Під «брендом» Курбаса? Про мат, експеримент і «куніфікацію» всієї країни

Харківський театральний фестиваль «Курбалесія» цього разу ледве не зірвався. Фінансів на проведення повноцінного форуму театральних колективів бракувало. Знайшлися гроші лише для проведення драматургічної лабораторії, в якій п’єси проходили відкриту репетиційну стадію. У проекті, створеному режисером і педагогом Володимиром Гориславцем, п’єси маловідомих і зовсім невідомих драматургів актори читали зі сцени часто з текстом у руках. Про те, що триває інтенсивний пошук п’єс, котрі б відображали час і були б значною мірою альтернативні тим, із якими працюють державні театральні колективи, — стало зрозуміло не сьогодні. Але пошук від пошуку різниться…

…Плюс «куніфікація»

Із сучасною драматургією сьогодні в театрах просто біда. По-перше, відбувається загальна «куніфікація» афіш із допомогою п’єс плідного Рея Куні, майстра інтригуючої, але відверто дурнуватої комедії положень. Після тривалих пологів у Харківському театрі імені Шевченка недавно виповз на сцену безглуздий спектакль за п’єсою «Смішні гроші». А ще шевченківців потягнуло на такий «вишуканий» хіт як «Санта Клаус — то падлюка» п’ятьох (!) французьких авторів, де зміст уп’ятеро дурніший, ніж у Куні. Йдеться, звісно, не про самі назви, а про художню якість п’єс і спектаклів, їх смислові підсумки.

Проте чемпіоном «куніфікації» став Харківський театр імені Пушкіна. Маючи в репертуарі «Надто одруженого таксиста» і «№ 13», уже через місяць після шевченківців там випустили прем’єру «Ці смішні гроші». Усі ці буцімто касові «татусі в павутинні» та «пришелепуваті санта-клауси» (що нібито закликають глядача відпочити) насправді покликані «пудрити» мізки обивателю, а не підказувати розв’язання життєвих проблем і виховувати інтелект.

Але така вже масова культура, що диктує сьогодні художні закони зокрема.

Життя навколо нас справді дуже схоже на театр. Але «зворотний переклад» мовою драматургії виявляється складним. Тут автори п’єс інколи заходять у глухий кут. У тому ж таки Театрі ім. О.Пушкіна поставили п’єсу одесита О.Марданя «Черга». В автора все списано «з життя»: черга до цілителя, портрети — маски різних представників сучасної соціальної ієрархії. Є й інтрига, яка підігріває п’єсу. Але у спектаклі препарована дійсність на правду життя все одно не схожа.

У шевченківців такі самі проблеми і з сучасними драматургами-початківцями: що «Віолончель» С.Шинкаренка, що «Осінні квіти» О.Погребинської — зроблені невміло, наслідувально.

Кажуть, що драматург удосконалюється, коли сам бачить вади свого твору на сцені. Усе так, але страждає насамперед глядач. Навіщо ж на ньому ставити експерименти?

У Харкові ніколи не було забагато добрих п’єс і добрих драматургів. Останній зі справжніх професіоналів Зиновій Сагалов живе тепер у Німеччині і недавно виграв головний приз конкурсу драматургів у Москві. Торік мені довелося бути на підбитті підсумків драматургічного конкурсу в Підмосков’ї, присвяченого театральному фестивалю «Шляхами добра». Журі було засипане добротною і справді доброю драматургією з усіх куточків Росії.

У нас у Харкові саме в ці дні журі підбиває підсумки обласного літературного конкурсу імені колишнього губернатора О.Масельського. П’єс на ньому виявилося мінімум: із 200 конкурс­них літературних творів тільки п’ять драм і комедій допущені до участі. Та й ті не витримують перевірки серйозними фаховими критеріями. Автори не знаходять нічого кращого, як наслідувати лубочні п’єси Леоніда Філатова, намагаються воскресити сюжети з місцевими історичними та літературними визначними пам’ятками (за що їм окреме спасибі). Але роблять це так нецікаво, що компрометують саму ідею відродження культури краю. Шляхетні наміри не в змозі компенсувати художню неспроможність.

Вульгарність у цензурному варіанті

А ось організатори нинішньої «Курбалесії» пішли іншим шляхом. Їх мало цікавлять «хлібні» назви на афішах державних театрів, і «куніфікація» їм вочевидь не загрожує. Опираючись «гламурності» й отупінню, вони шукають вихід у зверненні до нової драматургії. І вибирають шлях, вже уторований московським колективом «Театр. DOC». (Про нього я вже писав у матеріалі «Усі ми — персонажі в пошуках автора. «Театр.doc.» на фронтах боротьби з гламуром», «ДТ», 2007, 20 січня).

Але москвичі у своєму пошуку сценічної правди вже давно перебудувалися. Приміром, ідеолог і практик цього напряму, режисер, актор та композитор В.Панков почав віддалятися від документалістики у бік художньої трансформації життєвих колізій. До речі, шлях цей складніший і потребує більшого професіоналізму, ніж просте «списування» розмовних текстів сусідів по електричці. На харківському фестивалі почали освоєння «доківської» драматургії що називається з нуля. І в своїй ретельності занадто переборщили.

