Польща-Україна: як «узгодити образ минулого»?

Трагічні події на Волині в 1943—1944 роках — один із найкривавіших актів у багатовіковому протистоянні поляків і українців. Не можна сказати, що століттями два слов’янські народи-сусіди тільки те й робили, що боролися один з одним зі зброєю в руках. Інколи були й союзниками — як у битвах під Грюнвальдом, Хотином… Але в цілому навіть довгі десятиліття відносно мирного співіснування були позначені кольором суперництва — часом відчайдушного і непримиренного. Епізоди найбільш контроверсійних сторінок нашої спільної історії — Люблінська унія, Берестейська церковна унія, Хмельниччина, що стала передвісником катастрофи Польсько-Литовської держави (Речі Посполитої) наприкінці XVIII століття, події кривавої Коліївщини і двох Польських повстань XIX століття в Російській імперії — трактувалися поляками та українцями з цілком протилежних позицій…

Міжконфесійні суперечки і запекле суперництво на культурно-мовному полі (тут поляки, як панівна нація, завжди були суб’єктом, а не об’єктом історії) підживлювали конфлікт. Яблуком розбрату завжди виявлялися етнічні українські землі, і це правда. Як правда і те, що поляки багато віків вважали їх своїми (проводячи жорстку політику полонізації та латинізації), посилаючись на право домінуючої державницької нації з великими месіанськими і культуртрегерськими амбіціями — часто з певного погляду вмотивованими.

І після трьох поділів Речі Посполитої ситуація на Західній Україні (під владою Габсбурзької імперії) і навіть на Волині та Правобережжі України, де залишався впливовим польський елемент (попри антипольську політику царизму) не надто змінилася. «Панська» і «хлопська» нації продовжували співіснувати — кожна «варилася» у своєму світі, міцно відокремленому від зазіхань іншої, — але залишалися на різних щаблях соціальної драбини. Особливо це стосувалося польсько-українського пограниччя (Галичини, Волині, Надсяння, Холмщини, Берестейщини), яке, до речі, в XIX—середині XX століття було дуже складно окреслити. Проте саме через кілька років після Другої світової війни «національне питання» на цих землях було вирішено кардинально і брутальними методами. Не забуваймо про те, що апогей польсько-українського протистояння припав на 1943—1944 роки — саме тоді вирішувалася доля світу в битві нацизму з блоком комуністів і лібералів. На теренах Волині діяли радянські партизани, а більшість міст контролювали німці (і перші, і другі чималою мірою провокували конфлікт між УПА і Армією Крайовою).

Саме криваве протистояння українців і поляків на Волині та акції примусового або добровільно-примусового виселення «на історичну батьківщину» представників цих двох націй у період з 1939-го до 1947 року (зокрема акція «Вісла» — депортація українців на західні і північні землі Польщі) залишаються найболючішою проблемою у стосунках двох сусідніх народів і сьогодні.

Якщо сказати точніше, то вимальовується набагато більший проміжок часу, до якого польські та українські вчені і публіцисти звертаються знову і знову, бо живі ще свідки і діти та онуки тих, хто відчув — з обох боків — гарячий подих етнічних чисток. Він охоплює не тільки часи збройної боротьби та депортацій — українсько-польська війна за Галичину 1918—1919 років, міжнаціональний конфлікт на Волині і Галичині, акція «Вісла», — а й відносно мирний час Другої Речі Посполитої (1920—1939). Його «надбанням» стала тотальна дискримінація українців на національному та релігійному ґрунті, жахливі й принизливі «пацифікації» і, як відповідь, терористична діяльність Організації українських націоналістів, убивства польських урядовців, осадників і тих українців, які співпрацювали з варшавським урядом.

З 1995 року дуже впливова і багатотиражна «Газета Виборча» розпочала дискусії на тему «Правда про Волинь». Підсумком багаторічних дискусій став вихід книги «Волинь: дві пам’яті» (Київ — Варшава: «Дух і Літера», Об’єднання українців у Польші, 2009). За цей час вийшло багато десятків публікацій, часом без жодного цензурування (це було необхідно, бо в них зачіпалися національні почуття українців). Чимало із цих статей є спогадами колишніх волинських поляків і воїнів та офіцерів Армії Крайової, яка протистояла Українській Повстанській Армії на «східних кресах». За необхідність діалогу (а не монологу) між поляками і українцями із часом висловлювалося дедалі більше дописувачів польської газети. Знані історики і публіцисти не завжди знаходили спільну мову в оцінці Волинських подій, але поступово наближалися до правди.

Але сприймати правду дуже нелегко. Моторошно читати свідчення чоловіка, який маленьким хлопчиком пережив убивство всіх родичів українцями, і так само тяжко — свідчення і спогади українців, які в ті роки опинилися в аналогічній ситуації. Завжди існували дві правди, дві пам’яті про події на Волині. «Ніколи не буває так, що є тільки жертви і тільки герої», — пише відомий український історик Ярослав Грицак.

