ОСТАННІЙ КАНІБАЛ

Згадалася показана років десять тому в популярній передачі «До 16 і старші» Робінзоніада. Щось спільне з «Останнім героєм» там було. На вибрані за жеребом острівці десь на російській півночі потрапляли молоді хлопці — по одному чи вдвох. Практично без нічого вони облаштовувалися і показували: вижити можна. Не для телекамер їли хробаків і сиру рибу, мерзли, але одному герою, зрештою, вдалося протриматися найдовше, навіть побудувати будинок і лазню. Та одна велика різниця в передачах є. Не чекала на переможців Робінзоніади валіза з трьома мільйонами рублів і не доводилося нікому поїдати з допомогою олівця своїх товаришів. Ті, хто потрапив на острів удвох, інколи були з різних країн — знаходили спільну мову, зживалися. У надійному місці на кожного чекала сигнальна ракета: смикни за мотузку — приїдуть і заберуть. Але ніхто не поспішав, кожен боровся завзято, хоча природа була все-таки сильнішою. Звичайно, ті, хто програвав, і там залишав острів без радості, але ніхто не говорив, що відчував при цьому полегшення, оскільки довелося поступитися природі, а не бути закльованим побратимами.

Підлітки, які дивилися Робінзоніаду, заздрили білою заздрістю — нормальним пацанам завжди хочеться перевірити себе. Інша річ «Останній герой». На очах у мільйонів глядачів цілком симпатичні люди перетворюють світ навколо себе на зміюшник — для чого? Щоб простий обиватель посміявся: «Вони не кращі за мене», а інтелектуал услід за екзистенціалістами погодився: «Пекло — це інші». «Це лише гра» — чергова фраза як гравців, котрі викреслюють конкурентів, так і тих, кого викреслили і хто прийшов до тями через кілька днів. Звичайно, гра. Бувають ігри й гірші. Зрештою, показують на інших каналах (і головне, охоче дивляться) бої без правил — коли чоловіки справді ламають один одному руки і б’ють ногами по головах, або жіночу боротьбу в полуничному желе... Та є кілька принципових моментів.

Перший — загальнонаціональний характер гри. Не в багатьох наших співвітчизників (маю на увазі Україну) є можливість дивитися кабельне телебачення, і вже тим паче мріяти про «параболу» чи Інтернет. Залишається звичайний телевізор, який давно вже став повноправним членом, напевно, кожної сім’ї. А в ньому перше місце посідає, судячи з рейтингів, «1+1». Про якість показаних на каналі фільмів (що забирають, напевно, 80% ефірного часу) промовчу: тут — на будь-який смак. А крім фільмів? Чи можна уявити на каналі наукову передачу? Передачу про зарубіжні країни, але без мажорного глянцю турпоїздки? Мультфільм для дитини, зрештою? (Знаю підлітків, цілком нормальних, котрі не знають Чебурашки — якого, виявляється, знають і люблять у Японії). Звичайно на такі претензії канали відповідають: вас розуміємо, самі потерпаємо, але грошей немає. І тут виходить в ефір, очевидно, дорогезне шоу, суть якого, попри хитрі примочки, проста — щотижня у тропічному антуражі когось з’їдають, і з’їдений залишає екран, розмазуючи сльози або погрожуючи кулаком. Десять негренят вирішили пообідати, Болівар не винесе двох, залишитися має лише один...

Втім, бізнес є бізнес, доктрина фірмачів на світанку перебудови — «Чим вульгарніше, тим більше грошей» — лише зміцнюється. Дивує інше. «Останній герой» знятий за підтримки однієї з кольорових партій (якої підтримки — моральної чи матеріальної — не уточнюється). Брендом її, таким чином, відзначено екологічність передачі. Та про екологічність таку варто замислитися. Зворушлива допомога черепасі в пастці, яку не з’їли голодні борці за грошові знаки, не могла не потрапити до камери. Сльози розчулення пробрали, справу зроблено. (Черга — за політкоректністю. У такому шоу необхідна участь осіб небілої раси і нетрадиційної сексуальної орієнтації.) А в іншому все дуже навіть сумно. Тема екологічної катастрофи поступово стає чимось на кшталт розмов про погоду — у просунутих колах може вже й банальною здатися. Модною стає тема системної кризи — і нове, і звучить загадково, і вже в передвиборній риториці використовується. Та хоч там як, відчувається — рятуватися треба. Проте хто саме врятується і хто рятуватиме? Те, що й так зрозуміло, нещодавно сформулював Римський клуб, міжнародна група бізнесменів, державних діячів і вчених. (Доповіді клубу «Межі росту» (1972) і «За межами» (1991) започаткували багато екологічних концепцій.) Однією зі складових нинішньої глобальної кризи Римський клуб назвав нездатність органів влади давати раду сучасним проблемам. А причина в тому, що «...претендент на владу може домогтися бажаної посади в основному саме за рахунок тих особистих рис, які роблять його непридатним для роботи на цій посаді». А тому — чи є нагода для оптимізму в потенційних учасників глобального шоу на виживання? Увага на екран. Залишитися живим, ось побачимо, судилося не найкращому. Прочитані книжки з виживання в екстремальних умовах (які переконують, що, використовуючи потрібні знання, можна вижити практично скрізь), як і суворий життєвий досвід, не допомагають. Коли сплетено інтригу і кожен, прорахувавши можливості конкурента, повернувшись спиною (хоч і перед телекамерою), викреслює його, не рятують ні порядність, ні розум, ні навіть фізична сила. До середини шляху не дійшла тургенєвська панянка, та й досвідчена людина — за бортом. Прогноз: хто зуміє всіх підсидіти й кинути — той і переможе. Не заперечую: ЗМІ можуть і повинні демонструвати нам, ким і чим ми є насправді. Та це не зробить нас добрішими, не заронить у нас відчуття власної гідності, не навчить шанувати не лише інших, а й себе самого.

Про те, що наш світ — це, швидше, голдінговський острів мух, ніж таємничий жуль-вернівський, начебто багато хто здогадується. Чи варто демонструвати віртуальний канібалізм осінніми та зимовими вечорами, витрачаючи великі гроші, забираючи кращий час і бодай надію побачити йому альтернативу?