Палітурки

Барбара Делінські. «Повернення», видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля»

Цей захопливий роман — про складні, легкі, але все одно незбагненні шляхи до слави та її трагічних наслідків. Щоправда, іноді скромному письменникові вдається двічі вступити в одну й ту саму річку шаленого успіху. Так сталося з авторкою цього роману, довкола якого зчинився неабиякий галас. Воно й не дивно, адже його героїня Енні Бернз, виборсавшись із провінційного містечка і ставши письменницею, досі живе в тіні своєї землячки Грейс Металіус, авторки «Пейтон Плейс», першої «брудної» книжки епохи т. зв. бебі-буму 1950-х років, яка вперше наважилася відверто написати про секс. Дружина нью-гемпширського шкільного вчителя підняла завісу над приватним життям мешканців провінційного містечка. Книжку заборонили, але мільйони читачів, крадькома читаючи «Пейтон Плейс», уже встигли захопитися цим символом брудних таємниць маленького міста, скандалів і вибухової революції стосунків.

Аморальний, феміністичний, провокаційний бестселер всіх часів і народів, предтеча мильних серіалів на кшталт «Далласа» і «Твін Пікс», за чиїм сюжетом акторка Сандра Балок сьогодні планує зняти кінострічку. У самому ж романному житті — так само вже за наших часів — провокаційна книжка знову втручається в життя героїні. У «Поверненні» вона, будучи скромною авторкою, приїздить додому, аби розставити всі родинні страхи по своїх місцях. Але місцеві мешканці недаремно вважають, що письменники — вони всі такі. Себто ведуть милі розмови, провокуючи тебе розповісти щось таке, чого б ти зроду не розповів, а потім виносять сміття з хати. Тож через те, що наробила Грейс Металіус із своїм «Пейтон Плейс», життя Енні Бернз полетіло шкереберть, і тепер вона приїхала помститися.

Так, справді, що з того, що екранні зірки Міа Ферроу і Раян О’Ніл уславили рідне містечко в екранізації «Пейтон Плейс»? Адже в ньому описано батьків героїні, що натерпілися від такої «слави», та й сьогодні злощасна слава «Пейтон Плейс» відроджується наново, вкотре розкриваючи нові й нові таємниці провінційного кубельця з його сусідськими сварками, подружніми зрадами, ртутними випарами і перекроюючи долю його мешканців за не зовсім голлівудськими лекалами. Оскільки всіх їх свого часу так само зроблено персонажами бестселера, а злиденне життя, тим часом, не змінилося. Словом, дійство виходить за романні межі, вкотре доводячи, які чарівні страховиська іноді мешкають у феміністському болоті всесвітньої слави.

Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО

Антон Санченко. «Баркароли», видавництво «Факт»

Вітчизняна література з часів Сковороди та Котляревського підняла чимало тем, проте жодного разу не торкнулася однієї. Морської. Можливо, тому, що писати про своє море має моральне право лише той, хто має власну державу. І той, хто в силу неабиякого досвіду за плечима добряче розуміється на мариністиці. Адже в морських оповіданнях самими лише маніакально-депресивними психозами головних героїв, чим грішить наша молода література, не обійдешся. Інак­ше-бо ніколи не назвуть тебе українським Жулем Верном чи Джозефом Конрадом.

Оповідання Ан­тона Санченка, який ходив у море півтора десятка років, виявилися напрочуд позитивними, оптимістичними та по-чоловічому романтичними. Усі історії поєднує простий сюжет, сповнений колоритних персонажів, анекдотичних ситуацій та яскравих подробиць, про які знають тільки справжні моряки. Тому «Баркароли» — це життєвий драйв, якого так часто бракує в повсякденному житті, аби посміятися з самих себе.

