НІЧОГО ОСОБИСТОГО

Щось аж надто рясно вродили наприкінці лютого різні літературні акції. Аж зашкалювало… Паління рукописів, підписування книжок, оголошення лауреатів «Книжки року», позачерговий з’їзд НСПУ і черговий з’їзд АУП. Занадто багато, як на нашу анемічну літературну ситуацію. А втім, невідомо, чи є ці події певним фактом виходу цієї самої ситуації зі святкового анабіозу, а чи просто елементарним збігом у часі кількох доленосних акцій.

Як відомо «акція» походить від латинського дієслова «діяти». Тому кожен діяв по-різному, але в усьому був неповторний драйв. НСПУ вкотре боролася з підступами Банкової й Н.Околітенко, аби на тій-таки Банковій залишитися самій і залишити на посаді вже вкотре вибраного лідера В.Яворівського, котрий поволі перетворюється на головного фіґуранта літпроцесу. Вкотре вдалося: близько тисячі письменників зібралися на з’їзд просто неба (в жодну залу їх «чомусь» не пустили) й абсолютною більшістю голосів підтримали свого лідера. Але чи надовго? Самі знаєте, яке в нас судочинство непевне. Нагадаю, 19 лютого Апеляційний суд Києва підтвердив леґітимність рішення околітенківського «з’їзду» 29 жовтня 2003 року... Та й, подейкують, «із того боку Банкової» уже давно ласо позирають на чудовий будинок.

Інша письменницька спілка — Асоціація українських письменників — заслуховувала звіти, формувала стратегію, критикувала надміру критичних колег, закликала до поглиблення духу корпоративності і, звісно ж, переобирала президента. Зазвичай усі з’їзди спілок саме до цього і зводяться, тобто, цим увінчуються. Активного лірика Тараса Федюка змінив ще більший лірик Ігор Римарук. Сюрпризів не сталося — у виборі віце-президентів перемогла корпоративність: колишні президенти Тарас Федюк і Юрій Покальчук перейшли в ранґ віце-, а Юрій Винничук і Дмитро Стус стали тою «свіжою кров’ю», яка допомагатиме старим-добрим кадрам «і рости, і діяти».

Не обійшлося й без конфліктів. Не називаючи імен, вказувалося на те, що, мовляв, неетично перебувати в лавах організації і водночас критикувати колег зокрема і структуру загалом у ЗМІ. Йшлося либонь про автора цих рядків і Ростислава Мельниківа, котрий якраз напередодні з’їзду виступив у журналі «Книжковий клуб +» із гострокритичною статтею про майбутнє АУП, у якій, серед іншого, піддав сумніву і вказав на недоречність імовірного вибору на посаду Ігоря Римарука. Не наважуся стверджувати, наскільки є справедливою репліка Мельниківа, але це — небайдужа позиція вільної людини в суспільстві, яке намагається бути громадянським, тобто відкритим. Між іншим, свою позицію автор виклав і на з’їзді АУП.

І ще питання: хто напише про з’їзд творчої спілки (донедавна всеукраїнської громадської організації), якщо сторонніх журналістів просто не запрошують? І чому чолівці АУП аж так заважає оприлюднення критичного осмислення деяких дій організації та її окремих членів? Статут забороняє? Чи, може, ліпше мати справу зі слухняною більшістю, яка слухняно раз на два роки приїздить на з’їзд і так само слухняно роз’їжджається по домівках писати безсмертні шедеври? Професор Володимир Моренець, не називаючи імен, висловився категорично: або не критикуйте, або виходьте з асоціації, мовляв, вас ніхто тут не тримає. Смію нагадати шановному колезі, що коли, приміром, у літературознавчому середовищі науковець Х не погоджується з науковцем Y або його чимось не влаштовує, скажімо, навчальний план кафедри, це аж ніяк не є підставою для його відставки або обструкції з боку начальства. А хіба риторика на кшталт «не-виносити-сміття-з-хати» застосовується у відкритому суспільстві? Бігме ні. АУП — не комуністична партія сталінського зразка і не масонська ложа. На мою думку, лише в конфліктних ситуаціях і народжується той modus vivendi, який дозволяє рухатися далі.

Попри всю проблематичність свого існування, асоціація залишається потужним середовищем вільних творчих одиниць. І все ще має шанси з аморфної і пасивної структури перетворитися на організацію, що здатна реалізувати закладені в її статуті пункти про промоцію авторів, видання книжок, соціальний захист письменників та інші корисні речі. І останнє: панове колеги, Боже збав, — нічого особистого.