Скрипалька з Америки Соломія Івахів: "В Україну ми повертаємося не для заробітку..."

Скрипалька Соломія Івахів гастролює світом, популяризуючи українську музику. Вона навчалася в Музичному інституті Куртіса у Філадельфії і стала першою українкою-концертмейстром симфонічного оркестру за 90-річну історію елітарного закладу.

Сьогодні Соломія завідує струнним відділом і є професором скрипки й альта в університеті Коннектикут. Також очолює Музичну серію Українського інституту Америки.

Крім закордонних виступів, приїжджає грати й в Україну. Зокрема, вона брала участь у Міжнародному музичному фестивалі "Віртуози" у філармонії її рідного Львова.

- Соломіє, нещодавно вийшов ваш із піаністкою Ангеліною Гаделією компакт-диск "Шлях до Свободи - 100 років української класичної музики для скрипки та фортепіано". Що спонукало створити професійний запис української класики?

- Ми хочемо продемонструвати світові дуже витончений, інтелектуальний і різноманітний пласт української культури. На диску - найкращі зразки постмодерної, неоромантичної, експресіоністично-модерної та неофольклористичної течій музики. Це твори восьми композиторів: Косенка, Скорика, Карабиця, Лятошинського, Щетинського, Сильвестрова, Станковича і Кривопуста. Ці автори знакові, бо всупереч тиску радянської держави, вказівкам творити за шаблонами, знаходили свій голос, демонстрували власне бачення.

Записати диск мене мотивував композитор Богдан Кривопуст. Його зацікавило моє розуміння музики, поєднання в грі культури України і Заходу. Я виросла у Львові, але вже майже
20 років живу за кордоном. Вищу музичну освіту здобула в США. Тому українську музику сприймаю у своєрідному ракурсі.

Цікаво, що музиканти з України, прослухавши записи, сказали, що я, разом із піаністкою Ангеліною Гаделією, зовсім по-іншому відкрила їм класиків.

Ангеліна дуже добре розуміє відчутну в музиці композиторів трагедію нищення людини радянським режимом. Її дідусь, як і мій, був засланий у Сибір.

А загалом цей проект об'єднав багатьох українців і американців українського походження. Анотації написав Вірко Балей - композитор, диригент, піаніст. Живе у США, але дитинство провів на Львівщині. У часи "залізної завіси" популяризував українську музику в Америці.

Для обкладинки ми використали картину львівської художниці Соломії Когут. На ній зображено двох птахів, які прагнуть піднятися вгору, туди, де воля. З дизайном нам допоміг Лев Раковський, який має українське коріння.

А ще працювали Українська академія вільних наук у Нью-Йорку, фотографи... Словом, я жартую: It takes a village. Так здебільшого кажуть, коли хочуть означити, скільки зусиль потребувало виховання дитини.

Соломия Ивахив и Ангелина Гаделия

- Наскільки проект успішний у світі? Як сприймала публіка твори українських композиторів на концертах?

- Щоб музичний продукт було легше популяризувати, важливо, аби його випуском опікувалася відома компанія. На щастя, наш компакт-диск випущений престижними Labor Records і NAXOS. Запис у славетній Академії мистецтв і літератури в Нью-Йорку здійснила популярний продюсер, чотириразова володарка премії Греммі Джуді Шерман.

NAXOS розповсюдила диск серед 9 тисяч бібліотек світу. До речі, на iTunes "Шлях до Свободи" посідав четверте місце серед нових альбомів класичної музики.

Також ми грали на концертах у Колорадо-Спрінґз, Кембриджі, Бостоні, Нью-Йорку. Скрізь була здебільшого американська публіка. Американці казали, що приємно вражені, наскільки цікавою є українська класика. Особисто для мене незабутнім став виступ у Колорадо. Був День вишиванки, і близько двох десятків українців прийшли на концерт у вишитих сорочках. Тоді я зрозуміла, що ми не лише популяризуємо українську музику для іноземців, а й даємо нагоду розкиданій громаді зустрітися.

Хочемо зіграти ще в Римі, Лондоні, Парижі, Львові, Києві... В Україні, звісно, організувати концерти найлегше, а от про те, що нас чекають із лише українською програмою в щойно перелічених столицях, поки що похвалитися не можу. Говорила з колегами з Лондона, вони кажуть, що немає інтересу до не надто популярної музики інших націй. Я думаю, що Америка сприйняла нашу програму, тому що побудована на емігрантах. Напевно, саме тому їм цікаво дізнатися про культуру людей, які перебувають поруч, у морі різних національностей.

Було б добре, якби посли України, діаспора, Міністерство культури проявили інтерес до проекту і допомогли в організації концертів.

Щодо сприйняття музики, то найцікавіше, що у Львівській обласній філармонії, коли я понад рік тому грала там твір Олександра Щетинського "Епізод з життя поета", публіка його не сприйняла. А от у Нью-Йорку слухачі від фантазії про Шевченка були в захваті. Тобто в Україні не звикли до нового мистецтва. Щетинський - чудовий композитор, та, очевидно, для декого занадто сучасний.

- Музична серія Українського інституту Америки, директором якої ви є шостий рік, коли організовує концерти, то ставить у програму лише українську музику чи й твори світових класиків?

- На наших заходах звучать твори композиторів різних країн. Але наступного сезону спробуємо грати лише українську музику і подивимося, чи буде інтерес.

Загалом ідея музичної серії - це популяризувати українські твори й виконавців в американському середовищі. Також запрошуємо виступати найвідоміших музикантів США і пропонуємо їм виконати твір нашого композитора. Сподіваємося, що заграють ці композиції й на інших своїх виступах.

Музична серія існує вже 28 років. Започаткували її, зокрема, скрипаль Олег Криса і піаніст Микола Сук.

А Український інститут Америки працює в самісінькому серці Нью-Йорка ще з
1948 року. Його засновник український винахідник Володимир Джус тоді вирішив: хоча України як окремої держави офіційно й не існує, її мистецтво має бути на видноті.

- Щоб українська культура була знаною, її треба підтримувати. Що вважаєте, можна зробити для розвитку сучасного музичного середовища в Україні?

- Люди в державних установах повинні залучати до проектів українських музикантів, які працюють і живуть за кордоном.

В Україну ми повертаємося не для заробітку, а хочемо долучитися до піднесення мистецтва, допомогти, представити інше бачення музики, її виконання. Наприклад, на відкриття фестивалю "Віртуози" я і диригент українського походження Теодор Кучар приїхали за власні кошти. У червні зі мною до Києва понад добу летітиме бельгійський піаніст - теж за свої гроші. Ми відкриті до співпраці, але не бачимо ініціативи з боку України.

Я, до речі, уже впродовж років мрію організувати літню музичну школу. Можна запросити великих музикантів-українців, які мають визнання у світі. Скажімо, Роман Сімович - концертмейстер Лондонського симфонічного оркестру, Ігор Лещишин - перший гобоїст в Оперному оркестрі Кеннеді-Центру у Вашингтоні, Олеся Куриляк працює у Віденському симфонічному оркестрі... Усі би погодилися дати майстер-класи. Однак у розпал наших кар'єр ми не можемо їздити шукати охочих учнів. Так, ми консультуємо українських студентів приватно, але ж варто було би організувати навчання на високому рівні для багатьох.

Мене дивує, що в Україні заможні люди майже не підтримують культури. Треба ментально змінитися. Так, вкладення в мистецтво дадуть результат через років двадцять, а не одразу. Але ж не можна жити нинішнім днем - треба думати, як заінвестувати не для себе, а наступних поколінь.