Взяти хоча б п’єсу Павла Пряжка «Труси», яку на фестивалі рекламували як сміливий прорив у новій драматургії і «надбання» багатьох, у тому числі міжнародних театральних фестивалів. Слухати тексти, побудовані на чергуванні мата й вульгарності у їхньому цензурному варіанті, правда, дуже ніяково. І не тільки тому, що до такої лексики на сцені ми не звикли. Режисер, студент Харківської академії культури Є.Аміров і його молоді товариші не знайшли похабщині жодного логічного й емоційного виправдання, а лише нудно бубоніли матюки, нахилившись над текстом. Можливо, все ж таки соромилися? Адже не було тут ні розпачу Венічки Єрофєєва, який вражав колись у його повісті «Москва-Петушки», ні саркастичного стьобу нашого Леся Подерв’янського. А була тільки мляво намальована духовна убогість. І все?

Втім, і «Труси», і особливо перекладна німецька п’єса «Монологи вагіни» (автор Ів Енслер), показані в один вечір, спровокували небувалий інтерес молодіжної аудиторії. Малий зал Будинку актора, де вони проходили, брали штурмом. Після найвідвертіших реплік чувся веселий регіт. До речі, показана на чеховському фестивалі в Москві, п’єса Енслера викликала здивовані запитання критиків: а Чехов тут до чого? Отож, а причому тут Курбас із його ідеями образного перевтілення актора, інтелектуального Арлекіна?

Нічого собі перевтілення, якщо його треба досліджувати з допомогою сексопатолога і клінічної психіатрії.

До речі, досвід створення психодрами в лікувальних закладах є. І дія п’єси «Займімося сексом», поставленої в театрі Р.Віктюка, теж відбувається у психлікарні. Тільки до останнього моменту глядач цього не розуміє. Можливо, глядач «Курбалесії» — теж?

Окрасою програми «Курбалесії» в останній день мав стати спектакль, створений із драматургічних текстів за технологією Verbatim, що означає «дослівно».

Групи молодих виконавців ходили на вокзал і в школу, на цвинтар і в кафе, щоб записати безпосередні монологи майбутніх персонажів і зробити їх основою театрального спектаклю. Вони взялися за цю ідею з відданістю неофітів і заслужили п’ятірку за старання.

Про що були монологи? Про самотність, про любов, про життєві цінності. Про дитячі пріоритети. Щирі й недовірливі, недорікуваті і багатослівні, вони й за рівнем професійної підготовки були різні. Та однак, записані на папері, вже належали певному літературному жанру. Але що це було? Якщо журналістика — то погана. Якщо психологічний етюд — то незавершений. Втім, як і режисура різних епізодів спектаклю. Адже саме вона підбивала підсумок сказаному, перетворюючи тонкотілесні структури у плоть театрального спектаклю.

Цей експеримент підтвердив просту річ: мистецтво, у тому числі театральне, потребує відбору матеріалу, перш ніж він буде показаний глядачеві. Як скульптор відтинає все зайве, а композитор знаходить мелодію і гармонію серед незліченної кількості варіантів, так автор спектаклю намацує в життєвому матеріалі можливий жанровий ракурс і зміст оповіді. Ось чому деякі епізоди цього імпровізаційного спектаклю були зворушливі, а деякі не торкали, навіть попри очевидне використання справжніх текстів.

«...из того, что было»

«Курбалесія» закінчилася, викликавши суперечливі судження й оцінки. Що це було? Репетиції в модному нині режимі work in progress? Навчання перед глядачами з показом уже підготовленого репертуару нового театру, як його розуміють організатори фестивалю? Тільки запитання, чи можуть п’єси Юрія Клавдієва і Наталі Ворожбит, Вадима Мірошниченка й Івана Вирипаєва бути альтернативою «Татові в павутинні» і «Падлюці Санта-Клаусу», дуже суперечливе.

Звичайно, нинішній фестиваль «слепили, из того что было». Які до нього претензії, враховуючи теперішнє безгрошів’я? Тим більше що, подейкують, це був фестиваль для студентської молоді, яка лише намацує свій творчий шлях. Правда, молодь має здатність швидко дорослішати і навіть займати провідні творчі позиції. Вона тягнеться за успіхом і помилково може побачити його там, де лунають оплески невимогливої публіки в маленькому напівпідвалі. На що перетворяться ці експерименти завтра, не знає ніхто. Але очевидно, що сьогодні «курбасівські традиції» — поняття дуже розмите і вільно трактоване.

Зовсім недавно іменем Курбаса клявся і сумнозвісний Андрій Жолдак (він же Тобілевич ІV), ставлячи неоднозначні експерименти і майже повністю відмовляючись від традиційної драматургії на користь театру візуальних концепцій. На фестивалі, освяченому ім’ям (або по-модному — «брендом») Курбаса, намагалися оголосити панацеєю експеримент, побудований на прив’язці до документально зафіксованого слова. Звичайно, автори цих експериментів можуть сказати людям, котрі забрели туди через непорозуміння: «Не любо — не слухай, а брехати не заважай!». Звичайно, їхні тексти й манера спілкування з потенційним глядачем провокативні. Тільки навіщо при цьому тривожити тінь Леся Курбаса? Засновник «Березоля» тут вочевидь ні до чого.