НІМЕЦЬКІ РОБІНЗОНИ

Бажання знати, як це — жити за кордоном, яким бачиться звідтіля звичний уклад життя і як воно людям, що залишили свою країну, жити будь-де ще — цілком природне. Хтось задовольняє свою цікавість так само, як Аліса в країні чудес: обережно зазираючи в крихітні дверцята, за якими лежить дивовижний сад, а хтось наважується випробувати на власному досвіді всі тяготи і принади буття в незнайомій країні. Саме життю за межами батьківщини і присвячена фотовиставка «Німці як іноземці», що нещодавно відкрилася в арт-клубі «44» .

Для 24 героїв виставки перебування за кордоном — не єдиний спосіб зводити кінці з кінцями, не обов’язок служби і не пуста цікавість. Вони, цілком забезпечені, вже досягли певного фахового рівня в Німеччині, інженери, актори, проповідники, золотарі й оператори залишили звичні, а може, навіть й остогидлі Мюнхен, Ваттерталь, Флото на Везері та Кемпен на Нижньому Рейні й відправилися хто куди: у Болівію, Україну, Нідерланди, Польщу, Еквадор, Іспанію, Трінідад і Тобаго, Панаму...

У кожного з них своя історія, але починається вона приблизно однаково. «Багато людей відчувають, що їхня країна стає занадто тісною для них, можливості для подальшого розвитку вичерпані, а їм хотілося б збагатити свій досвід людських взаємин», — говорить Дітмар Штюдеманн, Надзвичайний і Повноважний Посол Федеративної Республіки Німеччини в Україні. «У Німеччині все значною мірою відрегульовано, старанно підігнано і жорстко встановлено, в той час як німцям хотілося б більш імпульсивного, інтуїтивного життя».

Колись закрита прорадянська Східна Європа і постійно збурювані політичними й економічними кризами країни Південної Америки і Карибського басейну цілком задовольняють вимогам цих сучасних робінзонів, надаючи прекрасну можливість випробувати свої сили, відчути себе першопрохідниками. «Отут ще можна бути піонером», — уважає Йорг Бернінг, фермер у Польщі. «Життя тут проходить удвічі швидше, але й приносить удвічі більше вражень» — це слова Екгардта Айгнера, що міцно вкоренився в Україні і не збирається наразі повертатися додому. Він же є і власником арт-клуба, де розмістилася виставка.

Проте не все так легко складається на новому місці: бракує звичного оточення, сім’ї, друзів, книжок і, в першу чергу, знання мови. Але навіть і це, на думку пана Штюдеманна, певним чином компенсується: якщо не новими друзями, то, можливо, новою сім’єю, новими книжками і новою мовою. Як це, наприклад, трапилося з німецькомовною поетесою Розою Ауслендер. Вона народилася в Чернівцях, за своє життя встигла перемінити не одне громадянство, у тому числі румунське і радянське, але так і не знаходила батьківщини. Того відчуття душевного спокою, що дають нам знайомі з дитинства мова, близькі люди, звичний вигляд із вікна: «Я живу на казковому острові, як колись Робінзон: плоди годують мене, але без слів і людей я загину». Останні роки життя Роза Ауслендер провела в Німеччині, країні мови її поезії. Її країні.

«...Знаєш, у Панамі все набагато красивіше, тому що вся Панама пахне бананами». Що ж, кожний з нас шукає те місце, що зможе назвати дійсно своїм, за дуже дивними слідами.