СЛОВА І РЕЧІ

У галереї «Дiм Миколи» проходила виставка творів трьох київських художників, львів’ян за освітою, під назвою «Переднє слово» («Передмова»).

Алла Карпенко, Роман Вілюра, Руслан Левицький гадають, що роблять речі, а не інсталяцію.

Дванадцять «висловів» із металу, чорно-сіро-прозорого пластику та скла розміщено в залі, огорнутому плівкою, за яку можна залізти, не боючись наглядачів, і обійти все під стінкою, самому перетворившись на «вислів».

Гостре світло в чорному залі й обережна акустика. Масивні тільця гутного скла, прозорого, товстого, яке ожило відблисками, почивають на візках. Каретки припали до цілющих патрубків уздовж стін. Ви серед газових труб, сталевих гнучких шлангів, сіток, дротів, зварювання, різьблення. Клоччя. Дзеркальця, поцмокані силіконом. Конопляний шнур повзе на підлогу з шийки. Герої — тільця, що порозлягалися, як недоношені... Стоп. Ці речі не зображують. Нехай кожен бачить, що побачить. Аби вас не захопили у зніяковінні перед невідомим, треба подумати: «А, знаю!» Якщо треба.

Сон, який наснився відразу трьом.

— Хто дме?

— Рома.

— А варить?

— Обидва.

— А що робить...? (Тут жіноче ім’я.)

Руслан промовчав, а Роман споважнів:

— У них мала, місяць і п’ятнадцять днів, вона зараз удома. Без жінки нічого неможливо. І без Алли нічого б не було.

— Мушлі, — каже він, — мушлі. Людина залишає речі, як черепашки. Нехай приходять і дивляться. Звісно, ми хочемо, щоб це сподобалося всім.

Труд з вибраною користю — неспокійне видовище. Собі дозволяють за смаком. Напружено-прозірливий: «Розбещувачів нашої культури фінансує ЦРУ». Аматори красивої краси зітхають: «Перевелися майстри, усе було краще колись». Кому легше бути «простим», нарікає: «Так із жиру ж бісяться, випендрюються одне для одного. Звісно, коли тато з мамою... Добре, хоч грошей з нас не беруть». Такі глядачі йдуть, із чим прийшли. До послуг злих і зляканих, засмучених і зневірених — на кожному розі за доступною ціною віяло теорій кінця і занепаду, варваризації і виродження і взагалі кінця світу.

Академік Глушков, кібернетик, мріяв про безпаперову інформатику. Але комп’ютер примножив паперовий вал так, як йому й не снилося. Популярні нині професії: комп’ютерник, менеджер, юрист, економіст, еколог. Усе у відриві від дотику матеріалу. Хто забув, як ремісникувати, нагромаджує недовіру до світу. Залізо, скло чи пластик щодня торкаються нас, і надихнутися буденним — поліпшити самоповагу. Це достатнє підгрунтя для простої людської солідарності.

Віртуозне володіння чарівливе. Як пурхає, мерехтить у конусі яскравого світла кінчик вульгарного скотчу, навмисно випущений з електричної підводки — пелюстка, нею милуєшся вдячно і довго, квіточкою ремісничої флори. У цих трьох запаси радості і подяки матеріалові — від праці не підневільної, не сквапно біжучої до користі. Чим слюсар гірший від селянки, яка серед корисних рослин садить для себе квіти?

«Мушлі, — вони кажуть, — мушлі. Людина залишає речі, як черепашки».

Більше говорив Роман, він старший. Вони монтували виставку вдень, а вночі гнали у себе в підвалі в майстерні замовлення — інтер’єр зі світильниками для заможного, який відгукнувся. Поговоривши скупо, у темному залі знімали свою експозицію на нічне відео. Підвезли у власній машині. Телефони залишили одинадцятизначні. Мені захотілося зробити все, що можу, аби привернути до них добру увагу.

І про зал. Галерея «Дiм Миколи» у жовтні відзначить семиріччя. Одна з небагатьох, що пережили бурхливі роки. Тут нам уперше представили африканців — виставку з Нігерійського Посольства розкупили. Виставка японської художньої кераміки також проходила тут, яскраво і з бурхливим успіхом. Назва проросла від зруйнованого в сталінські часи Військово-Нікольського собору, що стояв на території Палацу дітей і юнацтва, колишнього Палацу піонерів на площі Слави.