть додатково 50 — 75 мільйонів працівників, адже кожному четвертому тутешньому мешканцю у 2050 р. буде понад 65 років. Причому 13,5 мільйонів робочих місць країни ЄС мають поповнити із зовні вже у цьому десятилітті. Отже, є потреба у більш тісній міжнародній політико-міграційній кооперації, що ґрунтується на засадах регульованої відкритості, прогнозованості і прозорості міграційної політики і практики, з урахуванням інтересів усіх учасників процесу: країн, звідки міграція походить, через які йде транзитом, куди вона направляється, — і, нарешті, інтересів самих мігрантів. Зауважимо, що Україна якраз входить до всіх трьох груп країн.

Після 11 вересня увага імміграційної політики західноєвропейських країн сконцентрована більшою мірою на проблемах імміграційного контролю та екстрадиції нелегалів. Проте потреба у міжнародній міграційній кооперації, співпраці з країнами виходу мігрантів не є надуманою, і, значить, знову постане на порядку денному. Тим більше, що імміграційний контроль сам по собі ніколи не зможе стати головною відповіддю тероризму.

При всіх глибоких відмінностях між Україною і країнами ЄС ми стоїмо перед цілком подібними демографічними і міграційними проблемами. Наївно думати, що від них можна сховатися або проігнорувати їх. Вкрай небезпечним є те, що вони нависають дамоклевим мечем над українською цивілізаційною відсталістю. Небезпечно, що проблема громадського контролю над державною імміграційною політикою сформульована лише у програмі передвиборного блоку, пройнятого настроями ксенофобії.

Мені запам’яталося визначення, яке пролунало на конференції у виступі професора Університету Гумбольдта в Берліні Райнера Мюнца, щодо основних складових соціально-культурної інтеграції іммігрантів до німецького суспільства (ця думка звучала і у виступах представників інших країн). Ось найважливіші складові: знання національної мови і громадянська освіта, тобто правова компетентність щодо того, як жити у громадянському суспільстві. Ця проста думка вразила мене: згідно з цим визначенням, переважна частина українських громадян перебувають у культурному статусі іммігрантів у власній країні. Ще й досі триває українська «імміграція» з полону комуністичного минулого.

Власне, це й була відповідь на чимало моїх запитань. Наш «бабай» — це передусім ми самі зі своїм мовним і правовим безкультур’ям, релігійним обскурантизмом, пошуками чужинських ворогів, терплячістю до чиновницької сваволі і лінощами та байдужістю до цінностей громадянського суспільства.