Тема так званої Волинської різні в польському дискурсі існувала завжди. Навіть за часів комуністичної влади тривали дослідження, накопичувалися документальні матеріали. Натомість в Україні пам’ять про Волинь-43/44 відійшла на маргінеси. У кращому разі одним реченням згадувалося про конфлікт «українських буржуазних націоналістів із частинами, підпорядкованими польському емігрантському урядові» — тобто лише як про один з епізодів сфальшованої Кремлем «великої історії», який навіть не вартий уваги. «У жодній частині Східної Європи історична пам’ять не піддавалася таким репресіям і не гнобилася так, як в Україні», — пише той-таки Ярослав Грицак. Лише зі здобуттям незалежності Україна почала розбиратися зі своїми «кістяками у шафі».

Зазначимо, що більшість авторів есе пишуть про неприпустимість колективної відповідальності. Конче необхідний діалог, а не побудовані на емоціях дослідження (кількість загиблих коливається в неприпустимих межах, тому можна сказати лише, що на Волині в 1943—1944 рр. наклали головами десятки тисяч поляків та українців, і серед них — абсолютна більшість — цивільне населення) без урахування всього складного комплексу міжнаціональних стосунків. Це стосується і українських авторів, частина яких є «близнюками-братами» своїх польських «опонентів». На жаль, кількість таких «досліджень» не зменшується. А отже, дуже актуальний і важливий нині голос примирення.

У статтях зустрічаються цікаві паралелі, спроби порівняти досвід українсько-польського примирення (яке насправді лише на початковому етапі) і польсько-німецького. Мацей Стасінський в есе «Як поляк з українцем» пише: «…якщо багато німців можуть сьогодні говорити про кривду, завдану полякам, і — більше того — називати її злочином, а багато поляків зуміли вийти з ролі жертв німецького насильства і визнати, що вигнання кількох мільйонів німців — це злочин колективної відповідальності, а землі, з яких їх було вигнано, — то ніякі не «прастарі польські» землі, що їх «було повернуто до батьківщини», то у випадку України це не так».

Славомир Сєраковський у своєму есе «Ми хочемо іншої історії» знаходить свої, пронизані гуманістичним підходом, аргументи в суперечці із шовіністично настроєними польськими авторами, які продовжують продукувати образ українця — «різуна» та «колаборанта»: «Мене дивує легкість, з якою виправдовується помста (в даному разі помста поляків українцям під час подій на Волині в 1943— 1944 рр. — С.М.). Можливо, для старших поколінь помста була чимось морально виправданим, може, для подружжя Сємашків вона була достатнім аргументом для вбивств українського цивільного населення, але сьогодні ця логіка є неприйнятною. Я б хотів, щоб пам’ять мого покоління про ті події не ділила злочинів проти цивільного населення на більш чи менш виправдані». Автор посилається на фундаментальну працю Владислава і Єви Сємашків «Геноцид, вчинений українськими націоналістами проти польського населення Волині 1939—1945». С.Сєраковський також цитує Яцека Е.Вільчура: «Акція «Вісла» була запланована і реалізована не в інтересах польських комуністів — групи дуже нечисельної в Польщі у 1947 р., а в понадчасових інтересах польського народу і держави». Як бачимо, в даному разі брутальне виселення 150 тисяч українців і лемків з їхніх споконвічних земель подається в суто сталіністському сприйнятті питання, тобто примату «державного інтересу». Згадаймо долю «репресованих» Кремлем під час Другої світової війни народів Криму — кримських татар, греків, болгар, німців, а також чеченців, інгушів, балкарців, турок-месхетинців... Але от парадокс, у цьому питанні антикомуністи, «проаківські» історики і публіцисти знаходять ідейних союзників серед… сучасних комуністів.

Упорядник збірки статей, опублікованих у «Газеті Виборчій» Марцин Войцеховський нагадує про спільну молитву поляків римо-католиків разом із архієпископом Львова, кардиналом Мар’яном Яворським і українців греко-католиків разом із головою УГКЦ Любомиром Гузаром на Личаківському кладовищі пізньої осені 2003 року. Молилися сусіди за полеглих у братовбивчому протистоянні за місто взимку 1918—1919 року. І справжній польський гуманіст, львів’янин за походженням Яцек Куронь, якому судилося прожити ще півроку, сказав на Личакові крізь сльози: «Я повірив, що дива трапляються».

«Націоналісти не хочуть діалогу, бо вони живляться ненавистю. Та ненависть часто є обґрунтована їхнім трагічним досвідом. Але, однак, потрібно вміти переступити через поріг власної пам’яті, треба зуміти побачити брата у вчорашньому ворогові. Тільки таким способом можна будувати краще майбутнє», — пише в передмові головний редактор «Газети Виборчої» Адам Міхнік, якому ми завдячуємо виходом цієї важливої книжки. Її мета — не тільки порозуміння, а й спроба віднайти «диво поєднання». Це, мабуть, крамольна думка, але після уважного прочитання дуже цікавої і насиченої емоціями, цифрами та філософськими роздумами книжки я відчув, що практично неможливим видається порозуміння сивочолих комбатантів АК і УПА, які дивилися один на одного крізь приціл автоматів. Та сама ситуація і з ветеранами УПА і Червоної армії. Перефразовуючи Славоя Жижека, скажу: «Поєднання неможливе, але необхідне». Заради майбутніх поколінь.