Панорама

«Художній Арсенал» — перший серед нерівних

Цього тижня було представлено концепцію «Художнього Арсеналу». У презентації взяли участь президент України Віктор Ющенко і мер Києва Олександр Омельченко. За словами віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань В.Кириленка, ця концепція стане базовою, у ході робіт можуть бути корективи.

«Художній Арсенал» має стати першим і головним українським музеєм, спрямованим на презентацію української культури. А також центром з розробки методологій і підготовки фахівців музейної справи.

Перший музейний комплекс «Арсеналу» планують відкрити 2009 року. На думку О.Омельченка, цей етап будівництва коштуватиме близько 700 млн. грн. Він передбачає побудову 95 тис. квадратних метрів музейних площ, а другий і третій — 120—140 тис. квадратних метрів. Особливо було відзначено, що аналога майбутньому музейному комплексу на Дніпровських кручах немає в Європі.

Про спірні та беззаперечні моменти у створенні й реалізації цих «планов громадья» — у найближчому номері «Дзеркала тижня».

Тим часом долі вже існуючих пам’яток і музеїв вершаться подеколи зі зволіканням, а подеколи й просто «з плеча». Цього тижня Київська міська адміністрація заявила про виділення коштів на ліквідацію зсуву грунту в районі Лаврських печер. Нагадаємо, що зсув, унаслідок якого стався обвал у печерах зі святими мощами — місці паломництва та поклоніння, — трапився ще у травні минулого року. Керівництво заповідника «Києво-Печерська Лавра» й ченці Лаврського монастиря протягом року не раз зверталися до влади з проханнями розв’язати цю проблему — і тих і інших тривожить аварійний стан пам’ятки, відвідуваної масою людей. Проте треба було дочекатися справді критичного моменту — весняних паводків, які розмивають Дніпровський схил, щоб кошти, нарешті, знайшлися. Принаймні на папері. Що ж, будувати вигідніше, ніж землю вигрібати — на так звану реконструкцію Успенського собору в тій самій Лаврі, кошти знайшлися вчасно.

Утім, Лаврі ще пощастило — із нею принаймні погодилася рахуватися київська влада, обтяжена нав’язливою ідеєю ущільненої забудови. Мер Омельченко під час презентації планів забудови і реконструкції Києва 20 лютого заявив, що церкви більше не будуть перешкодою для зведення багатоповерхівок. Будівельники нині зважатимуть лише на «домінанти» — дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софійського та Михайлівського соборів. Зокрема йшлося про церкви на Подолі, які можуть опинитися в тісному кільці висоток. Церква має бути найсвятішою, а не найвищою — нагадав присутнім великий фахівець у питаннях святості й церкви — київський мер. Про те, що йдеться не про святість і висоту, ніхто казати не став, хоча очевидно, що церкви — справді історичні пам’ятки, а не «прибуткові будинки», яких за сприяння нинішньої київської влади з’явилося чимало, — можуть постраждати не від того, що їх стане не видно. Більшості старих будівель непоправної шкоди завдає будівництво поруч із власними старими стінами, що спираються подеколи на тріснуті, а подеколи на підтоплені фундаменти. Як правило, в планах такого будівництва не враховується незручне сусідство й про цілість пам’ятки ніхто не дбає. І якщо святість Софійського собору не уберегла цю пам’ятку від небезпечного сусідства із будмайданчиком, що тоді зможе вберегти маленькі подільські церкви?

Допоки видно — не страшно?

А поки влада самоутверджується в проектах, яким немає рівних у Європі, ми підраховуємо свої щоденні втрати. Пам’ятаєте, філософ Хома Брут (Л.Куравльов) запалював тремтячими руками свічки й примовляв, якщо освітити всю церкву, стане не страшно? Цей епізод згадався першим, коли прийшла новина: у селі Горохоліно-Ліс Богородчанського району Івано-Франківської області згоріла дерев’яна церква Пресвятої Богородиці, в якій 1967 року знімалися епізоди фільму О.Птушка «Вій». На думку вогнеборців, пожежа виникла через неправильну експлуатацію електромережі. Ця церква стала ще однією дуже великою втратою. Не тільки тому, що стала знаменитою завдяки одному з перших вітчизняних «фільмів жахів» — зразків дерев’яної храмової архітектури залишається на нашій колись багатій подібними будівлями землі дедалі менше. За даними Релігійно-інформаційної служби України, тільки 2005 року в Україні сталися чотири аналогічні пожежі.

Судове перехрестя: історія та кримінал

Подеколи заняття гуманітарними науками може виявитися справою підсудною. В Австрії засуджений до трьох років позбавлення волі британський історик Девід Ірвінг, автор книжки «Війна Гітлера». Він був визнаний винним у запереченні факту Голокосту, що в Австрії є кримінальним злочином. Під час одного зі своїх колишніх приїздів до цієї країни Девід Ірвінг у публічних виступах заперечив використання в Освенцимі газових камер, а також причетність Адольфа Гітлера до переслідування євреїв. У нових лекціях, які він так і не встиг прочитати через арешт, він збирався розповісти слухачам про зв’язок, який існував між ідеологом Голокосту Адольфом Ейхманом і лідерами єврейської громади Угорщини. Будучи у в’язниці, він переглянув свої погляди і передав у ЗМІ покаянного листа про те, що він «помилявся», коли говорив про відсутність газових печей в Освенцимі. Це не переконало суддів, які визнали його расистом, антисемітом, пов’язаним з екстремістськими угрупованнями ультраправого напряму. Якщо це справді так, згадані угруповання втратили в його особі визначного ідеолога, оскільки, сподіваючись на пом’якшення вироку (а в Австрії за заперечення Голокосту можна дістати до десяти років позбавлення волі), він визнав свої погляди помилковими.

Процес над Ірвінгом набрав широкого розголосу в європейських ЗМІ, які ще не оговталися після недавнього карикатурного скандалу — він став поштовхом до нової хвилі обговорень міжнаціональних і міжетнічних проблем у Європі, а також суперечок щодо необхідності зняти табу з історії Голокосту.

На цьому тлі цікавий вигляд має вітчизняний процес про ксенофобію, який так і не дістав належного розголосу. Нагадаю, що влітку минулого року українська інтелігенція підписалася під зверненням «Проти ксенофобії за європейську Україну», яке застерігало громадськість від небезпеки міжнаціональної ворожнечі. Цей документ став відповіддю на звернення «Проти злочинних дій організованого єврейства», підписане Міжрегіональною академією управління персоналом і ще рядом організацій і осіб, зокрема народних депутатів України. У відповідь на це, щоправда, з «певним запізненням» — у півроку — МАУП подала в суд на газету Академії наук «Світ», яка опублікувала заяву «Проти ксенофобії за європейську Україну», а також на кількох академіків, чиї імена були серед тих, хто підписався (усього під заявою підписалося близько
250 чоловік). Слухання розпочалися 3 лютого 2006 року, а 20 лютого на другому засіданні Печерський суд м. Києва прийняв рішення повернути позовну заяву позивачеві, залишивши її без розгляду.

Зрозуміло, це можна трактувати як маленьку перемогу, коли б не маленьке порівняння: в Австрії тільки за «заперечення Голокосту» можна сісти до в’язниці на десять років, в Україні в суд подають не на тих, хто сіє ксенофобію під патріотичним соусом, а на тих, хто протестує проти таких відозв.