ОЧІКУВАНЕ ДИВО

Коли до якогось міста з концертами приїжджає Наталія Гутман, слухачі очікують від неї не просто професійного виконання і цікавої інтерпретації творів того або того композитора. На концерті від Гутман завжди очікують якогось дива, яке не просто зачарує — змусить розплющити очі від здивування, а слух — загостриться так, щоб почути і відчути всі ледь уловимі нюанси, без яких ти вже не зможеш сприймати ще вчора такий звичний, багато разів прослуханий твір. І найцікавіше, що сподівання слухачів завжди справджуються. Кожен новий твір, виконаний Гутман, для слухача стає відкриттям. Причому для такого впливу на публіку самій віолончелістці не доводиться робити чогось екстравагантного, подавати якусь цілком нову концепцію того або того твору. Просто щоразу вона знову і знову підтверджує принцип, сформульований великим Святославом Ріхтером, з яким у Гутман були тривалі творчі контакти і вплив якого вона сама визначає як дуже важливий. А майстер сказав так: «Усе, що я виконую, міститься в нотному тексті. Моя інтерпретація грунтується на якомога точнішому відтворенні всього, що хотів сказати композитор у своїй музиці». Саме в такому ставленні до задуму композитора, що грунтується на досконалому знанні стилю, особливостях жанру і багато чому іншому, полягає вплив на слухача Наталії Гутман. При цьому технічна досконалість ніколи не буде для неї самоціллю.

— Наталіє Григорівно, слухачам із досвідом добре відомі ваші знамениті партнери по ансамблю. Чого лише варте ім’я Святослава Ріхтера або Елісо Вірсаладзе. Цього разу ви приїхали до Києва з молодим піаністом В’ячеславом Попругіним, який дуже сподобався нашій публіці. Як утворився ваш дует?

— Річ у тому, що Слава працює концертмейстером у мене в класі в Московській консерваторії, і в мене була можливість перевірити його в роботі зі своїми учнями. Придивляючись до нього в такий спосіб упродовж якогось часу, зрештою вирішила спробувати зробити з ним програму. Наш ансамбль існує вже близько півтора року, і я дуже рада такій плідній співпраці. У В’ячеслава дуже добре розвинені риси, необхідні для ансамблевого виконавства, тому якщо в нього залишиться бажання працювати зі мною, можна сподіватися на тривалий і цікавий музичний процес, нові концертні програми. Наприклад, сонату Пуленка ми зі Славою взяли зовсім нещодавно, і я дуже рада, що твір, якого я раніше не виконувала, сподобався київській публіці.

Єдиною проблемою, яка може зашкодити нашому спільному концертуванню та гастролям на кшталт київських, є, мабуть, не дуже велике бажання антрепренерів, менеджерів влаштовувати сонатні вечори, в яких виступають два виконавці. Більшу популярність мають, приміром, тріо і квартети. Їх виконання збирає багато публіки, яка платить великі гроші за квитки. Що стосується камерної сонатної музики, то, як вважають організатори концертів, вона розрахована на вужче коло слухачів, не завжди заможних. Отже, не дуже приваблива, з їхнього погляду. Я з такою думкою не погоджуюсь — моя концертна практика свідчить про цілком протилежне, втім, проблема залишається.

— Відома фраза, що належить вам: «Живу по-справжньому, лише коли граю». Цікаво дізнатися, чи бачите ви у своїх учнях таку саму відданість інструментові і музиці загалом?

— Насправді це велика, хоча й дуже поширена помилка — що я фанатично музикую і що весь сенс мого життя в праці за інструментом. Навпаки, вважаю, що приділяю мало часу заняттям. Справа, швидше, у ставленні до самої музики.

Що стосується моїх учнів, то в класі є справді фанатично віддані віолончельному мистецтву молоді музиканти, які працюють з ранку до вечора і домагаються певних результатів. Нині троє з них, найсильніші, пройшли відбір на конкурс імені Чайковського, чекаю від них гідного виступу.

— Багато хто з відомих музикантів говорить, що цінність звання лауреата будь-якого конкурсу останніми роками зазнала серйозної девальвації...

— Це так, цілком погоджуюся з такою думкою. Конкурси виконавців перетворилися на конкурси педагогів, які змагаються в умілому протегуванні учням. Нині конкурсів набагато більше, ніж раніше, але вони втратили свою значимість, і насамперед через необ’єктивне суддівство. Дуже часто можна натрапити на виконавця, який одержав звання лауреата, але, по суті, є порожнім місцем. Проте сцена все розставляє по своїх місцях — адже слухача не обдуриш.

Водночас для менеджерів фраза «лауреат такого-то конкурсу», як і раніше, є одним з основних чинників «розкручування» того або того виконавця. Адже всім хочеться одержати дивіденди відразу, а статус виконавця допоможе швидше привернути до нього увагу. Тому багато хто й досі на цьому акцентує більше, ніж на обдаруванні. Вважаю, що сьогодні перемога на конкурсі вже не така важлива, і згодом це стане очевидним. Основне — який ти як музикант і особистість, а все решта — другорядне. Зробити собі ім’я без перемоги на конкурсах дуже складно, але це можливо, я б навіть сказала — правильно.

— Як би ви оцінили стан концертного життя в Росії. Чи з’являються можливості для його пожвавлення?

— Є певні ознаки розвитку концертної і фестивальної діяльності. Відбувається багато нового і часто цікавого. Приємно, що в цьому розвитку беруть активну участь саме молоді люди, що вже нині реально щось роблять, створюють. У них є свіжі ідеї, під які вони навіть знаходять гроші. Наприклад, син відомого музиканта Олександра Рудіна організував дуже цікавий фестиваль, що цього року відбуватиметься вдруге. Щоб профінансувати цей захід, він просто пішов у банк і зміг переконати його керівництво в перспективності своєї ідеї. З огляду на те, що цей юнак вчиться на другому курсі консерваторії, можна робити певні висновки. Мене тішать такі ознаки розвитку високого мистецтва в нашій країні, і я можу лише побажати поширення такої практики. При цьому стан самих музичних закладів загалом по країні просто жалюгідний. Якщо поїхати кудись на периферію, то руйнація більшості музичних вузів і філармоній може просто вразити. Хочеться сподіватися, що й у цьому напрямі незабаром почнуться якісь зміни.