«Темна» сторона Рея Бредбері

Є книги, з якими пов’язані найтепліші, «домашні» спогади. Книги дитинства — вони не обов’язково написані про дітей або для дітей, це ті твори, на яких ми всі колись виросли. У кожного, ясна річ, свій список таких книг. Та я навряд чи помилюся, припустивши, що серед згаданих у цьому списку авторів дуже у багатьох фігуруватиме Рей Дуглас Бредбері. «Марсіанські хроніки», «451° за Фаренгейтом», «Вино з кульбаб», «Золоті яблука Сонця»... Ми звикли вважати, що цей життєрадісний, усмішливий чарівник існував завжди — і водночас мимоволі забули: він досі живий і досі пише. Як завжди — блискуче.

Утім, коли говорити про те, яким уявляється Бредбері читачам, то виявиться, що він у чомусь подібний до слонихи зі східної притчі: один опише його як автора наукової фантастики, інший — як романтика та вигадника, котрий прославляє дитинство, третій згадає про його реалістичну прозу...

Тим часом існує ще один Бредбері — мало відомий більшості тих, хто виріс на «Марсіанських хроніках» і «Фаренгейті», оповіданнях «Вельд», «І гримнув грім» або «Суничне віконце». Цей Рей Дуглас — теж «родом із дитинства», більше того, даний аспект його творчості є цілком закономірним. Зрештою, це ж саме далеку родичку Бредбері 1692 року спалили на багатті під час Салемського процесу над відьмами!..

Не секрет, що Америка — країна, позбавлена давніх міфів і повір’їв, позбавлена тисячолітніх традицій: усі більш-менш вагомі «містичні» свята й легенди були експортовані туди самими переселенцями. Якісь із вірувань прижилися, інші — ні. Чи не найпопулярнішим виявився Хелловін — переддень Дня Усіх Святих, для сучасних американців — свято всілякої погані, остання ніч року, коли злі сили ще мають владу. Подібно до середньовічного карнавалу, що передує початку посту, Хелловін перевертає буденний світ із ніг на голову, точніше, випускає з голів і душ людей те темне, що встигло накопичитися за рік. Утім, сенс Хелловіна для пересічного американця полягає у можливості пожартувати та попустувати, полякати себе та рідних. Ну а вже для дітей Хелловін — найулюбленіше після Різдва свято. В цьому полягає ще один уявний парадокс, адже, власне, Хелловін і Різдво — дві сторони однієї монети, два часових пункти, у яких річний цикл робить поворот: спершу від рясних осінніх врожаїв, від свята життя до холодів і запустіння, далі — до народження нового року й нового життя.

Тож нічого дивного в такій любові немає — і чи варто дивуватися, що «жахіттячка» так полюбляють саме в сучасній Америці. Історії про перевертнів, відьом, вампірів, чудовиськ із одежної шафи та підвалу... Їх із захватом переказують один одному хлопчаки, їх із не меншим захватом вигадують письменники. Традиція літературного жахіттячка в Америці налічує трохи більш ніж сто років, але які автори вважаються її засновниками! Едгар По, Вашингтон Ірвін, Натаніель Готорн, а також Роберт Говард, Говард Ф. Лавкрафт, Стівен Кінг...

І, звісно, Рей Бредбері. Мало хто знає, що його перша авторська збірка «Темний карнавал» (1947) складалася саме з містичних новел. За радянських часів цю сторону творчості метра критики свідомо замовчували або ж таврували як ранню, невдалу, учнівську. І це цілком зрозуміло! Адже ще одна збірка Бредбері, 55-го року, мала назву «Жовтнева країна»! Причому була написана вже після знаменитих «Хронік» і «Фаренгейта», тож ні учнівською, ні ранньою вважатися не могла. Тим часом сам Бредбері — фантаст, автор жахіттячок, детективіст і письменник-реаліст — ніколи не обмежував політ своєї фантазії обранням певного літературного напряму.

Хелловін, а разом із ним — світ примар і смерті завжди хвилювали Бредбері. Не як зручна з комерційного погляду тема, а як одна з ключових у житті кожної людини. Його повість для підлітків «Дерево Хелловіна» (1972) (у перекл. рос.— «Октябрьское дерево», «Канун Дня Всех Святых») — саме про дослідження історії Хелловіна і, ширше, історії поклоніння духам померлих предків. Смерть не страшна, стверджує Бредбері, а ті, кого ми боїмося, чіпляючи на них вискалені машкари, насправді — люди, завдяки яким ми нині живемо. Їхня мудрість, збережена у століттях, — найбільший дар.