«Знаєте, як виглядає турецький (суднобудівний. — Ред.) токарний цех? Це взагалі не цех. Це маленька майстерня на п’ять станків... Але чомусь турецькі верфі були завалені роботою, а наші — ось уже півдесятиліття простоювали, іржавіли і розтаскувалися на металобрухт тими з роботяг, хто не мав талантів до іноземних мов, але мав талант розвідати, де що погано лежить, і здати незамінну шестерню з високоопераційного верстата вартістю сотні тисяч доларів на металобрухт за тисячу купонів. І ті купони — пробухати, — іронізує автор в оповіданні «Мандариновий шлях». — Це ще два чинники того, чому турки вигравали у нас в конкурентній боротьбі. Вони не крали і не бухали. Аллах не схвалював».

А взагалі історії, що їх розповів А.Санченко, можна сміливо взяти за основу наступної серії мультфільму про козаків, які то грали у футбол, до допомагали чужопланетянам полагодити літаючу тарілку, то боролися з нечистою силою. І назва відповідна знайшлася б: «Як козаки за моря ходили». Бо справді — непередбачувані пригоди, багата рідна мова, щирий козацький гумор. Бракує хіба що піратів, але їх з успіхом замінюють митниця, численні контролі та рейдери. Словом, український Жуль Верн...

Світлана САМОХІНА

Драгослав Михаїлович.
«Коли цвіли гарбузи», видавництво «Факт»

Цей роман не випадково вважають шедевром на його батьківщині. Наскільки він психологічно потужний, глибокий, багатогранний, настільки ж і простий для сприйняття. І не побоюся звинувачень у написанні панегіриків сербському авторові, зарахувавши його роман до творів класики.

«Коли цвіли гар­бузи» — це сповідь боксера Люби Сретеновича на прізвисько Чемпіон. Люба переповідає події, що призвели до його втечі з Сербії. Розповідь сповнена брутальних картин з життя белградських хуліганів, які живуть «по понятіям» і лупцюють кожного, хто трапиться на шляху. «Колись на Душа­новиці хапали лише лохів чи людей збоку, тепер більше ніхто ні в чому не може бути впевнений. Чи ти, зійшовши з тролика, додому прийдеш цілий, чи з поламаними ребрами, це більше питання везіння чи невезіння, це щоденна лотерея».

Солі з перцем додає й мова хлопця, якою ведеться розповідь: з діалектизмами та жаргонізмами, на які майстерно замінено лайку, хоча й вона подекуди трапляється. Що й казати, у виразах на кшталт «мать вашу заслинену», «до дідька» чи «мені до зад­ниці» зберігаються неповторні вуличні інтонації. І цьому насамперед сприяє переклад Марії Васи­лишин, який хоч і має певні недоліки, та в цілому передає автеничний дух сербського міста.

Але сповідь Чемпіона — це, перш за все, вибачення та очищення від вчиненого гріха. Вбивство Любою колишнього авторитету Сколе Апаша як помста за зґвалтування та самогубство сестри було природнім вчинком для людини того місця та часу. Проте все ж воно не вкладається в його свідомості, призводячи до глибоких моральних переживань та змушує покинути країну.

Та найголовніше те, що історія Чемпіона ще й порушує одвічні теми: культу сім’ї, при­в’язаності до мови та батьківщини. Від недолугого хлопця, який переймається тільки боксом та дівчатами, залишились лише спогади. Тепер він живе родиною та нетривалими відвідинами словенських міст, — дістатися Сербії, а тим більше Белграду, він не наважується.

«Це приблизно так, ніби я втратив руку. І болить тобі так, ніби як її не маєш, хоч і не маєш її», — так переживає Люба втрату своєї країни. Через це покидає він свій улюблений бокс: «А рукавиці я більше не вдягнув. Коли ти без руки, то більше того і не можеш зробити». І саме через це, а не дев’ятирічну заборону твору через згадки у ньому Інформбюро та Другої світової війни, роман Драгослава Михаїловича вважається одним з найпатріотичніших творів у сербській літературі другої половини XX століття.