ПОСТІЙНО ДІЮЧИЙ

21 січня 2002 року пішов із життя Іван Федорович Карабиць — композитор, громадський діяч, один із небагатьох, хто справді визначав обличчя сучасної української культури.

Наш час, наше сьогоднішнє життя позначене дивовижним за своєю простотою і ясністю розумінням: нічого не можна зробити. Таке життя: мистецтво занедбане, грошей немає, правлять неуки, люди безініціативні й загрузлі в нелегкому побуті. Тому викликають подив здатні протистояти всьому цьому. Іван Карабиць неодноразово показував нам усім, що «можна» навіть тоді, коли всім здається, що «не можна».

Що можна і тут, у наших нелегких умовах робити свою справу так, аби потім не було соромно, аби в слухача і глядача завмирало серце, а недоброзичливців кидало в дрож. Як можна аж до кінця залишатися вірним собі. Як можна всіх — і друзів, і ворогів, і найближчих, і найдальших — змусити себе шанувати і з собою рахуватися. Як аж до кінця залишатися незмінною величиною, яку можна змусити корчитися від болю, але не можна змусити відступити.

Іван Федорович показав: і в наших умовах можна організувати масштабний міжнародний фестиваль, що, попри будь-яку насиченість програми, збиратиме повні зали, стане притулком для душі, спраглої музики якнайбільше і різної, стане об’єктом різної — і дружелюбної, і відверто злобної, але аж ніяк не байдужої — критики. «Київ Музик Фест», створений і очолюваний Іваном Карабицем аж до самого кінця, став гучною й однозначною відповіддю всім тим, хто вважає академічну музику мертвою й «учорашньою», хто використовує мистецтво, аби зробити собі ім’я. Скільки було інтриг навколо «Фесту», але він залишився «фестивалем Карабиця». Напевно, неспроста...

Не став Іван Федорович людиною, що «приходить поголовувати», і в конкурсі пам’яті Горовиця. Своїм статусом «постійно діючого» останній був зобов’язаний, зокрема, діяльності незмінного голови журі — Івана Карабиця, який знаходив час і сили брати участь у «повсякденному житті» конкурсу — майстер-класах, гастрольних поїздках, записах, просто долях юних виконавців. Для яких він ставав хрещеним батьком у мистецтві. Останнім записом, зробленим Іваном Федоровичем, були його 24 прелюдії для фортепіано у виконанні лауреатів конкурсу пам’яті Горовиця.

Здається, все, що потрапляло в поле його зору, ставало якимось масштабним і відкритим, «великим і для всіх»: цим демократизмом позначений і «Фест», і «Літні музичні вечори», проведені в рамках конкурсу Горовиця на відкритому майданчику Зеленого театру, куди мали доступ лише справді талановиті музиканти, цікаві програми, незалежно від титулів. Титули завжди залишалися за порогом. Щоб потрапити в програми, підготовлені з участю Івана Карабиця, треба було передусім бути хорошим музикантом, професіоналом.

А титулами його самого доля не балувала: кілька разів він висувався на різноманітні державні премії, зокрема на премію ім. Тараса Шевченка. Але Шевченківський комітет, певне, вирішив, що зробленого для української музичної культури І.Карабицем недостатньо для такого високого визнання. Хоча, чесно кажучи, важко назвати іншого сучасного музиканта, який зробив би за своє не дуже довге життя для української музичної культури так багато.

Утім, «багато» — це не те слово, яке слід вжити у цьому випадку, особливо якщо говорити про творчу спадщину Івана Карабиця. Він не був «плідним» композитором. Але він умів бути затребуваним. У одному з інтерв’ю нашій газеті він сказав, що не може дозволити собі писати «в стіл» — він пише для того, аби його музика лунала. Її й справді виконували, і головне — її з задоволенням сприймав слухач.

Він подобався, не прагнучи завоювати симпатії. Він бував різкий і вже точно не був «зручний». Утім, можливо, саме завдяки цьому небажанню «прогинатися» він умів залишатися в першому ряду тих, хто діє, творить. Залишатися вірним собі і своїм — це не так уже й мало для одного людського життя...