«У Зла є лише одна сила, та, якою наділяємо його ми», — стверджує Бредбері у своєму романі «Насувається лихо» (1962). Книга ця була вперше перекладена російською у дев’яностих і, здається, трохи загубилася на тлі повноводої фантастичної ріки новинок, що ринула тоді з-за океану. Історія про Карнавал, який приїхав напередодні Хелловіна у глухе містечко і приніс із собою зло, написана легко, із властивою Бредбері поетичністю. Нині вона аж ніяк не виглядає застарілою, напевно тому, що присвячена тим самим вічним темам. Перефразуючи Достоєвського, добро і зло здатні набувати різних форм, але поле їхньої битви — душі людей, а не уявні Nеvеrlаnd’и. Піддатися спокусі легко: «Тільки почни, і вже не зупинишся. Ще коло і ще одне. А опісля почнеш друзям пропонувати покататися, і іншим теж...»

Нарешті найсвіжіший, 2001 року, роман «Із праху повсталі. Сімейні спогади» — знову повертає нас у світ привидів і містики. Постійним читачам Бредбері деякі розділи здадуться знайомими: справді, вони колись виходили як окремі оповідання. Але від початку — а початок цьому покладено було далекого 1945 року — Рей Дуглас уявляв собі їх як цільну книгу про дивну сім’ю в не менш дивному будинку. Перша розповідь, «Сімейна зустріч», була навіть ілюстрована Чарльзом Аддамсом — тим самим, котрий уславився коміксами про екзотичну сімейку Аддамсів (більш відому нам із фільмів). Примітно, що журнал Weird Tales для «Сімейної зустрічі» змушений був змінювати концепцію номера і замовляти матеріали відповідного змісту.

А самі «Повсталі з праху» збиралися по крупинках, оповідь за оповіддю. Напередодні Великої Ночі (так-так, звісно, ця ніч настане наприкінці жовтня) у Будинок злітаються і сповзаються дивні родичі: дядечка та тітоньки, племінники та племінниці — крилаті, восьмилапі, зовсім безногі й навіть невидимі. Світ людей відкидає їх, адже в чудовиськ із підвалу та вампірів перестали вірити. Ось що каже про це один із Сімейки: «Іудео-християнський світ лежить у руїнах. Неопалима купина більше не запалає. Христос більше не прийде, зі страху, що Хома невіруючий його не визнає. Тінь Аллаха тане під полуденним сонцем. [...] І все це, майте на увазі, вкрай важливо для нас, адже ми суть зворотна сторона монетки, підкинутої в повітря — орел чи решка? Що переможе — святість чи нечестивість? Та, бачте, головна проблема не в тому, що переможе, а в тому, чи переможе що-небудь — а чи ніщо. Не в тому, що Ісус самотній і Назарет лежить у руїнах, а в тому, що значна частина населення повірила в Ніщо. Що не залишилося місця ні для прекрасного, ні для страхітливого».

Дивна річ: 80-річний патріарх фантастики у своєму новому романі зумів не лише витримати рівень своїх найкращих книг, а й звести воєдино нові та старі новели, створивши не просто збірку розповідей, а й цілісну історію. Книги Бредбері, як і раніше, беруть за душу, він поетичний і точний у порівняннях (ось, наприклад: «І вони сміялися, і в такі моменти в її простуватому обличчі прорізувалася краса, як меч, вихоплений із піхов»). І навіть коли він пише про чудовиськ, насправді герої Бредбері — люди, темні та світлі сторони їхнього єства.

Ну а темною стороною цю частину творчості Рея Дугласа можна назвати лише тому, що донедавна вона залишалася для нас у тіні. Насправді ж — придивіться, вчитайтеся! — його «жахітливі» книги несуть у собі не менше світла, ніж «Фаренгейт» і «Золоті яблука Сонця». І, як завжди у Бредбері, світло це не позичене, відбите, а власне. Неяскраве світло чарівного ліхтаря, у якому оживає дитинство і стають можливими будь-які дива.