СОНЯЧНО НА ОСІННІХ ВУЛИЦЯХ

Що сильніше стискати пружину, то з більшою швидкістю вона розгортається. Так часто буває у житті, і це відповідає законом фізики. Тож і в конкретному творчому житті Ольги Петрової, художника, мистецтвознавця, доктора філософії, професора Києво-Могилянської академії, неймовірний за інтенсивністю злет припав на час, коли вона відзначила 40-річчя творчої діяльності. Це презентація виставки «Діалоги» (галерея НаУКМА), представлена графічними ілюстраціями, що засвідчують етап її входження до художнього процесу 1960 років, біографічний покажчик, де у фактах та хронологіях викарбувано її шлях, виставка малярства «Збулося літо» у палаці мистецтв «Український дім». Цього ж року побачив світ каталог її творів, а заключною акцією стала виставка «Сонячно» у галереї «Ірена». До речі, третя персональна виставка мисткині у залах цієї галереї. Ще раз її неймовірна дієвість досить елегантно переплелася з потужною працездатністю.

Перетин часу та епох, заручниками якого стали ми всі, за логікою самого перетину, більше здатний руйнувати, знищувати, сперечатися; в такі періоди загал дійств перебуває у процесі і тільки чекає на завершення. У цьому сенсі внутрішнє відчуття факту повноцінної реалізації особистості, що прочитується у назвах цьогорічних виставок малярства Ольги Петрової, підштовхує до висновку — для деяких персон літо не просто минає, а збувається. Це вселяє оптимізм через натяк на певну завершеність.

До малярства авторка неодноразово освідчувалась у коханні: «Мені цікаво творити... бентежить те, що може форма, пляма, фактура — саме живописні засоби вираження. У мене це таке перше кохання з фарбою, з поверхнею, — я досить пізно прийшла до цього, але щасливі зустрічі бувають у різному віці...» — написано Ольгою Петровою до каталогу 1995 року. З перебігу подій — стан закоханості в малярство настоявся, як добре вино, у розумінні набуття якості.

Тема виставки «Сонячно», що ширше можна окреслити як тему творчості, — оспівування саду Краси, саду символу Раю, у який гостинно та щиро запрошує художниця. Її сади наповнені духом радощів зрілої людини, яка на піку ювілейного коловороту дозволяє зробити паузу, щоб усвідомити, що вже пройдено та чи залишиться час втілити всі задуми. Проте це лише невеличка пауза, в якій сентименти до краси живописного кольору та відвертість у вираженні почуттів.

У живописі О. Петрової вирують емоції, чуттєвість, справжнє жіноче ставлення до кольору і намагання гармонізувати простір полотна вихлюпується через інтенсивність, насиченість палітри, з єдиним бажанням — проспівати гімн красі, що поволі зникає з обріїв душі та тіла, красі, яку так потворили і ображали у столітті минулому.

Саме як своєрідний протест проти потворного, проти ситуації, коли в концептуальних пошуках плюндрують часто лише заради голої ідеї плюндрування, можна тлумачити живопис Ольги Петрової, який в останній серії найбільш цілісний за настроєм та стилем. Проте пріоритети індивідуальних трактувань мистецьких категорій як надбання недалекого минулого дають художниці сміливість у пошуках власної категорії краси, котра як естетична складова багато в чому зазнала певних трансформацій. Шлях того пошуку передбачає місце на помилку, знову пошук, знахідку, інтерпретацію, він проходить крізь різні стильові системи та водночас постійно перебуває у просторі позитивних цінностей.

Розкутий у формулюванні якості красивого, гордо та велично, у живописній і філософській єдності проростає Сад Ольги Петрової. Мерехтливість чуттєвих станів та зворушливість почуттів відбивається у її полотнах.

Вміння творити сад краси, гармонії та розуму Ольга Петрова втілює і в педагогічній діяльності. ЇЇ відданість студентам, відвертість у спілкуванні з ними відгукуються повагою, вдячністю у середовищі молодих, де, як у дзеркалі, нічого не можна приховати.

Творче кредо художниці — «Фізичний спектр кольорів виявляє ідеальне за принципами, близькими до візантійської системи колоризму — колір втілює Бога як Світло. Нефігуратив — шлях до такого бачення «духовним зором». Це твердження, сформульоване щодо світського малярства, близьке за змістом до сакрального. Як писав Володимир Овсійчук: «Колір в іконі є не тільки емоційним вираженням, але стоїть поруч із такими чітко визначеними особливостями, як цілісність форми, мелодика лінії й конструктивна ясність композиції, що становлять її духовну силу, а все разом творить те, що словами, здавалося б, не висловити, — грандіозність світовідчуття й велич духовного просвітління».

На рівні культурного діалогу, головним з досягнень чого є, мабуть, не стільки проблема висловлення думки, скільки, швидше, можливість чути іншу, відбувалося становлення Ольги Петрової як особистості. Саме у такому розумінні хотілося б запропонувати «серйозну гру» у колажі текстів, включених до її бібліографічного покажчика, які, як та «Нить Аріадни» (назва однієї з персональних виставок Ольги Петрової, 1999), сподіваємося, знають, куди вести.