ОБЛИЧЧЯ ЛЮДИНИ

Сучасний стан живопису можна визначити як перманентне прагнення до новизни, і часто будь-якими засобами, у результаті чого форма і техніка виконання відстають від змісту й ідеї, відтак рветься єднальна нитка часів. У таку епоху мало хто зважується на розвиток, незалежне авторське поглиблення й осмислення традицій старих попередніх майстрів.

Однією з таких «душ, збентежених вічністю», є художник Ольга Акасі. Її творчий здобуток — великий досвід портретного живопису, викладання у приватній школі, вивчення старих майстрів — Рембрандта, Тиціана, Веласкеса, Дюрера, Левицького.

Роботи Акасі приваблюють, з одного боку, колег-митців і цінителів, з іншого — мистецтвознавців і культурологів — філософічністю цілісних і ємних образів, метафізичністю полотен, їх багатющою семантикою. Багато робіт художника перебувають у приватних колекціях і галереях Франції, Росії, Голландії, США, України.

Автор прагне взяти з людини основу і вивести її на світло. З допомогою світла. Проте розкрити сутність зі сторони не можна, її можна осягнути зсередини. Отже, і сам митець має стати дитиною.

Сам автор вважає, що живопис базується насамперед на почутті, а не на розумі, і звертається полотно до почуття. Сучасний живопис часто, свідомо чи несвідомо, відходить від цього принципу.

Ще п’ятирічною дитиною вона вперше відчула в собі — тоді не зовсім їй зрозумілу й загадкову — силу, яка згодом буде усвідомлена як воля до прекрасного. Ця таємнича сила допомагала ще зовсім юному створінню пережити наші 70-ті, досить сірі роки. Рання незадоволеність навколишнім світом через багато літ проявиться на її полотнах: жодних жанрових сцен, побутописання, буденності й поверхні життя. Бо вже тоді, на світанку свого становлення, вона сподівалася в майбутньому переписати своє дитинство і юність на полотні.

Одеське державне художнє училище ім. Грекова не зовсім могло задовольнити запити митця через превалювання в усьому Радянському Союзі школи соцреалізму. Останній позиціонував себе як відбиття навколишньої реальності, не прийнятної для Акасі з дитинства. Не підпорядковуючи свою живописну манеру ні тим, ні іншим пропагованим напрямам, Акасі дедалі частіше звертається до історії живопису загалом, до найкращих його традицій, особливо до епохи італійського і голландського Відродження. Митець звертається безпосередньо до шедеврів старих майстрів, проводячи дні в музеях Ленінграда і Москви. Закінчивши в 1989 р. училище ім. Грекова, Акасі повертається до Києва.

Природа і краса, невгасиме прагнення зберегти мить і максимально розширити творчі шляхи приводять художника в Гірську Шорію та Східні Саяни, Памір і Крим, Південний Сибір і Карпати. Тривалий час вона проводить у Гірському Алтаї, у верхів’ях Катуні, навчаючи живопису інших і навчаючись сама; проходить шляхом, яким понад півстоліття тому йшов Реріх у Верхньому Уймоні.

У подорожі втрачаєш опору повсякденності, за яку можна сховатися, позбавляєшся масок, залишаючись сам на сам із собою. У творчості Акасі настає не болючий, але переломний момент: назрівання інтересу до образу людини в живописі, до можливості фарбами створювати її складний внутрішній світ.

Природа своєю красою і могутністю, з одного боку, окриляє людину, з іншого — заперечує її своєю нелюдськістю. Дедалі більше Акасі звертається до людини, що живе у цій природі, до людини взагалі.

Повернувшись у тридцятирічному віці до Києва, Ольга Акасі — і учень, і вчитель: маючи вже багатий живописний досвід, викладає в приватних школах, як і раніше, вважає своїм учителем насамперед Відродження.

Вдивляючись у її полотна, не перестаєш дивуватися авторській потребі звертатися до неословленого, несказанного внутрішнього світу людини через видиме з допомогою зримих образів. І оскільки автор передає глядачу неословлене, сутнісне, то зримі ж образи мають бути дематеріалізованими — тонкими й невиразними, прозорими і ледь вловимими. Автору вдається досягти цього ефекту з допомогою найскладнішої техніки письма: тональними співвідношеннями, грою тіні й напівтіні, градаціями світла, багатошаровістю і лесировкою. Звідси те, що ми бачимо, як, приміром, у «Дівчинці, яка молиться»: невиразність, де тканина костюма прозора настільки, що несе на собі печать тла, де колір градирує до крайньої межі світлонаповнення. Як і в «Інфанті», очі дівчинки, яка молиться, не заплющені і не звернені до небес, а спрямовані на глядача, очі в очі. Цей погляд, звернений на нас, і композиційно спрямована догори будова ваблять глядача всередину полотна, роблять його екзистенційним учасником, який співпереживає.

«Гамлет» — одна з останніх робіт художника, яка творчо символізує осмислення образу і вічних екзистенційних питань, що провокує життя. Митець звертається до його дитинства, коли він ще не переймається такими важливими й підступними питаннями, що можуть змінити і змінюють життєве русло. Однозначно можна сказати — це «мій Гамлет» Ольги Акасі в живопису, як Гамлет Блока, Цвєтаєвої, Мандельштама, Пастернака, як «мій Шекспір» Домбровського або Джона Вілсона, «мій Пушкін» Брюсова і Тинянова в літературі... В історії ж вітчизняного та європейського живопису аналогій, принаймні більш-менш значних, практично немає. Можна лише дивуватися, чому цей образ не привернув уваги митців і залишався поза полотном.

Продовжуючи вже кілька років тему «Людина», автор вважає, що «останнім часом дуже багато оголеності, відкритості... Мене ж більше цікавить оголення душі моїх героїв». І тому часто звертається до персонажів-дітей, як, приміром, в «Інфанті» або «Хлопчику з морозивом». Це справді так. Адже в дитині ми бачимо начало. Ще нічого немає, є тільки променистий погляд усміхненого життя і сама легкість його, чистота того, хто народжується і прагне бути. Обличчя дитини — обличчя початку всього сущого. На полотні — незаповненість простору, нічого, що б відволікало погляд. Звідси чорне тло — народжувана з небуття. Чорне тло простору на полотні значуще: виділити сутнісне, основне, торкнувшись пензлем витоку буття...