Олександр Гаврош. «Пригоди тричі славного розбійника Пинті». «Видавництво Старого Лева»

Скажіть, хто з нас нині задоволений життям? Мабуть, таких небагато. Більшість гадає, що треба на щось та зважитися. Бо хоч куди поглянь — одні стрімко біднішають, інші безсоромно збагачуються, не гребуючи ніякими засобами. Тож виникає потреба у борцях за справедливий розподіл неправедно нажитого — в сучасних Ро­бін Гудах, Кармелюках, Довбушах. Бо поки гаруватимуть на світі винахід­ливі та безстрашні розбійники-опришки, кривдник та хабарник знатимуть, що за заподіяну кривду доведеться відповідати. І не лише на тому світі. Але звідки їх узяти, тих опришків? І головне — як на них вивчитися?

І тут на допомогу приходять письменники. Зокрема Олександр Гаврош, іще донедавна знаний виключно як дуже цікавий поет із Закарпаття. Минулого року у львівському «Видавництві Старого Лева» вийшла його перша повість для дітей та юнацтва «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу». Успіх видання став настільки очевидним, що видавництво вирішило започаткувати серію книжок «Україн­ська сила», в якій мають побачити світ літературні твори про українських атлетів та богатирів, котрі прославили Україну міццю свого тіла і духу. І поки інші літератори підбирали собі героя до смаку, О.Гаврош і тут даремно гав не ловив. Свідчення цього — його друга книжка цієї серії: «Пригоди тричі славного розбійника Пинті». У ній читач довідається про незвичайну долю одного з найлегендарніших карпатських опришків Григора Пинтю та його побратимів по славному розбишацькому ремеслу. Вони не просто ділили награбоване по справедливості, а й приєдналися до своїх земляків, котрі повстали проти австрійського гноблення. Дійшло до того, що в 1703 році їм вдалося навіть завоювати чимале на той час місто Косів...

Автор не лише досліджує історію життя неординарного борця за справедливість, а й дає рецепт, як стати схожим на нього. Отже, кілька слів про те, як стати знаменитим розбійником. Автор доводить, що це не так уже й важко. Якщо річ, котру ви вперше в житті взяли до рук, є люлькою; якщо ви в дитинст­ві впали з драбини на голову — то у вас на обличчі написано, що ви — людина незвичайна. Ті, що гепнулися з коня, — теж годяться. Про пригоди славного розбійника Григора Пинті, прозваного у народі Хоробрим, Олександр Гаврош розпо­відає так цікаво, що виникає бажання й самому приєднатися до його ватаги. Бо все у цих хлопців є — і криївки, і друзі з ворогами, і склепи з коштовностями та зброєю. Ну чистісінько тобі олігархи чи в крайньому разі — нардепи! А які славні, майже неймовірні, історії чекають на вас, скільки веселощів та нестрим­ного сміху! І ніяких тобі смертей чи тортур, бо Пинтя з товариством по суті своїй — люди незлостиві. Протягом 280 сто­рінок вони не пролили жодної краплини крові. А всілякі там лозиняки, копняки під одне місце і запотиличники — річ звична не лише в опришків.

Звісно, в розбійницькому житті є й свої незручності. Одна з них та, що траву для розбишацьких кіз (бо який же опришок обійдеться без молока та бринзи?) треба косити великим, спеціально для цієї оказії виготовленим ножакою. Мабуть, це і є голов­ною причиною того, що нині охочих стати опришками не так уже й багато. Не більше п’ятдесяти душ на сотню.

А ще хотілося б розчарувати тих читачів, котрі гадають, що злодій і розбійник — одне й те ж саме. За Гаврошем — це геть різні люди. Злодії — вони злодіями і є, а от розбійники — то таки справді розбійники! Про них розповідають, їх поважають, ними захоплюються. А дехто навіть ними прагне стати.

Окремо стоїть зажерливе й бундючне панство, котре й справді заслуговує на те, щоб із ним боротися. Проте й серед них є неординарні люди. Бодай той-таки Бебека­ло, найзаклятіший ворог славного опришка. Він теж не менший видумляка від Григора Пинті. Проте його здібності спрямовані на вигадування дедалі нових капостей і покарань.

Повість читається на одному диханні. Нею із задоволенням і не без користі для себе посмакує не лише юний, а й дорослий читач. Авторська оповідь плине легко й невимушено. Вона геть позбавлена повчальності й літературності. Манера Гаврошевого письма швидше нагадує лукаву побрехеньку десь біля мисливського вогнища, хоча і йдеться не про якусь неймовірну бувальщину, а про події конкретні. Гаврош сильний своєю багатою, часом нестримною уявою, йому тісно в нудних рамках буденності. До його героїв, наче до магніту, так і прилипають пригода за пригодою. Його оповідь нагадує стрімку річку з несподіваними поворотами й закрутами. І взагалі творчість О.Гавроша можна порівняти з підводою, повною всілякого добра, а самого автора — з перестояним конем, котрий, того й дивися, рознесе воза (в даному випадку твір) на друзки! Проте якимось дивом усе залишається цілим.

Книжка щедро пересипана малюнками одного з найцікавіших українських графіків Максима Паленка. Тож її із задоволенням перегорнуть навіть ті з юних українців, які ще не дуже полюбляють читати. А перегорнувши, не втримаються, щоб не прочитати однієї-другої сто­рінки. А там і до останньої доберуться.